Діма Бабіч – фотограф, який працює у жанрі жіночого портрету
Хлопець народився у Кривому Розі, навчається у Чернівцях, а живе у Львові. Та заради хороших фото Діма готовий приїхати в будь-яке місто чи містечко України. Про довіру між фотографом і моделлю, природню красу в кадрі та про те, що пов’язує фотографію з автостопом, Діма розповів Weche.info в інтерв’ю.
Колись я думав, що ніколи не фотографуватиму за гроші
Мій досвід у фотографії почався з котиків, собачок та квіточок. Тоді мені було нецікаво фотографувати людей. А ще я вважав, що ніколи не братиму гроші, бо це – мистецтво. Одного разу мені замовили оплачувану зйомку, і друзі порадили погодитися. Казали, що мої фото варті того. Потім я фотографував знайомих. А тоді почав пропонувати зйомки дівчатам із цікавою зовнішністю.
Сьогодні я працюю як на замовлення, так і безкоштовно. Перед комерційними зйомками разом із дівчатами вибираємо місце, стиль, одяг та зачіску. А коли знімаю безкоштовно, то модель знаходжу вже після того, як виникає ідея. Тоді я шукаю вродливих дівчат у соцмережах, серед знайомих або навіть на вулиці. Зазвичай наперед вибираю місце і маю складений образ. Це важливо, адже підготовка – це 80% успіху.
Найчастіше все відбувається на вулиці. Вродливі дівчата і красиві місця самі формують задум у голові. Наприклад, у Чернівцях дуже люблю вулицю Федьковича. Там безліч локацій для зйомок. Та на моїх фото головне – людина. Зараз я знімаю практично крупні потрети. Їх я зберігаю у папці «Для душі». Саме з цих фото і складається моє портфоліо.
Я по-справжньому насолоджуюсь процесом зйомки
Через фото я намагаюсь передати красу жіночої зовнішності. Поєднання очей, вилиць та шиї, які роблять образ неповторним. Мої моделі майже завжди без макіяжу. Їх краса природня і часто не відповідає загальноприйнятим стандартам. Важко пояснити, чому одну дівчину вважаю вродливою, а іншу – ні.
На моїх фото немає специфічних емоцій. Там може бути легка усмішка, як у Мони Лізи. Намагаюсь робити кадри, на яких моделі не переграють.
Часто для зйомок доводиться їхати в інше місто, так я відкрив для себе автостоп
Студентам постійно не вистачає грошей. А автостоп і кауч-серфінг – найдешевший спосіб подорожувати. Я завжди готовий приїхати в будь-яке місто заради зйомки з крутим задумом і цікавою ідеєю.
Нещодавно я розпочав невеликий фото-тур Тернополем, Івано-Франківськом, Чернівцями, Ужгородом, Одесою та Києвом. Також з друзями-фотографами збираємось поїхати в Ужгород. Ми фотографуватимемо дівчат-моделей серед сакур, які цвітуть.
Уперше я потрапив в Ужгород 2 роки токи тому. Досі люблю згадувати про цю подорож. Тоді я познайомився з дівчиною з Тернополя, яка теж їздить автостопом. І ми вирішили, що маємо побачити сакури.
Найбільше запам’яталась сама дорога. Адже це – Закарпаття. Я раніше не бачив гір, тому просто закохався у ті пейзажі. Дуже сподобався й сам Ужгород з вузенькими вуличками, річкою, у рожевому цвіті сакур. Особливо такі поїздки приваблюють мене цікавими знайомствами.
Мені здається, що зупиняються тільки добрі люди. За весь час мене підвозили до 1000 водіїв, і всі вони викликали довіру. Інколи доводиться довго чекати, але воно того варте.
Автостоп – це лотерея, в якій ти обов’язково виграєш, адже тебе завжди хтось підбере
Коли, наприклад, я збирався зі знайомою в Одесу, ми були готові до довгої та важкої дороги. Думали, що доведеться спати в спальниках біля траси. Проте нам одразу біля Чернівців зупинилася фура: «Ребята, вы куда? Я тоже в Одессу!».
Так ми зустріли дуже класного далекобійника Льоху, який їздить вже 20 років, але досі мріє стати кухарем. Ми були разом в дорозі майже 2 дні, бо фура зламалась, і довелось чекати на паркінгу, поки її відремонтують. Тоді Льоха розповідав нам про свою сім’ю, готував для нас, купував ліки. А коли приїхали в Одесу, то викликав нам таксі до центру, дав грошей і цукерок. Ми обмінялись номерами телефонів, але більше з ним не бачились.
Свобода і можливість займатися улюбленою справою – те, що робить мене щасливим
Зараз я абсолютно вільний, можу сам обирати свій шлях. Моя ціль – розвиватися у фотографії, і я поступово реалізовую свої плани. Це приносить прибуток. І я можу продовжувати працювати.
Я отримую естетичне задоволення від фотосесій. Коли у процесі зйомки бачу, що фото будуть хорошими. Показую їх моделі, їй подобається, і вона починає позувати ще краще. Так крутість зйомки зростає.
Мене надихає людина в об’єктиві. Коли повертаюсь додому, завжди порівнюю перші й останні 5 фотографій. Тоді усміхаюся через контраст. Бо на початку модель скута, але через декілька кадрів між нами з’являється своєрідна довіра, і дівчина розкривається.
«Буть реалістом, мрій про неможливе»
Ці слова Че Гевари багато означають для мене. Мої цілі амбітні, та я вірю, що зможу втілити їх у життя. Я хочу поплавати в усіх океанах та побувати на всіх материках. А також мрію, щоби моє фото з’явилось на обкладинці Vogue. Переконаний: якщо чітко знати, чого хочеш, все обов’язково здійсниться.
Спілкувалась Оксана Чорна
