Професія-привид: чого вартує зараз чистота?

Репортаж про роботу двірника

Репортаж

Колись вони підмітали вулиці букетами троянд, знали кілька мов. Їх поважали та любили. Ранні пташки в яскравому пір’ї, які вичищають наше гніздечко тоді, коли ми спимо. Та хто вони зараз? Чи не змінилися традиції минулого? Чи все ще двірник – професія, про яку варто говорити? Усе це з’ясовуємо в репортажі Weche.

Odoo CMS - велика картинка

П’ята ранку. Я крокую парком Шевченка, боязко озираючися. Навколо – ні душі. Жодного пішохода, жодної бездомної собаки, навіть автівки на Головній з’являються рідко. Я йду і уявляю, як мою потилицю цілує арматура якогось бандита, але ще раз глянувши на циферблат годинника, я зрозумів, що навіть маніякам треба спати.

Небо насичується світлом вуличних ліхтарів та рекламних вивісок і стає червонястим, майже кривавим. Вулиці – безлюдні, пустельні, тихі. Не чути нічого окрім…

Дійшовши майже до Соборної площі я побачив неподалік людину в яскравому жилеті, першу, яка зустрілася мені за півгодинну прогулянку. Це була жінка, і вона шкрябала лопатою тротуар, старанно скидаючи зчищений лід зі снігом на узбіччя. Я пройшов повз неї, і оскільки навколо не було нікого, я привітався. Жінка від несподіванки глянула на мене, а потім здивовано привіталася у відповідь.

Odoo CMS - велика картинка

Що ближче я підходжу до ратуші, то більше бачу людей у жилетках. Вони рівномірно розсіяні по центру Чернівців і роблять приблизно одне і те ж. Кілька днів тому був снігопад, а потім різка відлига. І ця напіврідка субстанція перетворилася у лід, з яким і борються ці люди.

Я опиняюся на Університетській. Завжди мріяв побачити резиденцію під ранок. Навпроти мене біжить кілька бездомних собак, перша з них затисла в зубах шматок кимось викинутого хліба. Інші наздоганяють її, голосно гавкаючи.

Я переходжу перехрестя і бачу вантажівку біля сміттєвих контейнерів. Двоє чоловіків у тих же яскравих жилетках забирають сміття з баків. Згорблений жіночий силует з протилежного боку вулиці вирівнявся і повернувся в мою сторону. Я пішов назустріч йому.

Це Тетяна. Їй 53 роки і вона вже десять років працює двірником. До неї прив’язано дві ділянки, які вона прибирає самотужки. Тетяна вже розпочала роботу. Побачивши мене, жінка посміхається  і після короткого діалогу веде  мене у двір неподалік, за яким з невеликої комірчини дістає необхідні інструменти, пару рукавиць та жилетку. Спеціально для мене Тетяна змайструвала ще одну мітлу. Я одягаю цей необхідний елемент одягу поверх шкірянки. В одній руці у мене була лопата, а в іншій – новенька мітла.

Odoo CMS - велика картинка

Спочатку ми пішли до сміттєвих баків. Машина вже поїхала, залишивши контейнери біля дороги. Ми відкотили їх на потрібне місце і зібрали те, що випало під час завантаження.

- Я думала, ви не прийдете, – сказала моя тимчасова колега, закидаючи в бак пляшку з-під пива та порожній пакет. – Мене здивувало те, що ви захотіли попрацювати двірником. Зазвичай люди нас не помічають.

- Лише не помічають? Чи може, ображають?

- Та ні. Був випадок, коли кілька хлопців вночі відібрали в мене мітлу. Але вони просто хотіли пожартувати, вони нічого поганого не зробили.

Ми зібрали відходи з декількох смітників поряд з університетом, а потім взяли до рук мітли. На деякий час ми зробили перерву у розмові, бо підмітали вулицю з різних кінців. Виявилося, на практиці це не так легко, як виглядає. М’язи рук починають нити вже за 10-15 хвилин, а за півгодини болить уже все тіло.

– А як люди ставляться до вашої праці? – запитав я, коли ми нарешті зійшлися по центру вулиці.

– З цим складніше. Я вважаю, чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. А у нас смітять часто і багато. Інколи водії маршруток або тролейбусів одразу після прибирання покурять і викинуть недопалок на тротуар повз смітник. Або обгортку від чогось. Часто молоді люди після прогулянок залишають за собою багато пляшок, фантиків, лушпиння з соняшникового насіння, – після цього ми з пані Тетяною зібрали ще кілька пляшок, пластикових стаканчиків і купку недопалків, залишених після однієї з таких посиденьок.

– Доводиться йти і одразу за ними підмітати. Але за десять років роботи я помітила, що люди змінюються. Багато людей, проходячи, вітається, старші зупиняються перекинутися кількома словами. Запитують, як у мене справи. Ти не уявляєш, як це приємно. У цей момент розумієш, що ти робиш щось корисне. А робота двірника також потребує натхнення. Її треба любити. Тоді на твоїй ділянці буде не тільки тимчасова чистота, а й постійний порядок.

Odoo CMS - велика картинка

Мене дуже дратувало те, що я, молодий і здоровий хлопець, поступаюся швидкістю та якістю роботи цій жінці. Я гадав, що зможу здивувати її своєю продуктивністю, а натомість їй доводилося час від часу виправляти те, що я робив, або й допомагати мені швидше впоратися із завданням. При цьому вона не виглядала втомленою, а я кожних два метри зупинявся перепочити. Тому запитав:

– Скільки вулиць ви прибираєте?

– Я взяла собі дві ділянки. Мінімально ділянка може становити до 2 тисяч квадратних метрів. Хтось бере собі півтори ділянки, хтось одну. Я відчуваю, що мені вистачає сил прибирати на двох ділянках, хоча це й важко. Але треба за щось жити. Тим паче, двірників не вистачає. Зараз нас всього половина з необхідної кількості. Тому більшість із моїх колег мають по кілька ділянок, тут немає нічого дивного.

– О котрій ви прокидаєтеся?

– Це залежить від сезону. Офіційно робітник повинен працювати з шостої ранку до сьомої. Але допустимо, що надворі зима і сильний снігопад. Для розчищення двох ділянок треба більше часу, ніж одна година, ще й за таких умов. Тому я можу прокинутися о другій ночі. А якщо це спокійне літо, то я підіймаюся о п’ятій.

– А скільки за це отримуєте?

– За одну ділянку двірник отримує “мінімалку”. За дві ділянки – подвійний оклад. А якщо в місті проходили якісь масштабні свята (День міста, Новий рік абощо), після яких завжди особливо багато сміття, то в кінці місяця нам видають премії.

Ми закінчили підмітати тротуар і взялися до складнішої роботи: зішкрябування снігу. Лопата була незручною для цього, держало було слизьким і крутилося в руках. Тому із собою ми мали спеціальний подрібнювач льоду, схожий на граблі із залізними зубцями. Тетяна дробила лід, а я відкидав його набік.

Odoo CMS - велика картинка


– Як ви стали двірником? – запитав я у жінки, витираючи рукавицею піт з лоба під час перепочинку, – Ви не хотіли працювати за професією? 

– Так, звісно, але працівники мого фаху уже нікому не потрібні. Іншого виходу на той час не було, та й тоді двірникам давали квартиру безкоштовно. Це було вигідно. Я пропрацювала багато років, а зараз щось змінювати вже немає сенсу. Треба дотягнути до пенсії, – після довгої паузи вона додала:

– Не шкодуй мене. Мені подобається ця робота. І місто подобається. Подивися довкола, як гарно. Немає людей, не їздять машини… Тихо, спокійно. А влітку ще й пташки співають. Так, трохи важко фізично, але ти ж сам бачиш – я витривала.

Ми продовжували чистити тротуари, аж тут розмова зайшла за курйозні випадки з роботи. Тетяна згадала літній інцидент з квартирою на вулиці Щепкіна, звідки вивезли чимало сміття, бо її мешканка збирала його в смітниках і приносила додому. Ми обговорювали цю історію, коли раптом пані Тетяна помітила за моєю спиною літню жінку, яка рішучим кроком з палицею в руках (нею вона копирсається в смітті, розповіла Таня) наближалася до нас: «Це вона, та бабуся з квартири на Щепкіна» прошепотіла Тетяна. Наче легендарний Гамельнський щуролов вона вела за собою кількох собак, що одразу мені не сподобалося.

Вона проходила повз нас, коли розмова вже припинилася, і все було б добре, але несподівано бабуся повернулася до Юлі (журналістка та фотограф Weche) та різко запитала: «Це ж ти була на Щепкіна літом?» На це моя подруга мала дурість відповісти: «Так, я». Після цього мила бабця, озброївшись палицею і гострим язиком, ледь не побила мою помічницю. На щастя, я мав із собою лопату і нападниця не посміла накинутися на сильнішого супротивника. 

За цих кілька хвилин нас трьох ледь не покусали собаки, наш фотоапарат ледь не розбила оскаженіла бабуся, а ще ми дуже багато нового дізналися про журналістику та її працівників з уст тієї ж жіночки. Синонімічний ряд до слова «журналіст», здавалося, не матиме кінця, але старенька побачила нашу кількісну і якісну перевагу і не стала вступати у двобій, а пішла собі у справах, усе ще розширюючи мій словниковий запас та перелякані очі.

Odoo CMS - велика картинка

За кілька хвилин ми утрьох пішли прибирати останній шматок на сьогодні, де також потрібно було зішкрябати лід. Пані Тетяна розповіла, що ці собаки можуть накинутися на нас, бо бабуся їх підгодовує і ті її захищають, і пророкувала друге її пришестя. Але ми ще мали закінчити роботу. Однак пані не помилилася і на цей раз наша нова знайома бігла до нас удвічі швидше, незважаючи на свій поважний вік, озброєна довшою палицею і, як мені здалося, ще більшим військом вірних вуличних звіряток.

Зрозумівши, що ми у небезпеці, не роздумуючи здали інвентар Тетяні і швидко втекли звідти, хоча бабця переслідувала нас від резиденції майже до кінотеатру «Чернівці», віртуозно проклинаючи все на чому світ стоїть.

Зараз неможливо згадувати про це без посмішки, але тоді я справді був наляканий. Я вмію себе вести з неконтрольованими людьми, але що робити з тваринами, щоби вони не напали? І все ж перед моїми очима досі усміхнене обличчя Тетяни, яке я побачив через плече під час втечі.

Ми не помічаємо інколи те, що потрібно, і тих, хто цього заслуговує. Ті, без кого ми безпорадні, для нас – привиди. Ми бачимо їх, але краще їм не траплятися нам на очі. Та чому? Може, нам соромно за той фантик, кинутий повз смітничок, або за недопалок, залишений у нас під ногами? Та все ж те, без чого наше щодення не може розпочатися, заслуговує поваги.

Матеріал Ігоря Волощука

Фото Юлії Панаетової

Схожі публікації