Led Zeppelin: Роберт Плант, Джиммі Пейдж, Джон Бонем, Джон Пол Джонс, гард-рок та геві-метал. Чому вокал Планта проривається до нас крізь навушники, пролізає шнурами та силіконовими затичками, заставляє нас вірити йому, наче останній музичній інстанції? Чому овердрайвові гітари Пейджа та Джонса зривають дах та спонукають зникати у блюзових безкінечністях? Зникати та повертатися, аби знову послухати цей соляк чи риф та зникнути. Чому ритм ударних Бонема пропагують танці, танці та ще раз танці? Босими ногами на барній стійці, мається на увазі. Led Zeppelin – гурт, який полетить, як свинцевий дирижабль.
Музика зеппелінів була не на часі. Бітлз дописували свій останній альбом, закінчувалась епоха, а нова британська четвірка вже створювала, наголошую! – створювала, геві- та гард-рок. Навіть не так – зеппеліни створили звук, який і став звуком геві-н-гард-року. Цей термін, до речі, вперше використав Білл Берроуз, але чи звучав геві як геві до Пейджа?
Так, Блекмор та Айоммі, безперечно, круті, особливо Річі періоду Mark II та у Rainbow, паралельно був Клептон та Гендрікс, тоді ще “ліверпульські пацани”. Із музикою того часу все ок, адже кінець 60-х та початок 70-х відбувалася революція у цій сфері. І ось у авангарді цієї революції – свинцевий дирижабль, який дозволив собі експерименти із музикою та жанрами. Тоді не експериментувати заборонялося – тогочасна максима за Кантом. Коли слухаєш Лед Зеппелін, то відчуття звукової стіни, яка, на відміну від стіни бітлів, звучить як нагромадження кольорів, де відчувається усе: від кантрі традиції до психоделічних синт-програшів посеред пісні, від реґі до класичного блюзу, на якому базується перший творчий доробок легендарного гурту.
Бітлз виконували без сумніву геніальні речі. Вони геніальні у своїй дефініції. Бітлз і є геніальність. Але чи були вони геніальними як окремі виконавці? Це тема для іншого тексту та не одного келиху джину. Проте Лед Зеппелін як виконавці були, та і є, дійсно геніальними. І виконували вони геніальні речі. Створювали геніальні речі та переспівували геніальні речі, зробивши генія минулого класикою важкого року. Якщо до того часу у музичному світі була тенденція виконувати “що”, то до “що” додалося й “як”. До прикладу, Deep Purple – це також “що” і “як”.
Зеппелінський феномен перших років формується на плагіаті або на запозиченнях, кожен сприймає кавери як хоче. До прикладу, “If you are going to San Francisco” у виконанні Маккензі слухати неможливо взагалі. Проте коли Роберт Плант робить переспів, то хочеться взяти квитки до Сан Франциско. Хлопцям закидали за переспіви, але вони ж робили такі кавери, що дах їде від кайфу. Тому не знаю, чи є щось погане у тому, що ти береш класику і переграєш її?
Щодо плагіату, то це питання досі відкрите. У 2016 році вже тріо: Джонс, Пейдж та Плант, – виступали на допиті у рамках розслідування про музичний фрагмент однієї із найбільш відомої пісні Зеппеліну – “Stairway to Heaven”. Чи можна вважати це фішкою гурту – хто зна. Факт є фактом: протягом усієї своєї кар’єри Зеппеліни виконували чужі пісні, переспівували їх, змінювали, пропагували, давали їм друге життям. Це були геніальні переспіви. Секс, яким пре від Планта. Геніальний гітарний риф Пейджа, геніальні альбоми.
На початку кар’єри Led Zeppelin тяжіли до традиції шістдесятих, до гардблюзу і переспіву своїх кумирів, як от Віллі Діксон – чотири кавери на дебютній платівці. Пейдж також взяв матеріали свого колишнього гурту та всунув на платівку. Загалом, тоді ще зеппеліни не мали такого відчутного власного “важкого” стилю. Вони робили це так сексуально, так брутально, так геніально, так красиво та інтимно, але ще не по-своєму, не по зеппелінівські. Хлопці, які виросли на блюзові, стали апологетами гард-блюзу, авангардом року та загалом музики. Вони взяли найкраще від жанрів, а музичний пул гурту був безмежний.
Другий альбом, який так і називається Led Zeppelin II, показав, хто “папуля” у році. Після прослуховувань з’явиться післясмак, наче ти доторкнувся до чогось настільки прекрасного та великого, що навіть не можеш зрозуміти це. Легендарний альбом. На цій плиті уже відчувається суто Led Zeppelin – корифеї гард-блюзу, рок-н-рольної школи, які виросли на старих традиціях і які показують, що вони перевершили цю школу та традиції. “Whole Lotta Love”, “Heartbreaker”, “Lemon Song”, “Moby Dick”. У будь-якому разі ви щось із цього чули, під щось танцювали, або кохалися. Ось під “Moby Dick”, де барабанне соло від кращого барабанщика на концертах могло тривати хвилин 20, кохатися чим не кайф? Чуваки агітували рок-блюз, переграли кантрі та реґі, відправили у тінь усе, що було до них. На цій платівці – також кавери, тут також копіювання, як от манера виконання, яку Плант підслухав у Стіва Меріота, тут також є запозичення. Але це настільки геніально, що з’являється питання: чи зеппеліни копіювали стару школу, чи вони показали, що нафталіновий блюз можна зіграти так, аби усі дівчата світу були твоїми?
Led Zeppelin III – гард-блюз-геві-рок-н-рол машина. Все. Далі тільки вверх. Плант вже захопився скандинавією, Пейдж – акустикою. Окультизм, який приписують зеппелінам, з’являється саме тут, саме на цьому альбомі, який перемістив молодих перспективних пацанів до Олімпу классики. Після цього слухати когось, крім Лед Зеппелін, було попсово. Чуваки змінили уявлення про гітару, виконання, барабани та бас. Вони перевернули епоху. А що далі? Лише навалювати, просто брати і навалювати. Так і було. Четвертий альбом ознаменував метаморфози у гурті, які почали вести себе так, наче вони королі світу. Хоча у музичній матриці так і було. Вони реально були королями. Замість фургону вони придбали собі літак, змінили свій імідж на пафосні ошатні речі та прикраси. Оргії, героїн, алкоголь, шумні вечірки – усе як має бути! Чуваки орендовували цілі готелі, розбивали меблі, трощили техніку, напивалися та займалися усім, чим хотіли. Красиво ж!
Не пам’ятаю, коли я почав слухати Лед Зеппелін, але точно згадую перше враження від соляку у “Stairway to Heaven”, причому записаному у лайві. Це наче оргазм. Хоча, як я розумію, самі виконавці не дуже люблять цю пісню. Ну розумієте, у кожного є такий хіт, який ти ненавидиш, але людям заходить: “Creep”, “Wonderwall”, “Pinball Wizard” і т.д. Так ось, коли я почув ту гітарну партію, то зрозумів – під це звучання потрібно або в храм, або у вікно. Радикалізм. Соло, після якого твоє життя змінюється. Переродження або народження. Чи ти жив до цього соло? А потім пішло-поїхало: альбом за альбомом, пісня за піснею, перегляд за переглядом, перечитування фактів та слів. Led Zeppelin – це стильно. Led Zeppelin – це худі під пальтом. Led Zeppelin – це ти та я.
