18 січня у широкий прокат виходить байопік «Темні часи»

Травень 1940 року. Період жорстокого випробування для всього світу. Друга світова безжалісно шматує Західну Європу. Водночас у Британії обирають нового прем’єр-міністра. На зміну Невіллу Чемберлену (Рональд Пікап) приходить Уінстон Черчилль (Гері Олдман). Проте рано радіти кар’єрному злету. На плечі цієї людини скинули надважкий тягар: Європа на межі краху, тому у найкоротші строки потрібно прийняти ряд доленосних рішень. Якщо війська на континенті зазнають поразки, то ніхто не врятує Британію від тотального знищення. США не втручається. Статус нейтралітету до потенційної вигоди. Міністр закордонних справ Галіфакс (Стівен Діллейн) наполягає на мировій. Чиновники сумніваються в обранці. Суспільство налякане.    

Утім Черчилль не довіряє Гітлеру. Новообраний прем’єр-міністр ладен воювати на всіх фронтах до останнього, щоб не здаватись монстру. Тому він наказує за будь-яких умов вивезти з Дюнкерка якомога більше солдат. Епопею Дюнкерку ми побачили завдяки Крістоферу Нолану. Тепер перед нами протилежний бік монети. Неоднозначний, химерний та їдкий. Замість солдатських сховків кабінети найвищих чинів і секретні бункери. Два фільми перетинаються лише в одній точці – фінальній «Ми ніколи не здамось!». З цього моменту картина подій складається воєдино.

До опису цього періоду можна віднести фільму «Король говорить!». Однак це особиста історія Георга VI. 

Дюнкерк – це подія, що об’єднала тисячі пересічних людей, військових чи цивільних, немає різниці. «Темні часи» вийшли сольною арією могутнього політика. Конфронтації з Галіфаксом, Чемберленом і королем Георгом VI формують тінь навколо персони Черчилля. А бесіди з дружиною (Крістін Скотт Томас) і наради з вірною секретаркою Елізабет (Лілі Джеймс) – його внутрішній світ.

Сторонні персонажі ніби введені лише задля нього. Кожна репліка глибше розкриває Уінстона. Та водночас робить образи жінок ходячими штампами.

Портрет Черчилля не ідеологізований. Це перше, що вимагаєш від військового фільму. Показати всю огидність війни без cliché супергероїв з автоматами, які всіх перемогли, без занудної пропаганди крутості однієї з країн-переможниць. Черчилль навіжений алкоголік, егоїст і саркастичний дотепник, далекий від задвірків суспільства. Однак його контроверсійність тільки грає на руку. Глядач переймається складним становищем персонажа та починає розуміти натуру політика.

Мужність не проявляється у сидінні в бункері. Проте істинна хоробрість проявляється в іншому: від кожного наказу залежить доля ледь не всього світу. Як хвацько обставити ворога – ось справжня військова прить. 

Режисером стрічки виступив Джо Райт, любитель залучати Кіру Найтлі до всіх своїх ранніх проектів. За його плечима «Гордість і упередження» (2005), «Спокута» (2007), «Анна Кареніна» (2012).

Уінстона Черчилля виконав Гері Олдман. За цю роль він отримав Золотий глобус у номінації «Краща чоловіча роль (драма)». Спершу було дивно спостерігати за таким кастом. Втім гримери добряче попрацювали. А вирішальний штрих додав сам актор. Його неймовірне перевтілення стовідсотково варте «Золотого глобуса» і принаймні номінації на «Оскар».

Варте уваги розкриття персонажа. Тонкий британський гумор, пристрасні і надихаючі монологи, неймовірна гра актора створили на екрані живий образ легендарної постаті. Без художніх вкраплень фільм вийшов би «сухою» документалкою. Натомість ми отримали захопливий байопік. Це рятує від нудьги. Хронометраж доволі довгий, тож утримати увагу глядача пріоритетне завдання. 

Візуальний стиль є невід’ємною частиною фільму. Палкі промови у Парламенті проголошуються затемна. Матові тіні пронизують промені світла. Їх поглинає фігура прем’єра, який протистоїть чиновникам. Картинку органічно доповнює музика Даріо Маріанеллі. «Розгледіти» чудову картинку допомагає оператор Брюно Дельбоннель.

Далі усі піднімають питання: «Чому вчить стрічка?». Звичайного відображення реальності замало. Слід вкласти у це якусь ідею, лейтмотив усього задуму. У даному випадку все очевидно і потужно. Стрічка доводить нам, що ні за яких умов не варто здаватись. Потрібно мати мужність продовжувати боротьбу. Як би цей слоган не виглядав у буденності, та на тлі планетарної катастрофи він виглядає більше ніж переконливо.

Розчаровує по-справжньому лише одне. Постійні метання Черчилля нагадують якийсь суворий каламбур. То він піде до народу (що віддалений від його поглядів), то до політиків, то у дитини пораду спитає. Жалюгідно? Ні! Але такі ходи на піці пристрастей псують враження. Тож кульмінація провалює заданий темп.

Загалом, ця стрічка більше підходить поціновувачам історії. Домінування художньої оповіді і блискуча акторська гра не зможуть зацікавити всіх без винятку. Хоча жодних перехресних сюжетних арок немає, усі попередні рішення потрібно уважно підсумовувати. А вже тоді скласти повну картину діяльності видатного політика.  

На жаль, правдиву історію про цей період ніколи не покажуть у кіно. Натяки звісно ж були – у «Дюнкерку» Нолана. Проте це лише піщинка у цілому морі лицемірства і мерзоти, що коїлось навколо операції «Динамо». Детальніше про це писав британський журналіст Ніколас Хермон. Знищення міфу переоцінки Дюнкерка нівелювало б драматичний контекст будь-якої стрічки. Тож маємо те, що маємо. 

Дивився Дмитро Сидоренко