Зазвичай перед відомими і знаковими датами люди проводять репетиції: вчать святкові слова, планують заходи, пишуть сценарій. Через місяць із надлишком Європа вкотре згадає про жахи Другої світової війни, аби ще раз сказати: «Ніколи знову». Натомість Україна цілком прогнозовано вкотре потрапить у чвари: 8 чи 9 травня, УПА чи Червона Армія, визволення чи окупація? Кардинально різні бачення історії вкотре провокують сварки між українцями, ми знову поділимося на «бандерівців» і «комуняк» та будемо поливати одне одного брудом. А щоб у травні бути у повній боєготовності, готуватися потрібно вже.

Дата для підготовки вже є: 29 березня. 77 років тому радянські війська вибили з Чернівців фашистів і зайняли місто, а з ним і всю Північну Буковину. Чудовий привід посваритись, адже ми досі не визначилися: звільнення це чи окупація?

На користь першої дефініції думки такі: Червона Армія вигнала з нашого краю нацистів та румунських загарбників, приєднала Буковину до Української РСР, відновила історичну справедливість. Власне, цей міф про «добродушного збирача українських земель» Сталіна й досі гріє душу багатьом українцям, а про східних сусідів взагалі мовчу.

Щодо другого визначення, то ідея така: комуністи розпочали війну разом із нацистами, потім сталась очікувана зрада (невідомо було тільки хто перший почне) і ображені «червоні» дали під зад «коричневим». Оскільки у 1944 році Буковина не стала частиною вільної України, то й звільненням це ніяк не назвеш. Замість одних катів прийшли інші, святкувати нема що, розходимося до серпня.

Попередні два абзаци можна згрупувати як коротеньку методичку для «фейсбучних срачів». Обирай абзац, який більше сподобався, копіюй у буфер обміну і вставляй під першим ліпшим постом – незабутній вечір прокльонів та історичних розвідок гарантовано.

Є ще один лайфхак, щоправда складніший. Викликати бурю невдоволення можна, якщо прийти до одного з радянських пам’ятників із квітами. Взагалі любить наш народ цю традицію. Офіційні церемонії без цього не обходяться, завжди має прийти чиновник і з важким зажуреним поглядом покласти той букетик до статуї. Аби картина була більш ефектною, інших квітів не має бути, тому підлеглі оперативно забирають живність перед походом «того самого». Так ось, приносите квіти, публікуєте в соцмережах фото і обов’язково патріотичний підпис про Перемогу. Готово! Скоро вас змішають із усіма сортами бруду.

Якщо ходити лінь, можете зробити простіше. Напишіть пост у фейсбуці про те, що ті «совєцкі» пам’ятники потрібно знести до біса. Предмет дискусії дещо зміниться, сорти бруду – ніц. Дехто бачить у танку на вулиці Гагаріна символ свободи, справедливості, перемоги. А хтось – купу радянського заліза, котре бачать туристи, коли з вокзалу рушають до центру європейського (майже) міста. Чи повинне воно там бути? Хороше питання. Я думаю, що там може стояти щось доречніше, таке, що презентуватиме наше місто. Старий Т-34 краще вписується у Харкові, де його і розробили.

Про пам’ятник на Соборній площі дискусій менше, хоча теж дилеми є. Тамтешня табличка давно не змінювалась, тому нам вказують на героїчну Червону Армію (причому двічі!), та й сам солдат, одягнений у класичний радянський однострій, з ППШ та прапором. Крізь бронзу не видно, але думаю, що прапор червоний. Чи доречно віддавати шану тільки одним червоноармійцям? Буковинці боролися за Україну не тільки у «червоних» рядах, варто бодай згадати про Буковинський курінь УПА. Чи не кращим було би встановлення пам’ятник, який віддавав би шану всім буковинцям-захисникам? За останні 7 років їх стало значно більше, ціле нове покоління. Але все це так і залишиться темою щорічного «фейсбучного срачу». Репетицією до 8-9 травня.

Друга світова війна – ще один привід для розділення українців. Та навіть сама назва війни нас уже розділяє, бо ж для частини українців вона зветься «Велика Вітчизняна». Ми вшановуємо різних героїв, носимо різну символіку і називаємо речі своїми іменами. Старше покоління не звикло розглядати свій біль у контексті болю всього світу. Натомість молодше покоління аналізуює ситуацію без радянської пропаганди, хоча їм досі намагаються її «впарити».

У цьому і є проблема історії – її різне трактування. Я добре запам’ятав, як під час підготовки до ЗНО моя однокласниця сказала таке: «Математика легша за історію. У кожному підручнику формули однакові, а в підручниках з історії – скрізь пишуть різне». І це правда.

Ми розшифровуємо історію по-своєму, підлаштовуємо її під свої потреби. Коли потрібно, то вміло вириваємо з контексту, ділимо на чорне і біле, когось звеличуємо, а когось – проклинаємо. Особливо таким грішать політики: намагаються довести хибність наших ідей та героїв. Хоча їхні герої зазвичай нічим не кращі. Бо така вона історія – не монолітна, не писана двійковим кодом чи якось мудрованою формулою. Тому сваритися через минуле не варто. Його варто вивчати і робити висновки.

Замість того, аби сваритися через звільнені чи окуповані Чернівці, краще згадайте про тисячі буковинців, котрі не повернулися додому і досі лежать десь у сирій землі. Почитайте про буковинських румунів, яких 80 років тому розстріляли в урочищі Варниця, неподалік Білої Криниці. Прогуляйтеся чернівецьким гетто і подумайте про долю місцевих євреїв. Як не називай, а війна залишається війною – брудною, безпринциповою і звірською. Тому варто змінити пріоритети і замислитись про те, як не допустити такого знову.

Фото Єгора Дьоміна