Що таке мистецтво? Спочатку мусить бути прикольно, а потім щоби ще й було красиво

Інтерв’ю з Юрком Іздриком

Люди

У рамках Міжнародного поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz» до Чернівців завітав митець –  Юрій Іздрик із презентацією нової книги «Naked One» – «своєрідний coming out зрілого чоловіка, зневіреного як у силі поетичного слова, так і в силі воскресаючого духу». 

Поет, музикант, культуролог – усе це про Іздрика. Фейсбук, поезія, хіп-хопчик – це теж про нього. В один із фестивальних днів ми «спіймали» митця та поговорили про день, життя та кайф. Що із цього вийшло та хто такий Юрій Іздрик, читайте у нашому інтерв’ю (зі збереженою авторською лексикою).

Odoo CMS - велика картинка

Із початком пандемії у вас почалося «четверте життя». Чи кожне ваше нове життя кардинально відрізняється від попереднього? 

Воно ще не розпочалося – закінчилося «третє». «Перше» життя – життя у совку, у полярному світі, де є правильний світ – наш соціалістичний, та неправильний – за бугром, до якого ми ніколи не потрапимо. Це було дуже убоге та принизливе існування, зараз важко це уявити: відчуття, коли ти живеш у цій країні, бачиш яке тут «гавно», майбутнього немає, ти звідси ніколи не виїдеш, тому що у тебе немає шансів потрапити за кордон. У той омріяний світ, який видається, звичайно, абсолютно ідеалізованим, мало не раєм земним, але потрапити у який за життя шансів немає. Тут раптом союз накрився тим, чим звичайно накриваються такі проєкти. І виявилося, що світ зовсім не полярний, а дуже складний, різнобарвний. Потрібно повністю перевчатися, змінювати оптику, вчитися по-іншому дивитися, аналізувати події, вибирати собі нові орієнтири, переоцінка цінностей – «вот ето всьо». У 90-ті був досить непростий період, коли паралельно відбувалися різкі соціальні трансформації, розвивався бандитизм, безгрошів’я. Але я та мої однолітки, колеги: тогочасний Андрухович, Прохасько, Єшкілєв, – ми намагалися, отримавши свободу з розвалом союзу, у тому числі свободу публікацій, творити та пропагувати у маси більш-менш модерне, більш-менш космополітичне мистецтво. Нашими такими однозначними ворогами, чи вірніше червоними лініями, були шароварництво, етнографія, оце народництво, вишиванки і так далі… 

І мені прикро та гірко спостерігати відкат того всього назад в етнографію, вишиванки, шароварництво і вареники. У «другому» житті, власне, ми намагалися реалізувати наше бачення якоїсь модерної, просунутої, сучасної культури. Частково через проєкти нам це вдалося, зокрема журнал «Четвер» – одна з двох справ у житті, якими, так би мовити, пишаюся. Друга справа – зав’язка із бухлом, а я був клінічним алкоголіком із цілком клінічними формами: білочка, епілепсія, запої. Це був фінал, коли якимось чудом мені вдалося зав’язати з алкоголем. Якраз закінчився етап роботи над «Четвергом», яким я займався 30 років. 

У 50 років, коли я скористався правом ліквідатора вийти на так звану чорнобильську пенсію і зрозумів, що треба щось із собою робити, починати нарешті жити для себе, був період коли батьки померли, а діти повиростали і відбулася самореалізація і можна було займатися просто тим, чим хочеш. І власне це «третє» життя кардинально відрізняється від двох попередніх самим підходом: коли ти починаєш жити як хочеш і це як хочеш виявляється нерозв’язанною задачкою, бо, насправді, людина не знає, чого вона хоче, схильна себе всіляко обдурювати та гнатися за якимись ілюзорними речами, які, насправді, не потрібні. Тоді я пішов, що називається, від зворотнього – апофатичним шляхом. Зате я чітко знаю, чого я не хочу. І якщо не робити того, чого ти не хочеш, не спілкуватися із тими, з ким ти не хочеш, не підписуватися під речами, до яких душа не лежить – виявляється, це доволі ефективно, продуктивно, і взагалі здоровий спосіб життя. 

Моє «третє» життя структурно виглядало як лежання на канапі, втикання в монітор більшу частину року і життя на чорнобильську пенсію у 1450 гривень. Традиційно в літній період, коли розпочиналися фестивалі, форуми, літературно-музичні виступи, у мене був період заробітків і, відповідно, активної соціалізації. Бо решту часу – соціалізуюся лише через фейсбук. Зараз усе зламалося, адже усі фестивальні речі відміняються і я думаю, що торгівля червоними зонами скоро стане одним із популярних видів політики і не тільки у нашій країні.   

Odoo CMS - велика картинка

Люди звикли, що життя – одне, а у вас розпочалося вже «четверте». Як так сталося, що ви розділяєте біологічне життя на духовні відрізки?

Біологічне життя єдине, воно безперервне, звичайно. Але, я думаю, що багато хто із нас ділить своє життя на якісь етапи, принаймні дитинство, юність і зрілі роки – це цілком нормально. Бо є, власне, такі засадничі етапи, уже названі: дитинство, юність, зрілість – коли людина змінюється як особистість, змінюється її психічне тло, уявлення, світогляд, змінюється реакція на світ. Тобто ми можемо говорити про іншу особистість, коли відбувається кардинальний злам, коли людина відчуває себе по-іншому. Вона, що називається, закриває гештальт і починає нове життя. 

Моє «третє» життя почалося дуже символічно, тому що перед цим була п’ятирічна спроба міграції до Польщі. Коротше кажучи, я повернувся в Україну з десятьма євро у кишені, із закордонним паспортом, втративши усі інші документи: починаючи від свідоцтва про народження, закінчуючи дипломом, атестатом – усім, усім, усім. І я почав буквально зі свідоцтва, що було дуже символічно. Як це не порахувати за початок чогось нового? 

«Третє» життя також радикально змінилося, бо з кінцем алкоголізму радикально змінився мозковий метаболізм, адже останні п’ятнадцять років усе було пов’язане на алкоголі і працювало з алкоголем, а тут раптом без. Мозок почав мобілізуватися і знаходити собі інші форми існування – і знайшов. Я радикально зараз відрізняюся від людини, яка робила журнал «Четвер» і бухала. 

А ви вірите у переродження у будь-яких сенсах цього слова? Яке ваше колесо Сансари? 

У всі ці штуки не вірю. Я жорсткий матеріаліст. У мене навіть були прозріння такого характеру, що я бачив як влаштований Всесвіт на якомусь субатомному рівні, тому у всякі душі та реінкарнацію я не вірю.

Odoo CMS - велика картинка
Odoo CMS - велика картинка

Ви починаєте свій день із вірша у фейсбуці? Це вже стиль, звичка, образ чи щось інше? Що відбувається після публікації: моніторинг фідбеку?

Мій день починається із сигарети. А потім – із кави з молоком та канапками з сирком «Дружба» на балконі під кущем. Це мій ритуал. І там, на балконі, у мене місце сили, я там споглядаю природу, сказав би медитую, але це не медитація. Стан, який я там переживаю, схожий зі станом людей, які медитують. Після цього я повертаюся на канапу, лягаю туди і втикаю в екран цілий день. Слухаю якісь наукові лекції у різних сферах – не научпоп. Ніяка література мене зараз не цікавить. Ну, якщо є якась ідея, то пишеться вірш. Часом це сидіння на балконі закінчується чимось. Моя щоденна соціалізація переважно виглядає як ходіння у фейсбук, а щоденний вірш – це вихід на люди. 

У чому полягає взагалі соціалізація? Наш мозок заточений, аби постійно моніторити своє оточення, моніторити обличчя, моніторити людську реакцію і отримувати якесь схвалення. Ми потребуємо схвалення зграї – підтвердження своєї актуальності. Лайки та сердечки – це все дуже важливо. Коментарі я не читаю, не відповідаю на них: «патамушта люди пішут удівітельниє глупасті». А слідкую за тим, коли лайкають колеги, літератори, думка яких мені важлива. Наприклад, Юрій Лисенко, він же Юрко Позаяк. Це для мене показник того, що я зробив добру роботу.

Заливати вірші я почав 8 років тому, коли у своєму новому житті зустрів своє перше кохання і закохався цілком «по-дєтскі», що називається – «зі всіма потрохами». А варіант був безнадійний, у сенсі – «дєвушка замужняя», публічна особа. І єдиний спосіб – сублімувати і це все. Виливання емоцій –  щоденне писання віршів у «дофейсбучній» ері, коли був популярним LiveJournal. Оскільки я робив це щодня і мене перло, робив це по-приколу і старався в інший спосіб показати, як її любив, то потім це увійшло у звичку. Увагу на це звернули спочатку психіатри, потім видавці, а потім перша книжка, і лише тоді – фейсбук. 

Юрій Іздрик – сьогодні графоман? Чи реально відчути межу між попсовістю та геніальністю?

Графоманом був тоді, коли мене дійсно перло. Це був однозначно досвід графоманії. Але оскільки він наклався на мізки зрілої людини, ще й автора, який написав 800 сторінок прози, знає «дофігіще» слів і вміє у різний спосіб ними управлятися, то ця графоманія, сподіваюся, була не карикатурою, адже якийсь мінімальний рівень я завжди витримував. 

Думаю, що люди настільки геніальні, аби свою геніальність усвідомити. Бо є випадки, коли талант перевищує рівень особистості, якщо людина не здатна оцінити свій талант. Графоман не усвідомлює своє графоманство. 

Odoo CMS - велика картинка

Ваші вірші виглядають, як власне допис для кліпового мислення: плюс-мінус десять рядків, надзвичайно прості, але у той же час красиві та стильні слова та красива картинка. Ви так спеціально робите чи так виходить? Спочатку форма чи зміст?

Коли перейшов з віршами із ЖЖ у фейсбук, суть якого довго не міг зрозуміти, там була засаднича різниця між цими двома платформами, у сенсі того, як відбувається переглядання стрічки. Колись у фейсбуці було прийнято писати доволі великі пости. Зрештою, я написав майже щоденними есейчиками книжку «ТАКЕ», за яку ще й згодом отримав премію BBC. Під час переходу на фейсбук зрозумів, що дійсність, крім віршів, ні на що не реагує, не коментує. За винятком звернення до міленіалів. 

Я тішився, від того, що придумав собі тему, що ще у LiveJournal треба давати текст із картинкою. Тоді я ще спеціально робив колажі для окремого тексту, а тут уже просто фоточки. Маю три секунди, аби захватити увагу читача, причому у мене висвітлює одну строфу у стрічці. Значить у першій строфі я повинен зарядити щось таке, аби захотілося розгорнути. Це свідоме формування тексту за законами, у яких існує інформація. Ідеальним є вірш на три-чотири строфи, шість – задовго, а вісім – лонґрід. І коли почав публікуватися у фейсбуці, остаточно відмовився від великих літер та розділових знаків, тому що графіка повинна бути спрощена до мінімуму. Caps Lock – це назва. І я бачу, що багато людей наслідують ці принципи також. У поезії однозначно форма, який там зміст? Зміст народжується автоматично зі створеної емоції, підкріплена якимись образами та візуалізацією.  

Про що ваша нова книга «Naked One»? Свято вічно молодої душі в зрілому тілі? 

Рідко поетична збірка тематична. Насправді, це поезія останнього року, плюс найпопулярніші хіти у соцмережі. Але це не так збірка, як поетичний фотоальбом, бо основою там є спеціально для цього зроблені відверті фото: вони не цензуровані, назвати їх порном, звичайно, язик не повернеться навіть у криміналіста, але жорстка еротика – так. Це маніфестація: 58 років, людина знімається голою. Провокативно, із претензією на скандальність, але для мене вона має сенси. 

Odoo CMS - велика картинка

Зараз ви видаєте тільки поетичні збірки, до того ж усі ці вірші можна знайти на вашій сторінці у фейсбуці. Чому люди вас читають та купують, якщо все є у вільному доступі та чи слідкуєте ви за продажами своїх книг?

Читати вірші в інтернеті, гортати стрічку – це одне. Можна їх читати у щоденному ритмі – щоранку, ну і класно. Або не читати. Але якщо ти полюбив ці вірші, припустимо, маєш якісь свої улюблені і тобі було би приємно їх час від часу перечитувати, то для цього зручніша книжка. Фізично зручніша. Вірші у книжці – це вірші у книжці, зовсім не те, що вірші в інтернеті. Книга, сама по собі є окремим твором. Мистецтво мусить мати свою конструкцію, якусь ідею, свій метанаратив, який не конче повинен бути продуманим, але мусить бути інтуїтивно відчутним та втіленим. До прикладу, ті самі вірші можуть скласти добру збірку, а можуть, ті ж самі в іншому порядку, погану. 

Боже збав, мої книги мене взагалі не цікавлять, більшість із них я не люблю просто фізично. Я трохи ненормальний у тому сенсі, бо мої колеги літератори страшенно зацікавлені у виході нової книжки. Коли вона виходить, то у них ручки дрижать, вони радіють, слідкують за рейтингами. А я байдужий до цього, не знаю чому. Ну а більшість моїх книжок мені не подобаються, є кілька, які мені приємно гортати, тримати в руках. Я навіть свої вірші перечитую у своїх книжках. Коли мені приходять авторські примірники, то запаковані коробки можуть тиждень стояти у коридорі. Але я повторююся, книжка – це є книжка. Це інтимний, у нашому онлайні, предмет тактильного спілкування. І одне одного не замінить, не витіснить.

Ви не пишете прозу уже доволі тривалий час. Але ви займаєтеся музикою, театром, художнім мистецтвом etc. На вашому прикладі можна вважати, що мистецтво – непостійне та ще й фрагментарно-векторне?

Я не знаю, що таке мистецтво. Мистецтво – це наслідок людської діяльності. І вся ця творча діяльність – комбінаторика. Є люди, у яких мозок не складає фрагменти реальності в запропоновані батьками, культурою, алгоритмами в схему, а комбінує їх в ігровий, фентезійний спосіб – надлишкову діяльність. Що таке мистецтво? Спочатку мусить бути прикольно, а потім аби ще й було красиво. Це і є мистецтво: цікаво, а може щось і вийде. А комбінуємо так, а змішуємо фарби так, а ще так монтаж у фільмі наріжемо, такий темп у синтозаторі і так далі. Потім цими творами мистецтва, у які ти вкладаєш свої емоції, енергетику, люди це зчитують і беруть, відбувається взаємообмін. 

Odoo CMS - велика картинка

Іздрик – письменник – закритий гештальт? Чи проза просто залишилася у минулому житті? Якщо тобі у кайф жити тут і зараз – то все класно і ти римуєш красиві слова, але коли у тебе у житті є щось негативне, то ти про це пишеш 300 сторінок – вам зараз у кайф?

Зарікатися було би тупо, бо чорт його знає, раптом завтра прокинуся і проб’є на прозу. Але судячи з того, що у цьому тверезому житті не писав прозових творів, можливо, це пов’язано зі зміною мозкового метаболізму. Ця машинка, яка писала прозу, перестала просто функціонувати. Натомість зафуричили ті нейрони, які римують і поки вони крутяться. 

Абсолютно погоджуюся з цим, у моєму випадку це однозначно так. Проза для мене завше була актом автопсихотерапії. Тобто обговорення, називання емоцій. Бувають і депресивні вірші, але здебільшого це все-таки позитив, принаймні я так переживаю зараз. І, незважаючи на всю цю ковбасу з карантином і переходом у четвертий рівень існування, я знайшов достатньо урівноважений і достатньо осмислений спосіб життя.

Від чого поети йдуть у музику? Спосіб самореалізації, заробітку чи втілення нових ідей? Що вам зараз більше доставляє задоволення: музло чи поезія?

Там багато всього, все на купу. І самореалізація, і нові ідеї, і заробіток. Це хороша форма презентації поезії, бо просто читати вірші… ну слухають тебе 50 чоловік. А як Жадан, взяти гурт і читати хіп-хопчик, то прийде стадіон. Поезія – це не значний сегмент моїх кайфів. Це радше соціалізація, тренінг та виклик самому собі. А музика – да, чистий кайф. Взагалі, з того, що я можу робити на сцені – усе вимагає витрати енергії, але єдина музика, коли ти «розкачав» зал, тобі віддається стократно. Найбільший кайф для мене – музикувати. У Франківську я маю колегу барабанщика, у нього вдома стоїть електронна установка. Раз на тиждень я до нього приїжджаю. 

Чи можлива повна зміна амплуа, коли ми будемо замість віршів бачити посилання на ваші музичні твори? Коли чекати альбом від Dj Іздрика? Вас запрошують на події як суто поета чи суто музиканта?  

Мене все пре по черзі, не бачу сенсу у чомусь себе обмежувати. Я лінивий, вже сто разів міг би записати хіп-хопчик на свої вірші, дуже багато таких музичних інтерпретацій у різних стилях. Один і той самий вірш може бути дабстепом, драм-н-бейсом, електросвінгом, тріп-хопом. Навіть була пропозиція записати аудіокнигу. Але я обломався, бо я дуже лінивий. Мені треба бачити суперсенс, аби підняти сідниці з дивану та щось зробити, якісь грубі бабки, які в Україні ніколи ніхто нікому не запропонує, або якусь внутрішню мотивацію: роздягтися, зробити ню-фотосесію, зробити книжку, як «Naked One».

З групою «DRИMТИАТР», з якою останні десять років їздили на музичні фестивалі суто як музиканти, останніми роками мало виступаємо, проєкт практично заморозився. Усе життя я займався якоюсь музикою, грав у різних гуртах та проєктах. У мене, зокрема, є записаний фортепіанний концерт! Реальний концерт на 45 хвилин. Нафіга? 

Я чого не пишу прозу, бо поки ти думаєш якимось шматками прози, ти дістаєш кайф у самий момент думання. А потім що, сідати записувати? Це ж облом. Кайф я вже отримав. Коли людина потребує самореалізації, наприклад, видати книжку, підтвердити свій статус, тоді є постійність піднімати дупу, писати, щось видавати. У мене немає проблеми самореалізації, собі і людям я вже все довів. Я цілком собою задоволений, я собі подобаюся і намагаюся, як я і говорив, жити у кайф. А для цього не обов’язково щось робити, для цього можна просто ворушити мізками.

Odoo CMS - велика картинка

Ви зазначили, що альбом гурту «Ліловий» на ваші вірші гріє найбільше, хоча на ваші твори є з десяток каверів. Особиста прихильність чи власне так і звучать ваші вірші?   

Єдиний музичний колектив, інтерпретації моїх віршів, які мені заходять. Це моя особиста прихильність до гурту, тому що вірші у моєму виконанні звучять по-іншому. Власне, мене це найбільше інспірує, що можна так почути, можна так виконати ці вірші, як це роблять вони. Вони це роблять із відчуттям внутрішньої мелодики твору і завше роблять це дуже витончено, дуже професійно… І що важливо, музика такого типу мені подобається. Їм вдається те, що не вдається практично нікому. Беруть вірш, сам по собі добрий як вірш, тобто не призначений для пісенного виконання, бо пісенні тексти – це зовсім інший вид творчості, і роблять з того добру пісню. Таке вдається рідко, коли добрі вірші не є просто оспіваною поезією.   

Крім Меридіану вас ще запрошували на офлайн заходи? Ви поїдете? Іздрик – це онлайн поет чи все-таки офлайн?

Запрошували у кіно зніматися та робити новий проєкт із «NOVA OPERA», який буде офлайн та онлайн. Але знову ж таки, чи буде? Бо мав бути «Meridian Poltava» – відмінили. 

Я би сказав, що успіх моєї поезії, очевидно, мережевий. І моя популярність зобов’язана власне цій формі, способу говоріння, способу презентації – потрапив у хвилю очікування, що називається – «зайшло і поперло».  

Хто такий наразі Юрій Іздрик? Як ви себе класифікуєте? Чи класифікуєте взагалі?

Нев’єбенно-ренесансе чортішто. Є й інша автодефініція, запозичена мною у Філіпа Кіркорова, – блєстатєльний х*й. Я про себе теж можу так сказати.

Від чого ви останнім часом отримуєте кайф та драйв? Калуш – топчік?

Найбільше від музики.Я слухаю дуже жорстку музику в стилі треп. Мене зовсім гнітить та не цікавить, що відбувається у літературі, кінематографі взагалі, не лише в Україні. Але музика просто зараз дуже крута. 

Калуш – це місце сили. Калуш – рулить!


Спілкувався Вадим Герман
Фото Василя Салиги

Схожі публікації