Розділені кордоном та історією

Експедиція до українсько-молдовського кордону: Сокиряни

Репортаж

9:36. На контрольно-пропускному пункті «Сокиряни» черги немає. Ми переходимо кордон пішки, першим до нас вибігає службовий собака, за ним виходить прикордонник. Ми чекаємо. На велосипеді приїжджає чоловік у доброму настрої, йому як і нам треба в Окницю: каже, що сам із Сокирян, а в сусідню Окницю їде по справах, буває там майже щотижня. Сокирянцю біометрії не потрібно, бо він «місцевий».

Перетин кордону став центральною частиною нашої експедиції у рамках проекту «Media beyond fronties», яка досліджувала життя у двох прикордонних містечках: українських Сокирянах та молдавській Окниці. Як живуть тут люди, як спілкуються між собою, чи навідуються в гості один до одного, що їх поєднує, якою мовою вони розмовляють і як це жити біля державного кордону? Відповіді ми знайшли у нашій експедиції.

Odoo CMS - велика картинка

«Зі свого балкону я бачу вікна окницьких»

На зустріч Катерина Тищенко, яку ми випадково зустріли дорогою у свій готель, приходить завчасно. Вона запросила нас, трьох незнайомок з України, Молдови та Німеччини, у дуже важливе для неї місце – редакцію газети «Дністрові зорі». Тут Катерина пропрацювала 46 років. Ми ще не знали, що завтра питимемо каву у неї вдома та роздивлятимемося з вікна її будинку ту саму молдовську Окницю. Щоправда, за допомогою театрального бінокля чи збільшеної лінзи нашої фотокамери.

– Оце сьогодні була Спартакіада, її організовував молдованин, заслужений працівник фізкультури і спорту України, Федір Васильович Блинду.  Упродовж багатьох років він возить  дзюдоїстів нашої сокирянської дитячо-юнацької спортивної школи в Молдову на змагання. А дзюдоїсти з Кишинева, Бєльц та Єдинець приїжджають до нас на щорічний міжнародний юнацький турнір з цього виду спорту. Люди у місті жартують, що Федір, певно, і групу крові кожного свого спортсмена знає. Цей чоловік дуже багато зробив у районі для розвитку спорту, він майстер з великої літери.

– То Україну і Молдову, чи Окницю і Сокиряни, поєднують саме люди?

– Виходить так, редакторка нашої газети закінчила філологічний факультет Бєльцького університету (Молдова).У нашій спортивній школі, де тренувалися два чемпіони світу, викладають троє молдованів. Один із них придбав тут у Сокирянах будинок, щоб уже не їздити туди-сюди. У музичній школі теж викладач з Молдови є, який теж придбав тут будинок - стареньку таку хату. Він привів її до порядку, добрий день усім каже нашою українською мовою.

Катерина каже, що зі свого балкону вона може бачити будинки на молдовській стороні.

– Я беру театральний бінокль і з третього поверху свого будинку бачу вікна окницьких, ось яке в нас життя.

 – А які вони, молдовські люди? За звичками, за темпераментом, за характером?

– Як і українці. Є різні: з різними характерами, звичками, більш і менш емоційні. Не можу виділити щось загальне, хіба що танці у них більш запальні та бадьорі.

Odoo CMS - велика картинка

Ми розглядаємо редакцію. Катерина здобувала фах журналіста в столиці, вже бувши вагітною третім сином. Каже, що вчитися на спеціальності, за якою вже працюєш – прекрасно, бо знаєш, які знання тобі потрібні. Ми долаємо мовний бар’єр, пояснюючи час від часу нашій німецькій учасниці команди, що таке «закохатися», «волошка» або «газета з’їла очі». А потім помічаємо старе фото, вже вицвіле. Це світлина нашої співрозмовниці, про тутешню географію.

– Раніше, у 90-ті роки, аби проїхати у два села нашого району, треба було перетинати молдавське село Клокушна. Зараз біля цього села– прикордонний пункт. Щоби не їхати до родичів 40-30 км замість 5-ти, іноді ще й з документами якість проблеми були або черги, зробили нову дорогу через ліс. Тепер у село Гніздівці є прямий зв’язок через Сокиряни.

– Чи часто у вас бувають жителі довколишніх молдовських сіл?

– От якби ви в суботу прийшли, то самі би й побачили, що бувають ( у суботу в Сокирянах влаштовують базар, – авт.). Наприклад, із цього ж села Клокушна багато приїжджають: продають яйця, сир, сливи, огірки, крам. У нас дружні стосунки. Ніхто не питає, звідки ці люди приїхали і як їх звати.

– То в Сокирянах розуміють молдовську? (Правильніше запитувати румунську, бо у Молдові державними мовами є румунська та молдавська, але молдавську все одно вважають діалектом румунської.)

– Мало. Якщо розуміють, то здебільшого старші. Я також трохи знаю цю мову, дивлюся молдовський телеканал, а точніше ранкові новини, коли роблю зарядку. Значна частина знає лиш базові фрази, молодь у більшості – ні. 

– Як відбувається взаємна міграція: люди з вашого міста їздять в Окницю чи загалом у Молдову?

– Колись ми дуже часто бували в Молдові, майже щотижня. Чи то купити щось, чи до родичів їздили. Хтось один їхав і купував на кілька людей, а молдовани приїжджали до нас за чимось іншим. Ці зв’язки були нормою, ми не відчували, що то – інша країна. Куди йдеш? В Окницю, казали ми, як і в будь-яке інше село. Ми не казали, що йдемо в Молдову. Так було колись. 

Потім зробили митницю, та й потреба їхати стала меншою, бо і тут, і там, все необхідне є. Ми, як місцеві жителі, можемо переходити кордон лише з  українським паспортом, черг великих немає, тому в цьому плані нам нічого не перешкоджає. 

У нас багато змішаних сімей, люди часто їдуть в гості одні до одних. Наприклад, наш мер міста одружений на молдовській жінці Нелі. Їдуть по роботі, на закупи.

– А ви маєте друзів у Молдові?

– Є звичайно, і земляків чимало в Бєльцях живе, і знайомі є. У Кишиневі працює мій колега, ми вчилися разом в університеті. Пам’ятаю, писала йому контрольні з української мови, бо він нічого не міг сказати українською.

У нас кордон – на папері, ми живемо як добрі сусіди, звикли одні до одних, разом співіснуємо, незалежно від того, які політичні події відбуваються, чи яка політична партія приходить до влади.

– Молдовська преса сюди доходить?

– Уже ні. Раніше у нас були обмінні сторінки з окницькою газетою «Нове життя». 

Odoo CMS - велика картинка

Пізніше, вже в Окниці, ми дізнаємося, що в деяких прикордонних селах Молдови вздовж Дністра ловить сигнал українського телебачення.Люди там дуже добре знають українських політиків, українські ток-шоу, люблять «95 Квартал», щоправда наголос там на першу літеру «а» – квАртал.

– Ми думали, що прикордонна територія така, що тренди сюди «доходять довго». Неподалік від автостанції на одному із будинків побачили мурал, звідки він?

– Це картина художника Олеся Семерні, перенесена на стіну у збільшеному вигляді. Він був дуже цікавою і талановитою людиною. У Сокиряни приїхав стареньким.Цю картину, з якої малювали мурал, написав тут, у нас.

– Ми чули що місцевий дім культури називають «конюшнею».

– Ах, то стара історія. Колись, ще до війни, в нашому місті жили румуни. Один господар мав у цій будівлі конюшню. Його маєток під час війни зруйнували, а оскільки це велике приміщення, то зробили з нього будинок культури. Ми так його називаємо – «конюшна», але навіть старожили цього не пам’ятають, бо це було ще до приходу радянської влади.

– Як це жити на кордоні? Що ви відчуваєте?

– Звикаєш ходити з паспортом, якщо часто їздиш туди-сюди. Ми завжди обмінюємося культурою: ми – туди, а вони, окницькі, чи з інших сіл, до нас їдуть, на всі фестивалі, на дні незалежності, у гості одні до одних встигаємо (у Молдові день незалежності святкують 27 серпня, – авт.). Тут кожен добре береже свої звичаї, традиції, культуру загалом, але національність значення не має. У мене сусід – єдиний єврей у Сокирянському районі, Яша Рубін. Він такий українець!

Odoo CMS - велика картинка

Люди в Сокирянах цікаві, щирі, відкриті і назви їх професій інколи інші, не такі міські.У нашому готелі не булоадміністраторів, лише чергові, а одна з них, здається Ніна, любить літературу. На ресепшині в неї – запас художньої читанки: Іван Нечуй-Левицький та Джек Лондон (вибрані твори).

Таксі за службовим номером у Сокирянах не викличеш, потрібно «добути» персональний номер таксиста, а їх, таксистів, – не так багато. У кафе є меню, бо так має бути, а насправді все залежить від того, що готує господиня вдома. У неділю люди неквапні, вони відпочивають, грають у шахи біля місцевого стадіону, старші говорять на лавках біля старих будинків, про що не знаємо, мабуть про життя. Будні тут інші, місцеві поспішають.

Катерина Тищенко теж поспішає на роботу, вона приходить у редакцію газети «Дністрові зорі» двічі на тиждень. А заразом встигає зателефонувати нам і сказати, що в музеї вже чекають нашого приходу.

Але в музей ми поки не йдемо.

Odoo CMS - велика картинка

Погляд на місто очима молоді

Настя починає екскурсію Сокирянами з центральної площі, де знаходяться два величезні пам’ятники воїнам, які загинули в Другій світовій війні. Площа доглянута, чиста. Але Настя каже, що її осучаснили лиш кілька років тому, доти вона виглядала гірше.

– Чи відчуваєш ти, що тут прикордонна територія? 

– Ні, не відчутно зовсім. Людей із Молдови ми зустрічаємо рідко: вони приїжджають на базар раз на тиждень чи, може, ще рідше. Часто приїжджають цілими сім’ями. У нас їм дешевше купувати, а можливо,й вибір більший, цього не скажу точно.

Люди ж із довколишніх сіл чи містечок не їдуть до нас у національному одязі, а так за зовнішнім виглядом і не скажеш хто звідки. Хіба що за номером машин можна бачити, що то – із закордону.

– А у школах навчаються діти з Молдови?

– Коли я ходила в гімназію, то в нас вчилася лише одна дівчина звідти, вона хотіла  вступити в український вуз. Із сусідами ми живемо добре, за моїх 20 років тут не було конфліктів з приводу національності чи щось таке.

Йдемо за нашим гідом далі. Біля школи на асфальті бачимо намальовану карту України (навіть встигаємо зробити світлину). Проходимо далі. Будинки різні: є нові, є й такі, що нагадують радянськічаси. На старих багатоповерхівках помічаємо візерунки української вишивки, такі собі міні-мурали. Написи на державних структурах, школах, лікарні,пам’ятниках у Сокирянах тільки українською, бо за національним складом тут переважають українці.

Повертаємо на вузьку вуличку. Настя веде нас до Яру і продовжує розповідь про україно-молдовські «прикордонні» відносини. Каже, щороку влітку у Новодністровську(населений пункт біля Сокирян) проводять рок-фестиваль. Гурти з Молдови також приїжджають виступати.

– Молдовські пісні у нас популярні. Їх не перекладають, а співають оригінальні мотиви. На весіллях у нас також грають таку музику. Наприклад, мій тато співає з гуртом на весіллях, вони мають в репертуарі і молдовську музику і українську. Тато розповідає, що дідусь переписував йому українськими літерами молдовські тексти пісень. У  батька досі зберігся цей старий зошит.

За тим пагорбом – Та Гора. Наше місто поділене цим яром на дві половини: у нас кажуть «та гора» і «ся гора», –  продовжує Настя, показуючи нам джерело річки Шепіт, яке впадає у притоку Дністра. – Інколи люди досі ходять сюди прати. Воду з цього джерела можна пити, а на Водохреща в обмурованому «басейні» охочі купуються.  

До наступних Шепотів ми вже не йдемо: втомилися і ще плануємо зустріч.

У  Сокирянах «Та Гора»  не просто нагадування про минуле, така назва вживається для позначення одного з чотирьох регіонів міста. Інші три називаються Мируни, Сирилівка та Оґори (це завершення Сокирян, звідки є пряма дорога на молдовську Окницю).

Odoo CMS - велика картинка

Ще більше українсько-молдовських зв’яків: ми у місцевої влади

У райдержадміністрації нам остаточно пояснюють чому люди з Окниці і місцевих сіл приїжджають у Сокиряни на базар. Головна справа тут не в історичній пам’яті, звичці чи ностальгії за минулим – справа в економії.

– В Україні купувати дешевше, – пояснює Ірина Слушна, начальник відділу організаційної роботи та суспільної комунікації, – особливо, коли мова йде про побутову техніку, будівельні матеріали чи інші більш значні покупки. Крім того, молдавські села не мають  добре розвинутої інфраструктури (побутових, господарських, будівельних магазинів). У Сокирянах вони є, тому люди сюди і їдуть: вигідно та близько. Для наших підприємців це дуже добре, бо товар швидко продається.

За українським законодавством, діє 50-кілометрова зона вільного перетину кордону: ми можемо мати лише український паспорт для його перетину, а вони лише молдовський.

А от обмін культурою для місцевих вже справді став звичкою. Протягом п’яти років між Сокирянами та Окницею відбувається фестиваль «Єдність через багатогранність». Локацію заходу чергують.

Odoo CMS - велика картинка

У 2006 році в Сокирянах вирішують взяти участь у транскордонному проекті. Завдяки ньому в місті реконструйована спортивна школа, де дітей готують до різних змагань, відбуваються тренування, загалом місцеві жителі пишаються цією школою. Тож як усе було?

Проект «Програма пропаганди здорового способу життя. Вибір молоді – спорт» сокирянська влада розробила в рамках транскордонного співробітництва Європейського інструменту сусідства та партнерства.

Учасниками програми були: Румунія, Молдова та Україна.

Реконструкція школи завершилася у 2012 році. Проект сокирянської влади визначили найкращим, тому він і реалізовувався. Щодо грошей, то їх «збирали» на умовах співфінансування: власний внесок партнерів програми, районний бюджет і кошти Європейського Союзу.

У райраді кажуть, якщо впроваджують нові проекти такого плану, то відділ зовнішньої економічної діяльності обласної адміністрації проводить роз’яснювальну роботу для місцевої влади, повідомляючи про оголошення конкурсу, межі виконання проекту та решту деталей. 

Потім місцева влада вирішує брати участь чи ні.

Джерело фото: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BA%D0%B8%D1%80%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%94%D0%AE%D0%A1%D0%A8#/media/File:Sokyryany-dussh2.jpg

Цього ж дня ми їдемо на ГАЕС

Дністровська ГАЕС – одна з найбільших у світі гідроакумулюючих електростанцій, розташована  на річці Дністер. Із Сокирян ми добираємося до неї за 30 хвилин. Їдемо туди, бо кожен, із ким ми говорили, каже, «що її краєвиди варто побачити», особливо нашій міжнародній україно-молдовсько-німецькій команді. ГАЕС – це тутешній «must have» для туристів.

Україна і сусідня Молдова мають ряд екологічних домовленостей щодо використання води на Дністровських ГЕС-1 та ГЕС-2. Наприклад, узгоджують між відомствами країн терміни попуску води на верхній гідростанції, коли трапляються зливи та тривалі дощі, задля недопущення підтоплень молдавських та українських сіл у пониззі Дністра, який на чималій відстані є кордоном між обома державами. 

Odoo CMS - велика картинка

А тепер у музей, навіть два 

У Сокирянському історичному музеї про наш візит вже знали. Ми прийшли сюди, бо хочемо знати, чи збереглася українська та молдовська культура за століття життя на кордоні, чи поєдналась в одне ціле?

– Це ось тайстра, вона є і в українців, і в Молдові, і в гуцулів. Тайстра – це національна назва сумки, – починає свою розповідь Валентина Барчук, директорка районної художньої школи та екскурсовод музею. – На Буковині вишиванки мають яскраві кольори: червоний, вкраплення помаранчевого, бордовий. Також на сорочках часто в нас можна побачити ткані вставки. Цей елемент характерний для Бессарабського краю.

Більша частина Бессарабії розміщена на території сучасної Молдови. Землі на крайній півночі (Кельменецький, Новоселицький (частково), Сокирянський та Хотинський райони Чернівецької області) та півдні Бессарабії (південна частина Одеської області) належать Україні.

Здебільшого повсякденні вишиванки були скромні, не мали так багато узорів, наприклад, як на Полтавщині чи Чернігівщині. Вважалося, що жіноча врода сама повинна бути яскравою, а одежа є лише прикрасою.Чоловічі сорочки часто вишиті білим по білому. У нас зберігся російський пошив чоловічої сорочки: ось така маніжка біля шиї не характерна для України.У нас були села старообрядців ( і зараз є кілька), звідти це і взялося.

– Ми помітили багато хусток. Вони виглядають сучасніше, і навіть у моєї бабусі таких єбагато. Чому вони тут?

– Хустка завжди була дуже важливим елементом жіночого одягу, як у нас, так і в Молдові. Вона використовувалася щодня, тому старих експонатів не збереглося. Доводилося брати ті, які є. До речі, з хусткою пов’язана ще одна наша бессарабська традиція. Хлопець, якому сподобаласядівчина, йшов знайомитися з її мамою, саме знайомитися, а не свататися. За звичаєм, він брав хустку і пляшку горілки. Якщо мама дівчини погоджувалася на цей союз, то давала у подарунок хустку для мами хлопця. Це означало, що невдовзі буде весілля. Ця традиція була популярною у Сокирянах та довколишніх селах. 

Культура, звісно, поєдналася. І причин цьому багато. Найпростіша – рух, переміщення населення.Їхала жінка до родичів чи на базар, побачила якийсь візерунок і вже собі вишила. Процес запущено!

Odoo CMS - велика картинка

У музеї ми дізнаємось чимало про схожість культури Буковини та Молдови. Правильніше сказати про традиції Бессарабії, бо Сокирянський район Чернівецької області належить до цієї історичної назви. Подібність є у традиції робити вишиті рушники (вкраплення блискучої нитки), гончарстві, мовний аспект (вигуки мей, бри), а також кукурудза та мамалига ще один «musthave» для довколишніх територій. І, звичайно, ярмарки – таке собі місце зустрічі.

Портрет могутнього правителя та чорні скатертини чи килими з квітчастим візерунком – такі ж, яку сокирянському музеї, ми побачимо ще раз, уже в молдовській Окниці, про яку ми розповімо у другій частині нашої експедиції.

Матеріал Ірини Капуш
Фото Саскії Хеллер

Схожі публікації