Царював молочний туман. Настільки молочний, наче Господь розлив три мілкшейки у повітря. Наче Господь подарував нам цей туман, аби вберегти нас від самих себе, від наших необережних та раптових дій, від наших незапланованих рухів та необачних наслідків. Далі витягнутої руки починається ворожа територія духів та гріхів. Починається світлом у вікнах та запахом щойно звареного глінтвейну.
Спочатку був звук. Я їх відчув, коли вони переходили дорогу. Його бас крізь цей туман давав зрозуміти, що спасіння йде, що він, цей бас, нічого не боїться, що він прийшов боротися з невидимими демонами, які ховалися у деревах і дротах. Мимовільно. Інтуїтивно. Відчуваю танець голосів. Твіст басу та сопрано. Її голос. Прекрасний та чистий, щирий і теплий. Його бас із революцією та зброєю в руках. ЇЇ сопрано із раціоналізмом та стабільністю. Вони йдуть разом. Розмовляють, певно, про щось своє: що приготувати на вечерю, куди поїхати на вихідні, або діляться новими метаданими за день. Вони разом. Це відчувається у стосунках їх голосів. Вони дозволяють існувати на одній радіохвилі, дозволяють мовити на одній частоті. Вони співіснують та доповнюють один одного. Разом. За руку. Стильні та святі. Незаймані та непокірні. Наче амбасадори шального минулого, дикого зараз та спокійного майбутнього. Наче всі свої життя вони прожили разом. Тримаючись за руки, ясна річ. Жінка в червоному береті з нахилом набік та в чорному пальті. Чоловік у сірій штормівці та червоній шапці. Разом, ясна річ.
Пізно – це відносно. Приблизно дев’ята вечора. Теплий вайб бару огортає всіх хмільним покривалом. Протягує алкогольні руки, хоче прийняти тебе та слухати твоє серцебиття. У барі всі столи зайняті, залишається пару місць за стійкою. Вони вітаються у відповідь. Він допомагає їй зняти пальто. Це виглядає настільки твердо і непокірно, наче це його джихад – допомогти тільки їй знімати, тільки її пальто.
Одразу підходять до мене і замовляють текілу та сидр. Я наливаю. Вони дякують. Починаємо знайомитися.
Вони були на певній культурній двіжусі і їм дуже не сподобалося. Тому власне й текіла. Тому власне й сидр. Розмовляємо. Він журналіст. Підтягнутий. Високий. Скроні виголені. Вуса. Коротка засічка. Він тривалий час працював в Осло, але повернувся заради неї. Дивлюся на неї, блін, – розумію його. Вона прекрасна, ну справді. Чубчик, пробитий ніс, карі очі. На рукавах проявляються татуювання. Вона художниця. Вони познайомилися випадково. Вона малювала ілюстрації до його серій статей про море. Почали переписуватися. Вона жила тоді в Одесі, але працювала віддалено з різними організаціями. Того разу це було умовне норвезьке ЗМІ. Потім вони зустрілися на нейтральній території мапи Європи – в Амстердамі. Прожили там, що називається, медовий місяць та «роз’їхалися по русифікованих містах», до неї додому в Харків. Ну, після цього була кава в ліжко, вічні прогулянки за руки та купівля символічних речей, як ось червона шапочка та сірий берет. Як виявляється, у нього закінчилася відпустка і він погнав назад у своє Осло, а вона – в Одесу. Далі ще щось було, ну, полюбому було, але, але я вже того не чув, бо наливав замовлення та й взагалі потрібно ще й з іншими розмовляти. Але ось вони тут, представники мого класного вечора, представники молодості та алкогольного сп’яніння, свідки щастя та кохання, знавці шального сексу та класної музики п’ють другу текілу і танцюють у ритм «Human Tetris».
– Вадиме, – питає мене він, – а ти наллєш Джон Коллінз та чистого джину? Але коли звільнишся, окей?
– Так, звісно, – кажу.
– Вона просто його дуже любить, це те, що я їй готую вдома, тому це її улюблений коктейль. Він же легкий і навіть, – бачу як він посміхається, – зранку заходить, ти ж розумієш про що я? Джин, цукровий, лимонний та газованка. Я чистим лише можу пити джин і текілу. А вона, – пояснює він, – сидр та цей коктейль.
– А чого власне джин? Текілу зрозуміло, я і сам її люблю, – питаю я його, – але джин, як і чому?
І давай мені, що називається, пояснювати.
– Коли ми були в Амстердамі, – каже, – мені полюбився женевер і я почав про нього читати. Разом з тим і пити. Пити та читати. І якось випадково прочитав історію, що під час Тридцятилітньої війни англійці теж вподобали дженевір і поїхали з ним до Лондона, – далі пояснює він. – У нідерландців залишився женевер, а в англійців з’явився джин. Хоча там не все так просто, ти ж в курсі, так? Я про те, що його почали пити, у Англії мається на увазі, усі, хто мав трішки копійок. Англійці дозволили «гнати» джин усім, навіть без ліцензії і від цього сенсу взагалі не було. Конвеєр промислового алкоголю. Він був дешевим та сумнівної якості. І це зрозуміло, адже що там, цей дешевий джин, робити? Суміш спирту, причому теж не першої якості, та ялівця, ну грубо кажучи. Через це тоді всі й бухали в Англії. Проте технологія ж, насправді, зовсім інакша. Ялівець, коріандр, лимонна і апельсинова цедра, мигдаль, мускат, корінь ірису, дудника або фіалки, аніс, лакриця, кардамон, кориця – взагалі, що заманеться – закладаються зі спиртом, – тут він жестикулює та зупиняє монолог, – до дистиляції. А в свою чергу дистиляція виглядає таким чином, що оці спеції, а їх може бути до сто одиниць, назвімо їх джин-коробкою, встановлюються, у прямому сенсі, над перегонним кубом. Цебто основа проходить через цей присмак – ось тобі велика ботаніка та ароматика «цієї рідкої есенції Бога».
Він сідає біля неї. Поправляє її волосся, закидуючи за вушко. Цілує в щічку. Бог створив їх з ялівцю та кісточки вишні. Не слухаю, про що вони говорять, але бачу як вони говорять. Коли він щось розповідає, то розводить руками, наче регулювальник десь на перехресті в Індії та дивиться кудись крізь стіни, наче шукає у своїй голові спогади про неї, бо йому її мало, а вона дивиться на нього, наче востаннє, наче після того, як він закінчить говорити, то відправиться у Вальгаллу. Коли вона говорить, то він тихо потягує свій сидр та дивиться прямо на неї, на її очі, наче будує в її капілярах багатоповерховий будинок для їхніх спільних дітей. Вони говорять, ясна річ, до самих себе. Він п’є до неї. Вона п’є до нього. Він вибиває пальцями ритм «Soviet Soviet», а вона підспівує та тримає його за іншу руку.
Я починаю робити їй Джон Коллінз – коктейль на основі джину, лимонного та цукрового сиропів та газованої води. До речі, коллінз – це також бокал і ряд коктейлів, як от Палома, про яку я розповідав раніше, зазвичай, із газованою водою. Ставлю перед нею хайбол і закидую в нього лід. Він посміхається, бо розуміє, яка в неї зараз буде реакція. Охолоджую та зливаю зайву воду. Наливаю сорок п’ять мілілітрів джину, вижимаю тридцять мілітітрів лимонного, додаю п'ятнадцять мілілітрів цукрового і доливаю до верху газованою водою. Вона дивиться на бокал, на нього, на мене – посміхається, цілує його та замовляє третю текілу. Господи, дякую тобі за цих прекрасних людей, які п’ють текілу. Зрештою, я теж з ними вип’ю.
Перемішую суміш в хайболі, закидую дольку лимону та вишню мараскіно, що красиво падає на дно, залишаючи тонкий червоний слід. Точнісінько як і на його щоках червоний слід від її помади.
– Тобі відразу джину чи спочатку текіли? – питаю, адже вона замовила третю текілу як аперитив до Джона Коллінза. Виходить, що вона хоче мексиканської святої води, я, зрештою, теж.
– Давай мені одразу джину, але текілу я п’ю до, – пояснює він та натягує свою червону шапку, дивлячись їй прямо в очі, наче шукає там потаємні загіпнотизовані барабани її життєвлаштування, – покуримо?
Не помітив, як у барі майже не залишилося людей та час перевалив у наступний день. А ми досі розмовляємо: почали з Осло, а закінчили фільмами братів Коєн – ну, буває.
– Чому тобі так подобається цей коктейль? – запитаю в неї, встигнувши повернути вектор розмови знову в алкоголь.
– Розумієш, я пила багато коктейлів, я люблю взагалі, в міру, але випити, – спокійно пояснює вона, – і Брудний Мартіні, Манхеттен і так до вічності, але Джон Коллінз, навіть якщо я його сама роблю, найсмачніше виходить лише у нього. Усе, так просто. Бо він мені його показав. Бо він мені його робить. Бо це символ про нього. Бо це він, – каже вона, забираючи з його червоної шапки пір’їнку.
Питання у мене зникають, але, що називається, отримую у відповідь:
– До речі, коли я ґуґлила, як саме його потрібно робити, мені підтягувало ще й Тома Коллінза – що це?
– Від самого початку взагалі не зрозуміло, який бармен його записав. І чи взагалі його назву можна трактувати так, як йому приписують. У кінці XIX століття був пранк, мовляв, шукають Тома Коллінза, а його не існувало. Типу ти підходиш до людини і питаєш: «Бачив Тома Коллінза? Ні, а він тебе шукав, був п’ять хвилин тому у барі». Ну, це бекґраунд назви. Один із бекґраундів, звісно. Є теорія, що його записав Джеррі «Професор» Томас, і записав як Том Коллінз через, власне, пранк. Хоча, як мені здається, він не прописав, який джин брати, але на той час на 6 літрів дженевера випадав літр британського Old Tom (але про нього пізніше), тому логічно, що Професор використовував у своїх коктейлях саме нідерландський джин. Інша версія йдеться про те, що взагалі перший Коллінз в історії записав Гаррі Джонсон, у якого в книжці було два Коллінзи: Том та Джон. Різниця була в алкоголі, які Джонсон пропонував: женевер та лондонський сухий джин.
Взагалі крім цих джинів існують й інші, які виготовляються різними методами, у яких теж відрізняються смак, ароматика та ботаніка (адже джин у першу чергу – це спеції):
London Dry Gin – напій, який виготовляють без додавання цукру – через це у назві фігурує епітет «сухий». Незважаючи на те, що джин лондонський, виготовляти його можуть у багатьох країнах, адже це лише метод приготування. Міцність може досягати 47 градусів.
Genever – нідерландський напій, який вважається родоначальником джину як такого. Крім методології приготування відрізняється від сухого також витримкою у дубових бочках та додаванням карамелі. За міцністю він також має відмінності, адже міцність напою досягає, зазвичай, 35 градусів.
Old Tom Gin – це джин, який виготовляють за рецептом XVIII століття. Він солодший, ніж лондонський сухий, проте сухіший, аніж нідерландський.
Yellow Gin – джин, який витримується у бочках з під хересу (іспанське кріплене вино).
Plymouth Gin – джин, який виготовляють як сухий, проте лише в одному місті – Плімут. Напій захищений авторським та географічним правами.
– Особисто я, – продовжую розповідати, – прихильник розрізнення Тома та Джона Коллінзів. Хоча б через те, що чомусь назви дві, але це не випадково. У Том – додавай женевер або Old Tom, а в Джон – сухий. Інакше, яка тоді різниця у двох різних назвах? – вже рефлексую, забувши про гостей. – Загалом, – згадав,– нам, у звичайному житті, зустрічається лише женевер та сухий лондонський. Але якщо постаратися, то можна взяти і жовтий, і плімутський. Спробувати.
Бачу, що вони зрозуміли абсолютно все, але втомилися. Ну, як втомилися, текіла танцює, джин співає, а сидр вмикає музику. Господи, не дарма ж ми зустрілися. Зрештою, і випили.
– Давай я розрахуюся, пригощу тебе, обміняємося контактами…, – він робить паузу, дивиться на неї та питає, – а давай взагалі з Вадимом інтерв’ю запишемо... і ще джину вип’ємо?
Вона мовчки погоджується. Наливаю джин. Вони тримаються за руку. Коли він говорить, то розводить руками, а вона дивиться на нього. Здається, що це їхня місія – пити джин, розмовляти про щось усю ніч та триматися за руки. Їхня місія – бути разом. Моя місія – розповідати їм історії.
Наливав Вадим Герман
Ілюстрації Дмитра Рихлюка
