«Спортивні редактори також видали мені готівкою 300 доларів, більшість з яких одразу ж була витрачена на особливо небезпечні наркотики. Багажник машини нагадував пересувну поліцейську нарколабораторію. У нас було два пакети трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять марок потужної кислоти, пів сільнички кокаїну і ціла купа всіляких різнокольорових барбітуратів різної сили дії, а ще кварта текіли, кварта рому, ящик «Бадвайзеру», пінта чистого ефіру і дві дюжини емілів. Усе це було зібрано попередньої ночі. Ганяючи на максимальній швидкості по всьому Лос-Анджелеському округу від Топанги до Уотса й, перебуваючи в наркотичному угарі, ми зібрали все, що могли. Не те, щоб усе це було нам потрібно для подорожі, але раз почавши колекціонувати наркотики, намагаєшся зібрати максимум».

Це воістину відома цитата із воістину відомої книги «Страх та відраза у Лас-Вегасі». Відома навіть не так книга, як однойменний фільм із Джонні Деппом у головній ролі. Два друга. Червона машина з відкидним дахом. Гавайські візерунки на сорочках. Невада. Вічний тріп. Журналістика. Гантер Томпсон. Чому нам це повинно бути цікаво? Він прожив рік із найбільш лютою бандою байкерів Америки – «Ангелами Пекла», з юності та до смерті вживав усе, що міг дістати, майже став шерифом округу та був довіреною особою кандидата в президенти США. Крім цього він був менеджером нічного порно-клубу, влаштовував нарко-оргії у себе на ранчо та встиг побувати на В’єтнамській війні. Ну і щоби вас добити: Томпсон дружив із «Rolling Stones», Біллом Мюрреєм, Мухаммедом Алі та Джонні Деппом, який і сплатив похорони людини, що створила ґонзо-журналізм – Гантера Стоктона Томпсона.

«Що таке ґонзо, чувак?» – виникає перше логічне питання у читата. На перетині 1960-х-70-х років в Америці відбуваються соціальні зміни: рух гіпі, антивоєнні настрої, війна у В’єтнамі, «британське вторгнення», соціальна напруга у зв’язку з бідністю та громадянськими правами, поширення контркультури та психоделічна революція, які призводять до трансформації споживання інформації та загалом оптики світу. Література не встигає за подіями, тому логічно, що ЗМІ починають грати першим номером. Журналістика отримує карт-бланш на експерименти. Журналістика стає літературою. Том Вулф та його «Електропрохолоджувальний кислотний тест». Трумен Капоте та його «З холодним серцем». Журналісти стають письменниками, письменники стають журналістами. З’являється термін «новий журналізм» – «можливість написати роман, але залишатися на території журналістики». А якщо зрозуміло, то це журналістська література. Це можливість передати подію прикольно, цікаво та по-новому. З діалогами. З тонкими деталями. З певною літературною фабулою. Повертаючись до попередньої колонки, у медіапросторі з'являється «як». Тепер важливе «що» сумується із цікавим «як» – готовий плацдарм для подвигів на сторінках газет та книг.  

Гантер Томпсон – із тієї молодої когорти людей, які робили якісну журналістику. Хоча, як мені видається, це ми зараз крізь призму часу та історії можемо називати це журналістикою, новим журналізмом чи літературою. Ні, вони, цебто журналісти нової хвилі, просто писали, і вони, журналісти нової хвилі, не знали, що вони і є, власне, новою хвилею. Просто писали. Одночасно. У різних штатах Америки. Різні репортажі, есеї та колонки. Ця закономірність дивна, хоча й зрозуміла. Світ змінювався. Свобода підносилася в абсолют. Люди черпали інформацію з літератури та медіа. Література – довготривала перспектива на відміну від ЗМІ, у якій є тут і зараз. Ergo: еволюційно новий журналізм – фактаж зі зброєю креативу. 

Першим точним ґонзо, у сенсі за особливостями, твором у творчості Томпсона можна вважати «Дербі в Кентуккі: занепад і мерзота» – репортаж для журналу «Scanlan’s» зі свого рідного міста Луїсвіллю – історія про випивку в барі, пиятки та дебоші на стадіоні, проте ніяк не про дербі. Журналіст навіть не знає, хто виграв скачки. Ми, ясна річ, теж. Розумієте, у чому суть? Він їде на подію, але про подію взагалі нічого немає. Рефлексії на минуле, вибір їжі на сніданок та постійні приколи з ілюстратором до статті Ральфом Стедменом. Вагання, що випити, та роздуми про костюми повноважних гостей на заході. Але не дербі!

З цього твору стартує стиль нового журналізму – ґонзо, який, насправді, сильно відрізняється навіть від нового журналізму, хоча й вважається стилем другого. Це нонконформізм у журналістиці. Вихід за рамки стандартів, правил та редакційного завдання. Це пістолет з одним патроном. Якщо вмієш прицілюватись, цього вистачить, аби прострілити світу коліно. Це інформаційна війна із зброєю, після якої журналіст залишається живим та розповідає  людям усе, що бачив. Це і є ґонзо-журналістика – вижити після події, цензури та недофінансування.

Чому взагалі пишу про ґонзо? Це прикольно. Це тонка грань між журналістикою, есеїстикою та літературою. Смузі. Хто би міг подумати, що людина, яка не отримала атестат про закінчення школи, стане всесвітньо відомим журналістом? Він був диким у всіх сенсах цього слова. Для нього нестерпним ворогом був Річард Ніксон. Найбільше він любив мотоцикли, наркотики та зброю. Його знали всі, тому що він працював у відомих журналах спортивним, військовим та політичним кореспондентом. Йому довіряли писати про ті речі, у яких він був експертом – гонки, передвиборчі кампанії, антинаркотична конференція поліції, пошук «Американської мрії».

На пошуки цієї мрії він поїхав у Лас-Вегас із своїм адвокатом та другом Оскаром Зета Акостою (прототипом доктора Ґонзо, якого грає Бенісіо дель Торо), людиною, яка за шаленством не відрізняється від самого Гантера Томпсона. Якщо ця історія поїздки у Вегас дійсно така, як її описує автор, то це треш. Не більше. Не менше. Треш! Це Magnum Opus контркультури. Повії, неонові вивіски, казино, дикі копи та нескінченність наркотиків – смерть власне цієї «Американської мрії», яку шукають хлопці. Гантер Томпсон шукає її, цю мрію, хоча вона й витає у повітрі: це пік перебудови американського суспільства, але сам автор каже, що це скоро закінчиться. Усі гіпі помруть від наркотиків або знайдуть роботу. Усі протести зникнуть від сильної руки правоохоронних органів. І це так... Сумно? Не знаю, Томпсон пише репортаж не про Лас-Вегас, не про мотогонки, не про поліцейську конференцію і навіть не про вікенд, він пише про духовну смерть Америки. Альтернативну версію. Авторську версію. Але що таке «Американська мрія» для Томпсона? Це те, що він любив? Це те, що він втратив? Це те, у що він вірив? Його мрія це і є ґонзо. 

Коли я вперше прочитав «Страх та відраза в Лас-Вегасі», я «випав», у хорошому сенсі, of course. Це наче ковток темного прохолодного пива душного липневого вечора у тісному місті десь у спальному районі. Наче стрибнути «бомбочкою» у річку при дорозі після цілого дня на турінгу. Наче вийти зранку з квартири та вдихнути повітря після дощу. Так, я романтизую, але, excusez-moi, так я зміг описати свої почуття до цієї книги. Я її перечитував та передивлявся фільм. Читав факти. Один із них: Депп жив із Томпсон певний час, аби перейняти манеру спілкування та манери журналіста. Прикол Гантера Томпсона у тому, що він актуальний і досі. Правда ж. Дивися. Те, про що він пише, було не так давно. Цебто мотогонки, наркотики та неонові вивіски – нам це знайомо. Забронювати готель, поїхати у відрядження та обирати президента – нам це знайомо. Сидіти у барах, їсти креветки та прикалуватися – нам це теж знайомо. Ґонзо – нам знайомо. Це спосіб життя, насправді. Подумай. Ти теж ґонзо! Тебе читають твої фолловери. Ти читаєш своїх кумирів. Ти пишеш коментарі та дописи. Це все ґонзо! Предтеча блоґерства, розумієш? Насправді. Ми свайпаємо вниз пости та вправо сторіз – теж ґонзо. Кожен із нас персонаж чийогось ґонзо-репортажу. Так уже склалося історично. Білл Кардосо пояснював, що слово ґонзо, яке він обрав для опису стилю, він узяв з ірландського сленгу, яке означає «останнього, хто стоїть на ногах після п'янки». Усі ми особливі. Усі ми робимо те, що робив засновник ґонзо-журналізму 50 років тому – живемо як вміємо. Говоримо те, що думаємо. Він говорив це у випусках «The Rolling Stones», а ти це говориш у фейсбуці. Capisci? Він ділився тим, що мав. Ти ділишся тим, що маєш. Ґонзо – означає  бути собою.

Читав Вадим Герман