Своєму приїзду до «зеленої Буковини» Лариса Косач, вона ж Леся Українка, завдячує не менш відомій письменниці Ользі Кобилянській. Власне, саме їхня міцна дружба була однією з головних причин для приїзду Лесі до Чернівців. Познайомилися вони за посередництва письменника Михайла Павлика. У 1891 році він передав Українці рукопис повісті ще тоді невідомої письменниці під назвою «Льореляй». Пізніше він стане відомим із новою назвою «Царівна». Леся Українка дуже високо оцінила цей твір, особливою приємністю для неї стало те, що в тодішній українській літературі з’явилася ще одна авторка, яких було не так багато. 

Дослідник життя Ольги Кобилянської, літературознавець Володимир Вознюк про той період каже таке: «Михайло Павлик прагнув, аби вони почали листовне спілкування. Він дав Ользі адресу Лесі Українки і додав, що писати їй можна й німецькою мовою. У той же час проводив переговори з Лесею, був таким собі посередником. Але тоді чомусь листування не зав’язалось, так тривало майже вісім років, до 1899 року».

Тоді Леся прочитала збірку Кобилянської «Покора та інші оповідання» і не змогла втриматися від особистого знайомства, хай і заочного. Користуючись знову ж таки посередництвом Павлика, вона пише першого листа, який потім Ольга назве «дуже файним». Отак починається історія відносин, що хвилюють вже не одне покоління українців.

Вони активно спілкуються, міркують про майбутнє, обговорюють сьогодення, аналізують власні та чужі твори. У 1899 році зустрічаються на хуторі Зелений Гай, де у той час перебувала Українка. Кобилянська знайомиться з родиною Косачів і Драгоманових, а також пізнає східну «російську» Україну, про яку потім напише так: «Хліба тут дуже гарні, але ж бо тут і земля! Такі простори, такі степи, той, хто їх не бачив, не може собі й уявити. Майже все поле пооране, сіють пшеницю, жито і гречку, але та земля належить панам, а селяни мало що мають; села їхні малі і бідні. Трохи дивно, що стільки землі, а народ мігрує, і ще більше, як у нас, – так мені оповідали, так воно і є». Вже тоді у Лесі Українки з’являються думки щодо гостювання на Буковині, надто через описи місцевої природи, котрі так майстерно робила Кобилянська у своїх творах.

Наприкінці 1900 року значно погіршується стан здоров’я Сергія Мержинського – білоруського політичного діяча, якого, за словами літературознавців, кохала Леся Українка. Вона приїздить до нього в Мінськ і доглядає до самої смерті. Сидячи біля його ліжка день і ніч, вона пише одну з найвідоміших своїх п’єс – «Одержиму», у той же час листується з Кобилянською. 16 березня Мержинський помирає. Втомлена та спустошена, Леся Українка не знає: куди себе подіти. Тоді й вирішує втекти подалі від усього, до близької подруги Ольги в Чернівці.

«…Нічого мені не хочеться, нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи інше потрібне мені. Я страшно втомлена фізично і морально і, здається, спала б без кінця, однак спати багато не можу, тільки лежу часами по цілих днях. Але есть у мене ще одно бажання, таки справжнє, виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала…», – Леся Українка у листі до Ольги Кобилянської. 25 березня 1901 року.

26 квітня Лариса Косач приїжджає до Чернівців. Важкий переїзд та непривітна львівська погода ще більше підкошують її стан, однак Буковина вітає її теплом та гостинними господарями. Вона зупиняється у родини Кобилянських, на тодішній вулиці Новий Світ, 61, нині це вулиця Шевченка, 81.

Кобилянські, за словами письменниці, дуже привітні, але «без тої галицько-польської ґречності, що вже й дихнуть гостеві не дає». Поселили її в кімнату з Ольгою, так вони й прожили кілька місяців, зовсім одна одній не заважаючи.

«Місто не дуже велике, багато менше, ніж Львів, і провінціальніше, але симпатичне і чистеньке, ціле на горі, околиця дуже гарна, якась ідилічна: гори ще не дуже високі, не вищі від волинських (в Дубенській околиці) або й від київських (може, правда, трохи вищі), Прут під самими Чернівцями тихий, в зелених берегах, в’ється собі поміж гаями по широких «зарінках». Вид дуже широкий, як вийти за місто (а се звідси не трудно), видно всю буковинську весну. От уже правда, що зелена Буковина, а надто тепер. Тут уже весна справжня, все зеленіє, сади зацвітають і колорит скрізь такий ясний-ясний, здається, у нас і навесні так ясно не буває. Гарна країна», – Леся Українка у листі до родини Косачів. 28 квітня 1901 року.

У Чернівцях Леся постійно бачиться з місцевою інтелігенцією. Чи не першим до неї приходить Василь Стефаник, про якого вона доповідала у Києві і «приписала» до буковинських письменників. Він, як потім виявилося, був не проти, адже саме тут провадив свою творчу діяльність. Також із письменницею часто бачились Осип Маковей, Євгенія Ярошинська, художник Юстин Пігуляк та інші. У домі останнього Леся бувала частенько, адже він знаходився одразу навпроти дому Кобилянських і мав чудовий садок.  

Володимир Вознюк каже: «На Новому світі, 61 велися душевні, щирі розмови про особисте, про національне, про творчість. Саме тут О. Кобилянська власноруч переписувала на чистовик поему Лесі Українки “Одержима”, а її подруга надсилала звідси листи, в яких йшлось про видання на Східній Україні повісті “буковинської орлиці” “Земля”». Також він додає, що свій дім Ольга Юліанівна жартома (а може й ні) називала «Санаторій на Новім Світі».

У цьому була й правда, адже Леся Українка тут стала почуватись набагато краще. Щоправда, спершу її сильно заболів зуб, але, після оперативного втручання зубного лікаря, все минулось і відтоді особливих проблем не було. Сильно перенапружуватись поетесі не дозволяли й чіткі правила родини: всі лягають о 22:30, а до 23:00 вже повинні спати. Писати можна тільки до обіду (12:30), а потім варто хоча би годину полежати, спати не обов’язково. Потім знову робота до четвертої години дня, а там вже чай і прогулянка аж до вечері (19 чи 20 година). Перед сном теж можна писати, але, як правило, цей час проходив за балачками чи музикою. У загальному, працювати Лесі доводилося 3-5 годин на день. Згодом їй стане настільки краще, що в Карпатах вона самотужки підніметься на гору висотою 1500 метрів над рівнем моря.

Українська (яка тоді називалась русинською) громада Буковини дуже радісно відреагувала на приїзд письменниці. Із цього приводу музичне товариство «Буковинський Боян» та студентське «Молода Україна» влаштували вечір на честь Лесі Українки, який відбувся у приміщенні нинішнього Українського Народного Дому. Спочатку поетеса відмовлялася, оскільки не сильно афішувала свою присутність і була ще не в тому стані, аби розмовляти зі скількома людьми. Однак зрештою таки погодилася.

22 травня вечір відбувся. Із промовами та доповідями виступили лідери русинського руху, свою коротку але яскраву промову оголосила й Леся Українка. Тоді ж пішли розмови про друк поетичної збірки «Відгуки», яка побачила світ у Чернівцях 1902-го року. А згодом почалась музична частина: скрипалі, тенори, хористи…

Того вечора усталений порядок дому Кобилянських довелося порушити – свято тривало аж за опівніч.

Гуляючи якогось дня Панською вулицею, Ольга запропонувала зайти до фотоательє Яна Кржановського, зробити спільне фото. Недовго думаючи, Леся погодилась і так з’явилося одне з найвідоміших зображень письменниць. Щоправда, Лесі Українці фото не дуже сподобалося, вона вважала, що не дуже там вдалася. Однак попросила потім Ольгу Юліанівну зробити 6 копій і надіслати їй.

Оскільки Українка не дуже хотіла «світитися», то й на каву вони ходили не до популярної тоді кав’ярні «Габсбург», що на початку Панської, а до «Асторії» – кав’ярні на Театральній площі. Тут зазвичай було тихіше і збиралися люди, близькі до культури й мистецтва.

Такий неспішний темп життя тривав до початку літа. Врешті, Леся вирішила на власні очі побачити всі ті буковинські гори, про які писала Кобилянська. До того ж, життя у місті стало вже не таким комфортним.

«З Чернівець вибираюсь через те, що літом все-таки краще бути на зовсім вільному повітрі, і через те, що, відколи настав май, то в Чернівцях якось багато шумніше стало, більше торгу і більше війська, і в нас раз у раз під вікнами брязкіт навантажених возів, овечі та коров’ячі голоси, труби і барабани, – так що вже занадто весело! Але у всьому іншому то мені тут однаково добре, як і раніше», – Леся Українка у листі до батька. 21 травня 1901 року.

Так вона вирушає до Кимполунга (південна Буковина, зараз у складі Румунії), де оселилась у подруги Ольги Кобилянської – Мальвіни Нізнер. Побувши трохи там, Кобилянській доводиться повернутися до Чернівців. Тоді ж у горах починаються сильні дощі, Українка теж повертається до міста. Звідти прямує ще й горами  північної Буковини і частково Прикарпаття. Так вона подорожує до Вижниці, Буркута, Гриняви, Довгополя, Яблуниці, Конятина та інших сіл. У цей же період до Буковини приїжджає музикознавець і фольклорист Климент Квітка – близький приятель Лесі Українки та її майбутній чоловік. Тому у горах вони бували разом, зустрічалися з іншими письменниками, зокрема із Іваном Франком.

За словами пана Вознюка, остаточно Українка з Климентом Квіткою покидають Буковину у вересні. Вони могли би побути ще трохи, однак Кобилянській необхідно було їхати до Відня, а Леся не хотіла залишатись у Чернівцях без неї, відчувала себе чужою.

Другий приїзд поетеси відбувся через два роки, у червні 1903-го. Тоді Леся Українка поверталася з лікування в Італії і вирішила ненадовго провідати близьку подругу. Цього разу гостювала недовго, лише два тижні. У той момент родина Кобилянських саме переїхала до нового будинку, навіть не встигла до кінця провести ремонтні роботи. Тож, друга чернівецька адреса Лесі – вулиця Зоряна, 6 (зараз вулиця Костянтина Томащука), неподалік від Резиденції Митрополитів. Про її тодішній побут відомо значно менше. Знаємо, що вона ходила до шкільного інспектора Омеляна Поповича з приводу бібліотеки Юрія Федьковича.

Із цієї поїздки маємо одну цікаву історію, яка ілюструє почуття гумору поетеси. 16 червня вона пише листа письменнику Осипу Маковею, у якому запрошує на восьму годину прогулятися з нею та Ольгою Кобилянською по Гарбуз-горі (гірка, на котрій побудована Резиденція), бо остання «боїться йти тільки під моєю сильною обороною на ту гору». А в кінці Українка додає такий постскриптум: «Як будете йти ввечері, то прошу взяти оті найстрашніші окуляри і дивитися пильно під ноги, бо можете впасти у яму (в вапно! Там його дві бочки!), а се поетові не личить». Набагато цікавішою та пікантнішою цю історію робить те, що Ольга Кобилянська у свій час була закохана в Осипа Маковея. Хтозна, може, у такий хитрий спосіб поетеса намагалася звести їх?

Довгим це гостювання не стало, можливо, з тих причин, що тодішні умови не зовсім підходили письменниці. Після лікування їй прописали спеціальне лікування водою, тож необхідна була окрема кімната з ванною. Тому перед приїздом Леся попереджала Ольгу Юліанівну, що якщо буде можливість такого лікування, то пробуде довше (4-6 тижнів), а якщо ні, то доведеться швидше поїхати. Судячи з нетривалого візиту, умови склалися не дуже сприятливі. У червні 1903 року була остання зустріч двох письменниць, тоді ж Леся Українка востаннє бачила «зелену Буковину».

Звісно, епістолярне спілкування вони не припинили. Ольга Юліанівна писала Лесі до самої її смерті. Вони знову обговорювали особисте і національне, літературу, музику і все своє життя. Постійно будували плани щодо зустрічі, однак доля мала свої плани, зовсім відмінні від їхніх. 

Фото Єгора Дьоміна