Нам часто доводиться чути про таких собі «технарів» та «гуманітаріїв». Мовляв, перші вміють тільки крутити гайки й рахувати по формулах, а другі – займаються лиш тим, що сидять собі під деревом і пишуть віршики, малюють і фантазують. Для гуманітаріїв наука – це щось таке далеке, занудне й суворо регламентоване. Має бути тільки так і ніяк інакше. І навпаки, «технарі» не розуміють «митців», які топчуть воду у ступі, щось вигадують і самі собі пишуть правила.
Ми не можемо заперечувати, що є люди зі схильністю до точних наук, а є люди, що краще себе почуваються у творчій сфері. Однак поділ такий дуже умовний і поняття ці не є взаємовиключними. Все ж сучасні види мистецтва, типу кінострічок, фотографій та інших способів вираження свого Я були створені за допомогою науки. Як і навпаки: немало наукових та технічних відкриттів відбулися саме завдяки широкій уяві та творчому мисленню. Але як отримати «універсального солдата», який і в механіці не розгубиться, і в живописі розбереться? Діти – ось ключове слово у цій задачі. І щоб розв’язати її, нам необхідно виконати всього одну дію – зацікавити дітлахів.
Про нестачу «прямих рук», дармовий музей і чернівецькі платівки
Оговтавшись від недавніх заметілей і добряче намісивши ногами неприбраний сніг, ми з полегшенням заходимо у чистий дворик центру науково-технічної творчості, за адресою вул. Олега Кошового, 30. Це, звісно, не повний титул. Офіційно тут знаходиться «Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді». Не впевнений, що я й тепер запам’ятаю цю назву, тому маркерними словами для мене залишаються «наука», «техніка» і «творчість».
Зовні нас зустрічає літній чоловік в окулярах. Його звуть Олександр, він керує місцевим гуртком юних конструкторів. Саме він зі своїми вихованцями долучився до створення музею науки й техніки: «Ми з малими робимо всякі цікаві «штучки». Ціль була така – навчити дітей робити щось своїми руками. Зараз катастрофічно не вистачає механіків. Починали ми з ремонту іграшок, потім почали щось робити й самі. За деякий час назбиралась певна кількість таких забавок, ми їх зберігали в якійсь кімнаті. Якось я помітив, що діти заглядають в ту кімнату, їм цікаво, що то таке. А якщо їм цікаво – це вже добре. От з цієї задумки все й почалося».
Поки ми йдемо всередину, він пояснює, що у великих містах, як от Київ чи Одеса, є такі собі «експерементаріуми» – музеї, де діти можуть безпосередньо «доторкнутися» до науки: щось помацати, погратися, навіть зламати і таким чином дізнатися нове. «Як правило, такі місця коштують мільйони гривень, а наш музей обійшовся державі фактично безкоштовно», – всміхається пан Олександр. Спочатку я не уявляв масштабів цього «фактично безкоштовно», однак трохи згодом, як кажуть, побачив і увірував.
Приміщення тепле, гарно освітлене і комфортне. Повсюди стенди, фотографії і, власне, роботи юних митців. Після локдауну центр потрохи відновлює роботу, в коридорах сидять батьки, чекають своїх дітлахів. Врешті ми потрапляємо до навчально-демонстраційного центру. І ось моя внутрішня дитина прокинулась і перша думка була така: «Не вийду звідси, поки все не роздивлюся». Уся кімната заповнена найрізноманітнішими приладами, іграшками, моделями, гвинтиками, гайками, лампочками, кнопочками. Деякі прилади я згадав ще зі шкільних уроків фізики, а дещо бачив в Інтернеті.
«Що також цікаво, діти майже не бачили ретротехніки. Навіть ваше покоління вже багато цих речей не знає», – зазначає Олександр Степанович і береться показувати нам ретровідділ. Починає він з механічного патефона – пристрою, що відтворює музику з вінілових платівок. Його особливість у тому, що він не потребує електрики чи інших джерел енергії – достатньо просто накрутити спеціальну пружинку, поставити платівку і все, можна танцювати! Сучасним дітям складно уявити, що музику можна слухати без усіляких електричних пристроїв, тому для них патефон – то неабияка дивина. Послухавши якусь стареньку мелодію, Олександр дістає особливий експонат – вінілову платівку, що була виготовлена у Чернівцях ще в Радянському Союзі. Виявляється, була колись така собі артіль «Червона зірка», яка виготовляла вініл для програвачів. За словами Олександра, на той час їх виготовляли тільки у Москві, Ленінграді (Санкт-Петербурзі), Одесі та в Чернівцях. Експонат настільки рідкісний, що його неодноразово намагалися викупити колекціонери, але безрезультатно: «Спочатку сто “баксів” давали, потім двісті, але я не віддав».
Про особливості фотографування, механічні калькулятори і перший мобільник у Чернівцях
Перекидні календарі, домашні телефони, друкарські машинки, лампові програвачі, транзисторні радіоприймачі, пейджери, бобінні магнітофони – усе це працює, усе це живе. Тут і механічні калькулятори: виставляєш необхідні числа, обираєш дію, кілька обертів – готово! Ніяких залежностей від батарейок, електрики, програмного забезпечення тощо.
Олександр Степанович збирав цю техніку протягом 5 років, обходив усі чернівецькі базари і за власні кошти купував і ремонтував. Це ще одна причина, чому він ні за що не віддає ці експонати в чужі руки – надто багато зусиль він сюди вклав, аби комусь так легко віддавати.
Він показує нам найбільший експонат – величезне «щось», з різними датчиками, кнопками, лампами. Каже, що до епохи телефонів, цим пристроєм передавали й отримували повідомлення азбукою Морзе. Це такий передавач сигналів. Він показує на стінці своє фото і додає, що розуміється в цьому, бо ще в армії служив радистом. Достатньо пройти три метри і побачити теж незрозуміле «щось», але вже малесеньке, розміром з кредитну картку. По суті, ця «штучка» виконує майже таку ж функцію, як «штукенція» поряд – отримує повідомлення, називається пейджером. Чудовий наочний приклад, як всього за кілька десятків років змінився технічний світ. Увесь цей ретровідділ нині запросто міститься в нашій кишені, хіба не диво?
Тут лежать і перші представники наших смартфонів – мобільні телефони. Масивні панельки з малесенькими екранчиками і кнопками, а поряд – найдрібніші, розміром з дві сірникові коробки. Олександр дістає один з таких, витягує з нього антену, як в старих радіо, і розказує: «А це – перший мобільний телефон у Чернівцях. Купив його колись мій однокласник за 100 доларів, нечувані тоді гроші».
У цей момент я розумію, що ця зала справді тягне на справжній музей: тут і різнобічний погляд на однакові речі, і особливі експонати, і конкретні історії з життя – усе це «тягне» на самостійність та унікальність.
Тим часом наш провідник продовжує свою історію: перші відеокамери і відеопрогравачі, проектори, плівкові камери. Нині, аби щось сфотографувати, достатньо одного натискання кнопки, а раніше це був цілий ритуал: «Плівку заправили, експонометром кількість світла визначили, діафрагму і витримку поставили, відстань по далекоміру виміряли, виставили по шкалі різкість і аж потім клацнули».
Про колонізацію Марсу, роботизовані іграшки та музичні інструменти власного виготовлення
Помалу ми просуваємося далі по кімнаті. Олександр показує ще одну забавку з минулого: маленький зошит із нерухомими картинками. Але варто лише підставити спеціальну сторінку і поковзати нею по картинках, як раптом вони починають рухатися! Така візуальна ілюзія руху, максимально проста й дуже ефектна, особливо для дітлахів. Після цього наш екскурсовод показує на спеціальний стенд на стіні – кілька таких же картинок. Каже, що це вже вони з дітьми зробили, принцип той самий. Він вмикає кнопку, і спеціальний лист починає їздити вправо і вліво, пташки на малюнках починають літати, вертушки крутитись, а динозаври ходити. А насправді тут всього кілька нерухомих кадрів.
Отак плавно ми переходимо до наступної частини зали – виставки власних виробів дітей. Ну як дітей, Олександр зізнається, що основну частину механізмів робить він, а діти все збирають, скручують, ліплять. І заодно дізнаються, як той чи інший механізм працює.
Він показує нам величенького робота, що тихо-мирно сидить собі під стіною. Але варто лише натиснути на кнопку, як він піднімає голову, починає нею роззиратись у боки своїми очима-ліхтарями і ворушить руками, ніби гребе веслами в човні. Усе це супроводжується скрипом велосипедних ланцюгів і дзвіночками, схоже також з велосипедів. Але найцікавіше, дивитися йому у «нутрощі», бо ж ніяких корпусів немає і запросто можна побачити, як крутяться шестерні, ланцюжки, підшипники й інший металобрухт. Саме так, бо майже повністю цей робот зібрали саме зі сміття. Отак діти, певно, цього навіть не знаючи, долучилися до екотренду з переробки сміття. У містах Європи навіть є спеціальні музеї скульптур, зібраних з металобрухту.
Пройшовши далі, помічаю вже цілі міні-сюжети. Наприклад, українські Карпати: тут і потяги їдуть, і лижники катаються і підйомники працюють. Далі знаходяться футуристичні сюжети. Олександр показує нам, як на Місяці в майбутньому діставатимуть корисні копалини: «Ось тут бурять, тут відправляють на збагачувальну фабрику, а звідти уже забирає крейсер і відправляє на Землю». Він вмикає кнопку, і бур дійсно починає гудіти і «довбати» тверду породу. А поряд вже повним ходом відбувається колонізація Марсу: повсюди зорельоти, зібрані з пластикових пляшок, бази мешканців, міжпросторові тунелі, в яких не видно кінця в буквальному сенсі, навіть електромобіль Tesla є, що свого часу Ілон Маск запустив у космос.
Щороку центр науково-технічної творчості відправляє свої роботи на всеукраїнський конкурс «Наш пошук і творчість – тобі, Україно!». Олександр каже, що там ці роботи якось оцінюють і видають грамоти: «Часом наші діти навіть займають перші місця. У багатьох містах ще залишилися станції юних техніків, ця сфера, на щастя, ще не “загнулась”».
Одразу за космічною тематикою починаються казки. «Дивись, яка специфіка. Коли приходять наймолодші, їм не дуже цікава ця вся фізика, то для них є такий дитячий відділ», – каже Олександр. Тут усе танцює, співає, пищить, як люблять діти. Він тягне руку до іграшкового песика, що мирно сидить у своєму будиночку, а той раптово починає гавкати і вилізати з домівки. Або поряд такий самий собака, тільки голодний. Поставиш йому кісточку в миску і він починає танцювати! Для цього доводиться тваринкам робити операції – розпорювати животи, вставляти механізми, однак результат не може не дивувати. І ось коли діти роблять це, вони починають мислити механічно, розуміти принципи, що і як треба зробити, аби воно рухалося. Серед найновіших експонатів – відьма, котра варить у себе в котлі якесь вариво, а потім помічає непроханих гостей і починає їх лякати. Тут добре помітний прогрес – новіші іграшки вже технологічніші і виглядають зовсім не гірше за атракціони в дитячих парках розваг.
А ось і музична секція. Олександр показує дивний пристрій: валик із, вкрученими в нього, гвинтиками. Ще перед увімкненням я подумав, що десь таке вже бачив. Зрештою валик закрутився, механізм запрацював і заграла мелодія. Гвинтики поступово зачепляли дощечки, які у свою чергу натискали на клавіші дитячого синтезатора. Отака автоматична музика! Положеннями гвинтиків на валику можна записувати будь-яку мелодію, яку й зіграє синтезатор. Тепер я згадав, що схожий принцип мають шарманки: там також є валик зі шпильками, які «грають» необхідні ноти.
Але це ще не все. Наш провідник вмикає ще один пристрій, таку собі рамку, на якій позначені певні точки. Він проводить по точкам і раптом починають лунати ноти. Одну за іншою, він проводить руками в рамці і починає лунати мелодія, простенька версія гімну України. Я згадую, що це теж уже бачив, це ж лазерна арфа з Кобилянської! Розповідаю про свою здогадку Олександру, на що він лише сміється: «Ха! А ми ще за 5 років до неї це зробили!»
Про те, як виглядає звук, чому бегемоти люблять воду і чому не варто «накручувати» лічильник
Поволі обійшовши всю кімнату, ми повернулися до дверей. Залишилася тільки середина – величезний стіл, на якому компактно вмістились усілякі пристрої, знайомі і не дуже. Це секція фізична, тут прилади, що показують наочно фундаментальні правила роботи нашого світу. Деякі прилади звідси я вже бачив у школі, на уроках фізики.
«Ось наприклад, як виглядає звукова хвиля. Її неможливо побачити, а ми – показали», – каже Олександр Степанович і підходить до ще одного пристрою. Він закручує спеціальний смугастий барабан, а після цього смикає три струни різної тональності, що натягнуті перед барабаном. Враз коливання струн стають помітними – я бачу криві лінії, у кожної струни вони мають різний вигляд: «Ось ти бачиш звукову хвилю – це синусоїди. Кожен звук має свою частоту, амплітуду, свій “малюночок”».
Ми обходимо двері і йдемо на ще один круг, тільки вже внутрішній. Один за одним, Олександр Степанович показує різні явища фізики, а заодно й пояснює, чому воно працює саме так. Тут тобі і гідравліка, й електричний струм, і магнітне поле, і Архімедів гвинт і головоломки теж. Наприклад, велосипед, на якому педалі крутяться не вперед, а назад. Кермо теж незвичне: аби повернути вправо, його потрібно крутити вліво. Здавалося б, невинна забавка, однак проїхатися на такому «антивелику» дуже і дуже непросто.
«А ось тут глянемо, як діє закон Архімеда. Як думаєш, чому бегемоти так люблять воду?» – посміхається провідник та готує ще один фізичний експеримент. Він виставляє на терезах дві однакові гирьки, а також набирає воду у маленький стаканчик. Як тільки він занурює одну гирю у воду, баланс зникає і незанурена гиря значно переважує занурену. Одразу я одержую пояснення: «Ось цей “бегемот” заліз у воду і його вага одразу стала менша. Бо ж діє сила виштовхування, яка полегшує тіло». Чи не кожен експеримент пан Олександр переказує в простій, навіть казковій формі – так дітям легше зрозуміти складні процеси.
Зрештою, він показує мені механізм газового лічильника і жартує: «А зараз ти дізнаєшся, чому не варто “крутити” лічильники. Це буде корисно знати всім. Дивись, я обертаю колесо в один бік – цифри рухаються правильно. А тепер кручу в інший бік – цифри все одно рухаються правильно! А все тому що тут є така каретка, яка незалежно від напрямку обертів, рухається однаково – зверху вниз».
Поки я проходив курс молодого фізика, до кімнати увійшов директор центру. Звуть його Петро Денисович. Він тихенько спостерігає за магією, яка тут відбувається вже не один рік. Тим часом ми знову повертаємося на старт. Тут є ще дві мініатюрні експозиції: фігурки зі звичайних гвинтиків, болтиків, гаєчок та іншого інженерського начиння, а також учнівське приладдя дітей ХХ століття. Спершу Олександр показує нам шафку, де застили за своїми заняттями десятки залізних персонажів: хтось піднімає штангу, хтось грає на гітарі, хтось танцює, хтось катається на мотоциклі. Є навіть власні шахові фігури. Усе це виглядає футуристично, просто і зі смаком. Здається, я сам би не відмовився від пари таких фігурок у себе вдома. «Насправді, політ фантазії безмежний», – каже й усміхається Олександр, коли показує нам роботи своїх вихованців. Тут творчість і наука перетинаються. Діти уявляють якусь казкову річ, а досвідчений наставник допомагає їм реалізувати свої задуми. Разом вони роблять такі речі, котрі не завжди знайдеш у якихось наворочених іграшкових магазинах.
Насамкінець, нам залишається тільки побачити навчальне місце колишніх школярів. Тут тобі й чорнильні ручки, й портфелі, й стара шкільна уніформа, і навіть логарифмічна лінійка – артефакт, яким вже давно не користуються у школах. Поряд Петро Денисович показує радянські грамоти центру. Виявляється, відкрився він ще у 1944 році. Спочатку це була станція юних техніків, однак за 77 років тут з’явилося більше десятка найрізноманітніших гуртків: ліплення з глини, моделювання одягу, програмування, картинг, радіотехніка, комп’ютерна графіка, робототехніка, астрономія та багато інших.
Про тимчасовий заробіток, який став справою життя
Коли вже всі прилади відгуділи, а маятники заспокоїлися, мені стало цікаво, звідки у самого Олександра з’явився оцей інтерес до науки і дітей. Сам він навіть не знає, а директор тільки жартома додає: «Він народився вже такий!»
На початку 90-х Олександр виставляв апаратуру на концертах у Будинку офіцерів, що на Театральній площі: «Навряд ви це застали, але був такий випадок, коли там сталася пожежа. Це було перед концертом Альони Апіної. Організатори концерту посварилися, гроші не поділили, зал спалили. Тоді й апаратура моя згоріла. І ось я шукав, де застосувати свої знання, йшов по вулиці і зайшов сюди». Тоді він планував тут залишитися на два-три роки, поки не знайде щось краще, але з часом йому сподобалося й ось вже близько 30 років працює в центрі.
Аби побачити безпосередню роботу з дітьми, ми пройшлися ще по центру. За цей час вже прийшли батьки за своїми юними науковцями. Ось дівчатка ліплять посуд з глини, а поряд хлоп’ята ганяють на машинках власного виготовлення. Усі неабияк захоплені своїм заняттям. Дивлячись на це все, виникає думка: «І скільки це все коштує?»
Виявляється, ніскільки. Центр науково-технічної творчості пропонує заняття в гуртках абсолютно безкоштовно. Єдині витрати можуть бути пов’язані із закупкою сировини: болтики, дощечки, тканина тощо. Хоча немало речей беруть на себе самі керівники гуртків. Зокрема й Олександр Степанович усі іграшки, ретротехніку й інші дрібнички купував сам.
«Колись намагалися у нас забрати приміщення, кілька разів таке було. Але ми відстояли своє місце. Також були спроби нас комерціалізувати: встановити плату за навчання, але і це не прижилося», – розповідає Петро Денисович.
Після екскурсії Олександр Степанович теж зібрався додому. Ми пішли разом, водночас обговорюючи побачене. «У мене особисто яка ціль була – навчити дітей робити щось руками. Вони зараз усі в гаджетах сидять. Там усе просто – натиснув кнопку і все запрацювало. А в житті трохи інакше, треба більше думати. І я хочу, аби вони вміли бодай кран вдома відремонтувати самі. Зараз усі програмістами стали, їм простіше 20 доларів заплатити майстру, ніж самим зробити», – каже він. Хоча, якщо всі стануть програмістами, то хто тоді стане тим самим майстром, котрий все зробить? Як не крути, а робочі руки завжди будуть потрібні, не все ж роботам віддавати.
Дорогою Олександр зізнається, що у них є нова ідея щодо навчання. «Хочемо зайнятися дронами. Ми вже кілька купили, але діти встигли “угробити” їх, – сміється він, – а так ще кілька купимо, та й будемо вчитися пілотувати. Це дуже корисне заняття. Зараз хлопці служать в армії, там якраз повним ходом користуються безпілотниками. От було би добре, якби вони одразу вміли ними керувати».
Заняття юних техніків дійсно не лишаються даремними, За словами Олександра, багато його випускників вже давно переїхали за кордон, працюють інженерами. Розказуючи це, він посміхається. Взагалі, протягом всієї зустрічі посмішка не сходила з обличчя цієї людини. Певно, робота з дітьми таки омолоджує, адже попри свій досить поважний вік, Олександр дуже жвавий. Особливо це було помітно, коли ми разом долали смугу перешкод із куп снігу, що так дбайливо не прибрали комунальні служби.
Чернівецький центр науково-технічної творчості унікальний тим, що підтримують його дійсно спільними зусиллями. Але не владними суб’єктами, а простими людьми, котрі роблять те, що їм подобається і вчать цьому дітей. Це найкраща інвестиція у майбутнє. І не важливо, інженер ти чи гуманітарій, усе можна поєднати і створити маленьке диво.
Бачив Василь Вовк
Фото Василя Салиги
