Біжи, хлопче, біжи!

Репортаж про роботу ранера

Репортаж

Ми знаємо, хто такий офіціант. У наших головах вимальовується образ усміхненого хлопця чи дівчини у фартушку, з меню в одній руці та з білим рушничком в іншій. Однак запитайте свого друга чи родича, хто такий ранер? Навряд чи він відповість вам чітко, не застосовуючи інтуїцію та не будуючи здогадок. Я приміряв на себе роль ранера в одному з чернівецьких закладів громадського харчування, та відкрив у цьому репортажі таємничий світ фауни ресторанного бізнесу.

Odoo CMS - велика картинка

Десята година ранку. Я стою біля барної стійки у червоній футболці з логотипом закладу на спині та ретельно прочісую поглядом зал зі столиками. Поряд зі мною, хвацько спершись на стійку, стоїть офіціант, а з іншого боку – мій сьогоднішній колега Гріша, теж ранер. Час від часу хтось із персоналу проходить повз нас, нібито у справах, і вивчає мене поглядом, доходить до дівчат, які стоять біля входу та саджають клієнтів, перешіптується з ними, а потім повертається, вивчаючи мене вже з іншого ракурсу. Це й не дивно, адже я тут «новенький». Як мені розповідає моя подруга Іванка, яка працює ранеркою вже два місяці, тут таке відбувається завжди й з усіма, хто приходить працювати вперше. До вечора вони звикнуть до мене та заспокояться, а доти я маю перетерпіти гостре відчуття, ніби за кожним моїм кроком слідкують.

До мене підходить один з офіціантів, привітно протягує руку, тисне мою та запитує:

– Ти новенький, так? Чого прийшов до нас? Надовго?

Він не перший, хто буде цікавитися сьогодні, хто я та звідки прибув. Пояснюю, навіщо я тут, і той киває з уже знайомим мені здивованим поглядом.

– Ну, пиши, пиши статтю. Не розумію про що ти писатимеш, але бажаю удачі, – і йде.

Я всміхаюся йому вслід, а потім знову повертаюся до жартів та розмов із новими знайомими. Зранку відвідувачів не так багато, як увечері, тому ми дозволяємо собі говорити, знайомитися, жартувати, поки це можливо. Адже із заходом сонця наш спокій зникне, і почнеться те, що тут називають «запарою». З кухні тягне манливим запахом печених ребер у медовому соусі, і наші діалоги – єдине, що рятує заклад від гастрономічного розгрому його ж працівниками.

Odoo CMS - велика картинка

Раптом відвідувачі, що сиділи за одним зі столиків, піднімаються, залишають гроші з чеком офіціанту та йдуть. Не встигає хлопець, який обслуговував цей столик, кивнути нам, як ми вже були біля нього. Далі – короткий інструктаж від Іванки.

– Скидаєш все з дошки отак, – різким рухом вона перевертає дошку із залишками їжі на одноразову паперову скатертину. – Далі складаєш скло, – подруга ледве вловимими людському оку рухами збирає склянки, пляшки та келихи на дошку і тицяє мені. – Віднось це на мийку. Продовжимо, коли звільниться наступний столик.

Такої концентрації я ще не проявляв. Адже якщо розіб’ю склянку чи келих, я ризикую не лише отримати шквал оплесків від персоналу та відвідувачів, що є маленькою традицією закладу, але й штраф за нанесення збитків. Офіційні працівники за це не заплатять, їм пробачать. Втім я тут не працюю. А мій куций місячний бюджет, названий адміністрацією ЧНУ невиправдано гордим словом «стипендія», не дозволяє здійснювати подібні витрати. Тому я, рухаючись зі швидкістю середньостатистичного равлика, несу дошку до входу у мийку, та не відриваючись від склянок, натиском спини відкриваю двері. Там на мене чекають дві жінки. Вони бачать мій розгублений погляд і лагідно вказують що і куди ставити. 

Odoo CMS - велика картинка

Після цього я повертаюся до зали, де вже стоять двоє моїх колег, і знову вмикаю режим очікування.

Звільняється наступний столик. Ми знову зриваємося з місця. Офіціантка починає прибирати його, однак ми рішуче відбираємо у неї брудні келихи та відганяємо від столу, даючи знати, що тепер це наша територія. Інструктаж продовжується.

– Тепер ти знімаєш зі столу серветницю, меню та зубочистки, – демонструючи це,  говорить Іванка. – Скидаєш усі соуси, використані серветки та інше сміття на середину скатертини. Згортаєш її… –  чотирма різкими рухами вона перетворює скатертину, завалену сміттям, у компактний пакуночок і відносить до великого сміттєвого баку, що стоїть неподалік. – І викидаєш.

Тим часом інший мій колега приносить з кінця залу нову скатертину, згорнуту в трубу. Тримаючи її за один край, він підкидає скатертину в повітря та ефектно розстеляє по площині столу.

– Коли скатертина на столі, ти загинаєш краї з двох боків і кладеш назад серветницю, зубочистки та меню. Втямив?

Я заплутався ще на етапі сортування сміття і посуду, однак киваю, сподіваючись, що мій мозок десь закарбує цей алгоритм. Іванка знає мене не перший день, а тому вона ще двічі повторює порядок дій, поки я не можу відтворити його достатньо швидко.

Odoo CMS - велика картинка

Не встигаємо ми відійти від щойно прибраного столика, як звільняється сусідній. Мій колега автоматично кидається до нього, але подруга ловить його за комір і киває мені.

– Біжи, хлопче, біжи! Твій вступний іспит. А, і ще, привітно посміхайся, бо я з тебе душу виб’ю.

Зі звичним переляканим виразом обличчя я підбігаю до столика. Очистити дошку, зібрати скло, серветниця, зубочистки, меню… А далі? Нести скло чи згортати скатертину? Поки я метушуся, обираючи порядок виконання, подруга з неприхованим задоволенням підганяє мене вигуками в потилицю.

–  Дошку неси! Дошку, кажу, йолупе! Та покинь ти ту скатертину! Ну, як дитина маленька, їй-Богу! Воруши ляшками, там вже клієнтів ведуть! Ану посміхнувся, поки ще є чим! Молодець. Тепер неси… Обережно, Господи!

Відношу склянки та келихи на мийку, цього разу швидше та впевненіше, в ритм гуцульських енергійних пісеньок, що звучать на фоні. Повертаюся до столика, беручи по дорозі нову скатертину. Рішуче згортаю стару і, маневруючи між іншими столами та дітьми відвідувачів, що хаотично бігають та верещать на рівні колін, викидаю її та стелю нову. Загинаю з одного боку, загинаю з іншого. Ставлю необхідні прибори на стіл і героїчною ходою повертаюся до колег, ніби я не столик прибрав, а як мінімум врятував місто від теракту.

– Непогано, – каже Іванка, – однак наступного разу відривай серветки, які відмоталися від рулону, щоби вони не стирчали.

Odoo CMS - велика картинка

Не встигаю я насолодитися похвалою, як звільняють столик, удвічі довший за попередній. Задоволений собою, я підбігаю до нього і знову розгублююся, адже бачу не звичну одну скатертину, а дві. І як же мені це згорнути, щоб нічого не просипати і не пролити? Тут Іванка бере мене під руки і тягне до стоса нових скатертин.

– Це вже задача складніша. Щоб не носитися з двома скатертинами, ти маєш їх згорнути певним чином. Тоді і нести буде зручніше і стелити швидше. Дивися! 

Подруга до середини згортає в рулон верхню скатертину, а тоді додає до неї наступну. Дає мені спробувати. Виходить не з першого разу, і я починаю сумніватися у своєму вестибулярному апараті, однак за п’ятим разом у мене виходить майже ідеально. Потім Іванка несе її до столу, який Гріша вже звільнив від посуду та недоїдків, та розстилає рулон. Дві скатертини ідеально лягають на поверхні столу, накладаючись посередині одна на одну. 

– Це щоб сміття не падало на поверхню столу, бо тоді прибиральницям більше роботи і буде затримка. Добре, коли є інші місця, але увечері ми не матимемо права на затримку.

Я розкладаю прибори, меню, Іванка переставляє серветницю на стик між скатертинами, Щоб не розсувалися. Ми повертаємося на свій пост.

До мене підходить ще один мій знайомий Віталік, ховаючи сокиру в кишеню шкіряного фартуха. Він студент, йому 20 років. Віднедавна він працює тут офіціантом, а до того теж був ранером.

– Ти чого так літаєш, як дикий? Тобі ж за це не платять.

Знову пояснюю йому мету свого візиту. Він зацікавлено киває і починає розповідати про свій досвід роботи.

– Я теж тут працював більше місяця ранером, перш ніж стати офіціантом. Спочатку було дуже важко. Заклад тоді був новий, зацікавлення до нього було високе. Кожен день у нас була повна посадка, а інколи навіть черга до 40 чоловік. Та й нам платили набагато менше, ніж офіціантам, і я вважав, що це несправедливо. Бо ми працювали тоді більше, ніж вони. Окрім того офіціантам залишають чайові, а ранерам їх брати не можна, навіть якщо клієнти дають гроші саме тобі, а не офіціанту, що їх обслуговував.

Odoo CMS - велика картинка

– А як ти себе почував після роботи?

– Сумна історія. У мене сильно боліли ноги. За день безперервного бігу по залу стопи не просто покриваються мозолями, вони стираються до крові. Я не жартую і не драматизую. Одного дня мені вистачило розуму взути свої нові кросівки, хотів похизуватися. Потім ще тижні два з пластирами ходив. Більше я ці кросівки на роботу не взував. Окрім того у мене долоні були вкриті дрібними порізами від скатертин. А оскільки після кожного прибирання столу потрібно користуватися антисептиком, я відчував кожну ранку. Боліла голова. Мені, звісно, подобається гуцульська музика, але за цілий день вона набридає, дратує, а потім ще й сниться. Та й загалом треба бути дуже витривалим, щоби прийти додому і мати сили ще щось робити. Я ж падав на ліжко і спав аж до наступного ранку, коли треба було знову йти на роботу. Так і з життя можна випасти.

Після нашої розмови звільняється найбільший столик.

– Завдання із зірочкою, – каже Іванка і киває на стіл.

Ми втрьох підбігаємо та злагоджено починаємо його прибирати, як ніколи за сьогодні. Я спустошую дошки і складаю скло, Іванка знімає сервірування, а Гріша несе аж три скатертини. За п’ятнадцять секунд стіл був знову готовий до прибуття клієнтів.

Odoo CMS - велика картинка

Далі до закладу завітали відвідувачі з немовлям. Іванка хапає мене за лікоть і веде у куток, де стоять запаковані в харчову плівку крісла для маленьких дітей. Дає мені ніж і я розрізаю плівку. Вона відносить крісло до столу новоприбулих гостей.

Коли вони покидають заклад, моя подруга приносить крісло назад і протягує мені чорні рукавички з оприскувачем і ганчірку.

– Одягай рукавички і ретельно мий крісло. Але одягни добре, бо це сильна хімічна речовина. Якщо потрапить на руки, то може роз’їсти ранки від скатертин. Буде боляче.

Odoo CMS - велика картинка

Я наношу речовину на крісло і ретельно протягаю ганчіркою, згадуючи сцени з «Корпорації монстрів», де все, до чого торкалися діти або утилізували, або обробляли хімікатами.

– А дітям після цього безпечно сидіти на кріслах?

– Так, після висихання токсини зникають. Тільки в рідкому вигляді вони небезпечні, – вона витягає рулон з харчовою плівкою і знову замотує крісло та ставить його до інших.

Ми працюємо неспішно. Сьогодні, як каже Віталік, людей обмаль, тому ми дозволяємо собі виходити на вулицю, відпочивати від музики та запаху смажених ребер.

Odoo CMS - велика картинка

Північ. Зміна добігає кінця. Ми чекаємо, поки останній столик звільниться. Тоді збираємо чисті скатертини, кладемо їх до інших. Усім колективом ми піднімаємо крісла і ставимо догори ніжками на кришки столів. А тоді прощаємося. Мене розпитують про мої враження, питають, чи хочу я повернутися до них на підробіток. Я киваю, жартую. Кажу, що мені сподобалося, я увійшов у ритм і така робота мені би підійшла. І це справді так, але мої ноги точно не в захваті від цієї ідеї.

З Іванкою ми йдемо через парк у гуртожиток. Вирішили не чекати на водія, який розвозить працівників після робочого дня.

Я приходжу в кімнату, падаю на ліжко. Ледве знаходжу в собі сили роззутися та скинути одяг. Замотуюся в ковдру і засинаю майже миттєво, під гуцульські мотиви, які все ще лунають у моїй голові.

Фото Іванни Шевчук

Схожі публікації