Зовсім нещодавно світ побачив новий роман Мішеля Уельбека «Серотонін», у якому розповідається про 46-річного хлопа, який раптово опинився у стані клінічної депресії. Освічений та не позбавлений жіночої уваги чоловік за короткий проміжок часу вже міркує про свій пеніс як про «непотрібний відросток», переїздить доживати віку у «швейцарську Нормандію». Не пробити дно свого існування або й взагалі накласти на себе руки йому не дають білі капсули – антидепресанти, які в Уельбека є чимось на кшталт релігії, мов пігулки сому у Хакслі. Єдина відмінність – Уельбек не пірнає в алхімію та не вигадує нові життєдайні речовини, а просто описує препарат, що такий же продаваний в аптеці, як аспірин або презервативи.
Схожу історію переживає герой нової книги Івана Байдака – Родвелл Вільямс, якого клінічна депресія наздогнала значно пізніше, майже наприкінці його існування. Але якщо у Уельбека історія його героя – це симптом хворої цивілізації «кінця Європи», то Байдак фокусується на внутрішніх переживаннях персонажу. Він, як і уельбеківський Флоран-Клод, втрачає жагу до жінок, переживає незвичні, майже сюрреалістичні прояви депресії. Байдак описує, як його персонаж відчуває симптоми психічного автоматизму та деперсоналізації. Вільямсу здається, що він спостерігає себе збоку, власне тіло видається йому чужим, а рухи та думки – автоматичними. Ніби вони самі плинуть у часі без його участі. І ці моторошні відчуття – не вигадка Байдака, а цілком реальні психіатричні явища, ба більше, вони описані в ICD-10. Окрім опису мук свого персонажа, автор через нього ж задається питаннями про призначення людини у Всесвіті, про її скінченність та пересічність сценарію людського існування. Видається, наш герой із запізненням скочив у кризу середнього віку, яка накрила його з головою.
Якщо ви читали попередні книги Байдака, то мусите пам’ятати, як він любить загравати з психологією. Те саме він робить і в цьому тексті. Більша його частина – це анамнез (історія хвороби) та сеанс психотерапії з власним персонажем. Виявляється, життя в нього було насичене та жваве. Такий же освічений, теж мав жінок: когось кохав, з іншими просто обмінювався тілесними рідинами та взаємовигідними інтимними послугами. Текст надмірно перевантажений його історіями, аби показати, яке динамічне життя він мав. Деякі люди мріють про таке життя. Аби назбирати весь чуттєвий та пережитий досвід Вільямса, потрібно прожити кілька життів або мати в запасі 150 років молодості. Байдаківський Родвелл усе-таки знаходить час на смуток, пошук прихованих сенсів та споглядання в порожнечу. Інколи здається, що порожнеча є антагоністом героя і все своє життя він намагається її чимось заповнити, аж доки не приймає поразки. Марні спроби заповнити екзистенційну прірву знаннями, грошима, піхвами та славою закінчуються у клініці.
Чи є це історія дауншифтера Вільямса? Чи це рефлексії автора перед викликами, з якими він очікує перетнутися найближчі роки? А, можливо, це низький старт кризи переосмислення життя цивілізації, і вже у наступних текстах автор покаже нам трагічну історію людини як призму устрою усієї його епохи. Як би то не було, усі ми ставимо собі екзистенційні питання, частина з яких апріорі немає відповідей. Втім нам завше цікаво дивитися на шмат шляху, який на цій ниві вдалося пройти іншим. Те саме з Вільямсом, який метушився над книгами та шукав ці відповіді. Що він отримав натомість? Читаємо книгу!
Читав Андрій Тужиков
Фото Анастасії Бойчук