Організатори заходу Австрійський культурний форум та компанія «Артхаус Трафік» представили шостий фестиваль австрійського кіно в Україні.

Цьогорічний кіномарафон запам’ятався глядачам неймовірною програмою, сповненою контрастних вражень, контроверсійних поглядів, бурхливих почуттів та дивних несподіванок.

19 квітня церемонія відкриття фестивалю об’єднала безліч поціновувачів якісного кіно. Перша стрічка програми «Еґон Шіле – Смерть і дівчина» (мовою оригіналу – «Egon Schiele: Tod und Mädchen») стала яскравим спалахом вічного світла безмежної пристрасті, оповитої ремеслом нетривіального таланту митця, на тлі обмеженого моральними принципами суспільства.

Картина увібрала в себе усі кольори унікальної палітри із чудової режисерської роботи, змістовного сценарію та щирої акторської гри. Атмосферу початку двадцятого століття майстерно передає візуальний аспект фільму. Слід відзначити роботу оператора, який віднайшов цікаві ракурси. Стрічка пронизана поетичною музикою, яка тримає глядача у напрузі аж до останнього моменту, підсилюючи почуття радості, горя, страху чи інтриги.

Варто зазначити, що за відсутності хоча б одного наявного відтінку видовище втратило би властиву йому гармонію і баланс.

Зміна темпу і динаміки оповіді впливає на глядача на емоційному рівні, оскільки цей задум уособлює у собі зміст кожної сцени як елементу, що є цілком відмінним від попередніх. Наприклад, ми спостерігаємо, як Еґон неквапно ходить власною майстернею, однак вже за мить його охопить натхнення, яке миттєво трансформує стиль подачі матеріалу. І тоді головний герой вируватиме навколо полотна, вкриваючи його чудернацькими мазками.

Під час перегляду біографічного кіно ми на підсвідому рівні хочемо побачити знайомі нам історичні постаті, а не акторів, що втілюють їхній образ. І рідко коли межа між реальним та уявним світами зникає завдяки влучному втіленню образів акторами. Тоді ми повністю поринаємо у  добре знайомий нам світ. Вдалий ілюзорний ефект є однією із позитивних сторін фільму.

Проте стрічка наділена і недоліками, які складно помітити одразу. Вони стають очевидними лише після ретельного аналізу побаченого. Здебільшого, предметом критики стають незначні режисерські внески до оригінального сюжету. Інші ж прогалини є лише плодом самої історії, яка і стала основою сюжету стрічки. Не все ж у нашому житті піддається логіці.

Загалом, фільм «Egon Schiele: Tod und Mädchen» акцентує увагу саме на почуттях головного героя, на його здобутках і втратах, на пристрасних відкриттях і підвищеному адреналіні творчого процесу, які він висловлює найбільш зрозумілим для нього способом.

Не варто шукати негативні сторони у стрічці «Egon Schiele: Tod und Mädchen» лише крізь призму прагматичності об’єктивного критика. Цей фільм не є зразком академізму, бо прагне розкрити почуттєвий потенціал головного героя і його супутниць та довести, наскільки заплутаним і важким може бути життєвий шлях творчої людини. 

У темні часи добре видно світлих людей

Стосунки митця та його першої музи, сестри Герті, є тендітним відправним пунктом сценарію. Незабаром іскра приязні, яка стала джерелом палкого кохання із Воллі, перетвориться на фундаментальне полум’я, увіковічене  у картині «Смерть і дівчина». Дві жінки, дві лінії долі, що повсякчас слідували за Еґоном, є ще одним вагомим стимулом переглянути стрічку.

Богемне життя персонажа мистецтва, невпинні виставки, жорсткі звинувачення, арешти і несприйняття суспільством провокативного способу самовираження митця – ці фактори стають головним конфліктом історії, супроводжуючи Еґона Шіле протягом усього його життєвого шляху аж до трагічної смерті.

Дешевий алкоголь не втамує спрагу розпачу за митцем, який покинув земний світ внаслідок безглуздої хвороби. Його останні хвилини – це відчайдушний спалах почуттів, які завжди були світлом, що простромило пітьму сліпого суспільства.

Історія художника, яка сколихнула тогочасне суспільство, є досконалим виразом бурхливої емоції. Еґон Шіле закохує своєю потугою до рідної справи. Він прожив коротке, однак, на заздрість багатьом, сповнене різноманітних подій і бурхливого досвіду життя.

Наступний фільм «Замріяні» став головною несподіванкою для глядачів. Стрічка про листування Пауля Целана та його коханої Інгеборг – епіцентр найпотужнішого кохання 20 сторіччя є ідеальною темою, щоб привернути увагу естетів.

Однак не варто читати опис сюжету, тому що він збентежує глядача. Річ у тім, що «Замріяні» – це діалоговий документальний фільм. Двоє молодих акторів читають листування Пауля та Інгеборг на камеру, розмірковуючи про їхнє життя, їхні вчинки та долю. У трейлері, звісно, сюжет зображено відповідно до дійсності. Тому слід повністю вивчати усі матеріали, пов’язані із фільмом.

Прикро було спостерігати за тим, як невелика кількість людей, у зв’язку із розбіжністю між реальністю та очікуваннями, поволі покидала залу кінотеатру. Їх можна зрозуміти: скоріш за все, вони очікували побачити драму кохання, оповиту страшною і суворою атмосферою 20 століття. Однак перфоменс двох акторів абсолютно не те, чого вони очікували.

Стрічку варто дивитися лише заради можливості простежити повною мірою всю історію листування обох закоханих, які ніжно читають актори. Характери акторів теж непогано показано сценами під час перерв у читанні.

Документальний аспект, а саме здатність відчути кожне слово Інгеборг та Целана, і є найбільшою перевагою фільму.

Митець повинен завжди посміхатись і тішити публіку

Однак хто потішить його?

Наступного вечора на глядачів очікувало інтелектуальне, інтелігентне та винахідливе кіно про одного з найвідоміших письменників 20 століття Стефана Цвейга – «Стефан Цвейг: прощавай, Європо!».

Оригінальна назва «Vor der Morgenröte» (українською «Затемна») найбільш вдало висловлює одну із концепцій фільму: раптова смерть видатного письменника напередодні страшної катастрофи у темні для Європи часи є великою трагедією для людства.

Стрічка про життя Цвейга сповнена духом боротьби за свободу розуму, за віру у людей та мир без будь-яких прогнозів. Вигнанець, який протягом усього життя намагається врятувати рідний край, що може невдовзі зникнути з мапи світу під тиском нацистської машини.

Перша сцена фільму одразу заворожує декількома аспектами. Оператор зняв церемоніальне дійство одним статичним планом, підкресливши симетрію найдрібніших деталей. Діалоги поступово набирають темп, а кульмінацією стає багатомовна феєрія спілкування між представниками різних країн, ідеологій і релігій.

Недарма значний акцент зроблено саме на першій сцені, тому що вона визначає основний ідейний напрям усього фільму. Мовним різноманіттям під час спілкування  різних за духом людей режисер хотів показати, що цілковито різні культури можуть вступати у симбіоз та мирно співіснувати, незважаючи на жорстоку війну.

Варто зазначити, що уся команда новоспеченого режисера Марії Шрадер доклала значних зусиль до створення фільму. Операторська робота відпрацьована на відмінно, звичний для подібного кіно монтаж різко підкреслює структурні переходи між епізодами й локаціями. Музична складова виступає легким супроводом для подорожей Стефана.

Найбільше вражає сценарій, у якому ретельно прописаний кожен момент із життя письменника. Чудовим сюрпризом є діалоговий, ситуаційний та візуальний гумор, який тендітно обрамлює історію. Він не кидається в очі як  виключно необхідна складова, а гармонійно доповнює історію та краще розкриває характери персонажів.

Марія Шрадер вдало обрала структуру із п’яти епізодів та епілогу, уникнувши надмірного інформативного навантаження сюжету. Це означає, що перед походом у кіно варто ознайомитись із життєписом Стефана Цвейга. І саме тоді глядачеві вдасться насолодитись кожним із різних за настроєм та динамікою епізодів.

Джозеф Хадер (Стефан Цвейг) неймовірно втілив образ інтелігентного і розважливого письменника, майстра слова. Візуальна схожість зі Стефаном вражає. Свій акторський потенціал Томас, здебільшого, розкриває під час першого епізоду. Могутня харизма, якою палає Стефан, завдає поразки  прискіпливим журналістам, які намагаються здобути слави провокаційними питаннями й нерозумним фанатикам.

Поставити крапку у цій новелі можна виразом:

«P.E.N. – це не тільки скорочення від назви клубу, але й могутній інструмент, яким митці виборюють свободу слова, думки і життя, а також толерантність й розповсюдження мовного різноманіття».

Стрічка «Сафарі» також неочікувано вразила непідготовлених глядачів. Вона уособлює жорстоке й криваве видовище сучасних реалій. Ульріх Зайдль зняв найбільш провокативне документальне кіно фестивалю. Воно поетапно розкриває філософію тих виродків, які нещадно знищують тварин в Африці.

«Вітаю! Супер-постріл!», – звична похвала, яка додає гордості будь-якому молодому ініціативному вбивці. Батьки пишаються своїми дітьми, тому що сімейні традиції вдало перейняло молоде покоління.

Старі, розпластані на табуретці тіла мрійливо вичікують здобич, неквапно потираючи новеньку рушницю і жадібно ковтаючи стиснутий спітнілою рукою напій. Це доволі звична картина для африканських пустель.

Мужні чоловіки із задоволенням проводять час: «Цілься у груди, вони нас не бачать!». Лунає постріл, двоногі істоти тягнуть тіло у тінь. Постріл – це лише перший етап, а далі – пам’ятне фото. Необхідно гарно розкласти труп, аби усе виглядало гармонійно, ніби для глянцевого журналу.

Кожен етап режисер детально висвітлює у своїй стрічці. Мужчина на першому ряді у кінотеатрі дивувався, як взагалі таке можливо. Та йому  одразу ж відповів один із «героїв» документального кіно: «Убиваю, скільки завгодно, законом не заборонено!».

У цьому і криється одна із найбільш глобальних проблем сучасності. Єдина можливість толерантної і турботливої міжнародної спільноти – це зрідка годувати бідне місцеве населення, яке балансує між життям і смертю. А також робити світлини із врятованими дітлахами. І потім байдуже, що з ними трапиться завтра. Порядок речей не зміниться, доки він влаштовує хоча б одну сторону.

Чорношкірі смиренно спостерігають за тим, як білі володарі світу знищують унікальні природні види. Чиновники навіть і не думають захищати власну природну спадщину, не напрацьовують прогресивні закони. А для чого? У них чудова надбавка від браконьєрів. Населення навіть не намагається бунтувати, а навпаки виступає безкоштовною робочою силою для бридких убивць.

Експлуататори віддають здобич місцевим жителям, які філігранно обробляють її, а потім дорогоцінні шкури віддають господарям. Ось така рівність панує у нашому демократичному світі.

Режисера не варто критикувати за настільки провокативну картину сучасності, тому що він рішуче і нахабно зняв рожеві окуляри з ніжних борців за права людини і захисників природи. Цей жах відбувається в усіх під носом, проте кому є до цього діло.

За допомогою структурованого монтажу Ульріх Зайдль подає пропорційний матеріал про головних «героїв» стрічки, висвітлюючи їхні вподобання, звички, манеру вбивства, улюблені трофеї. Молоді люди емоційно обговорюють процес пошуку найбільш зручної гвинтівки, яку батьки обіцяли їм подарувати.

Наступний аспект сюжету можна виразити словами «фізіологія як ознака расизму». Гріючись на сонечку, убивці обговорюють тіла чорношкірих, які їм траплялись. І варто зазначити, що це освічені люди. Однак що їм заважає бути расистами? Десятки чинних міжнародних актів?

Дана стрічка рекомендована до перегляду усім, хто не вірить у жорстокість світу. Жодних декорацій, ефектів чи акторів.

«Люди потворні незалежно від кольору шкіри. Білі, як господарі, вишукано вдягнені їздять на автівках, тренуючи влучність. А чорношкіре населення майстерно виконує за копійки найогиднішу роботу, на яку манерні вбивці не здатні». 

Ця думка є однією із фундаментальних засад сюжету.

Програма короткого метра Ars Electronica–2016 представила відеоарт, анімаційні стрічки, ігрові та документальні фільми з усього світу. Концептуально вони склали чудову картину естетичного задоволення та варіативних відтінків кінематографічного смаку. Кожен глядач віднайшов для себе найбільш сприйнятливу тему.

Завдяки організаторам безліч глядачів з усієї України мали унікальну можливість насолодитись цікавим та захоплюючим кіно мовою оригіналу.

Подібні заходу є традиційними у Європі, завдяки чому європейці з легкістю опановують іноземні мови. В Україні таке нововведення стало б чудовим доповненням у рамках політики діалогу культур.

Дивився Дмитро Сидоренко