Уявний світ та загадкові персонажі у дивних образах роблять стиль її картин унікальним. Вероніка Остяк – художниця з Коломиї. Дівчині всього 18, її перша виставка відбулась 19 квітня у Центрі сучасного мистецтва «Бункер».
Ми зустрілися з художницею, коли та приїхала з мамою до Чернівців, аби забрати свої роботи: «Вероніка. Можна просто Ніка». Поки ми прогулювались містом, вона розповідала про те, що художники – це далеко незвичайні люди. Вони особливі та навіть трохи дивакуваті, через незвичайне бачення світу. А ще їх можна легко відрізнити серед натовпу: «Бачите мою велику торбину? Художники завжди такі носять. Тут можна помістити усе: фарби, пензлі, полотно, а сьогодні ще й 35 робіт з виставки».
Вероніка малює з дитинства. Досі її роботи прикрашали тільки стіни квартири. А після виставки у Чернівцях роботами дівчини зацікавилися і почали купувати.
Коли ти почала малювати? Пригадуєш зараз свої дитячі роботи?
У дитинстві бабуся завжди малювала мені різні дитячі малюнки. Я намагалась перемалювати їх і додавати щось своє. Бабуся була моєю першою вчителькою, а потім я почала вчитися самостійно. У мене збереглися дитячі роботи. Мої батьки живуть у Москві. Колись я писала їм листи і малювала сім’ю: мама, тато, я. Вони бережуть ці картинки.
Батьки підтримують твій вибір професії?
Зараз так. Раніше думала, що батьки не розуміють мої малюнки, а хвалять тільки через те, що вони – мої батьки. Але потім я зрозуміла, що їм і справді подобається, а все це не просто так. З дитинства я звикла, що у мене нічого не виходить, а от малювати я люблю. Тоді вирішила, що хочу цим займатися усе життя.
Можеш сама назвати стиль, у якому працюєш?
Колись мені подобався Ван-Гог. Одного разу мені сказали, що мої роботи стилістично схожі на раннього Ван-Гога. Я була вражена і мені було дуже приємно це чути. Але взагалі, мій стиль – ексклюзивний, я нікого не наслідую і не намагаюся це зробити. Я називаю його «стилем Ніки Остяк». Мої картини – це моя уява, яку важко передати словами.
Сучасне мистецтво конфліктує із класичними уявленнями про нього, нормами, стандартами краси. Чи були непорозуміння із викладачами з приводу твого стилю?
У коломийській художній школі я малювала те, що мене просили, бо має бути якась технічна база. Зараз я вчусь у Вижницькому коледжі прикладних мистецтв і там класичного мистецтва мені вистачає. Для душі хочеться чогось оригінальнішого. Спочатку я робила маленькі ескізи, шукала свій стиль. А потім брала і переносила все це на більше полотно. Сучасне мистецтво дає більше можливості розслабитись і просто малювати так, як тобі хочеться. Можна експериментувати з кольорами, а в класиці є певні рамки, за які заходити не можна.
Як ти ставишся до критики?
Саме через це я спочатку боялась малювати те, що хочу. Хтось може не зрозуміти, комусь не сподобається. Бо мої картини все ж не схожі на звичайні малюнки. Я боялася почути образливі слова. Але потім зрозуміла, що кому потрібно, той зрозуміє те, що я хочу сказати своєю творчістю. Та й усім подобатись не обов’язково. Головне – залишатися собою.
Кого ти малюєш? Це реальні люди чи вигадані?
У мене є роботи, де я малювала своїх друзів з фотографій. А потім зрозуміла, що мені зовсім не подобається те, що виходить. Я їх повністю переробила і вийшли вже такі картини, як на виставці. Хоч портрети я малювала з реальних людей, але це не зовсім вони. Тобто вони, але в моєму особливому баченні.
Коли ти щось починаєш малювати, у тебе вже є уявлення про те, якою має бути картинна?
Малюю те, що відчуваю, що хочу. Якщо у мене душа лежить до гуаші, то я малюю гуашшю, якщо хочеться намалювати щось графічне, то беру кулькову ручку. Це повна імпровізація. Завжди найважче – зрозуміти те, що саме я хочу намалювати. Усе починається з ідеї, знайти яку буває досить складно. Потім потрібно зробити ескіз олівцем. А от із кольором ніколи проблем не було. Там вже суцільний політ фантазії.
Влітку минулого року ти почала займатися художнім татуюванням. Що тобі подобається більше: писати на полотні чи на живій людині?
Коли я вперше робила татуювання, це було дуже страшно. Клієнтка побачила, як у мене дрижали руки, коли я збирала машинку для татуювань, і почала мене заспокоювати. Але з часом я звикла і перестала хвилюватися. Тепер малюю, як на полотні. Я вчилася на своїх друзях. У мене теж є татуювання. На руці, на нозі і два тигра на спині. Першим тату було сердечко. Я зробила його після смерті бабусі, яку звали Любов. Тому це серце для мене символічне. Інші особливого значення не мають.
Ти маєш власну майстерню чи малюєш тільки в коледжі?
Я малюю в коледжі. А вдома я це можу робити тільки вночі, коли батьки йдуть спати. Тоді я сідаю на кухні та починаю розмішувати фарби. Зазвичай, я малюю вночі, бо дуже не люблю, коли під час роботи позаду мене хтось стоїть і дивиться або просто проходить повз. Це відволікає. Мені потрібно повністю відсторонитися від зовнішнього світу, залишитися на самоті. І ось тоді я можу малювати.
Хто запропонував організувати твою виставку в Бункері?
Я вчилась у Вижницькому коледжі разом із кураторкою чернівецької виставки Віолетою Олійник. Вона на два роки старша за мене. Під час навчання багато мені допомагала. Ми мали спільних друзів і так почали спілкуватися. Після виставки дуже багато людей писали, що їм сподобалися картини. Емоції зашкалювали. Я просто світилася від щастя, коли приїхала в Чернівці.
У Чернівці ти привезла 35 картин. Скільки всього робіт ти вже маєш?
Ніколи не рахувала. Але якщо додати ще роботи, які я малювала для коледжу, то близько 90 робіт є: і маленькі замальовки, і великі картини. Якщо малюю картину маслом, то на це може піти кілька днів. Якщо гуашшю, то сідаю і роблю її повністю від початку до кінця. Загалом, це займає 5-6 годин із перервами. Звісно, це залежить від бажання.
Це була твоя перша виставка. Ти вже маєш нові пропозиції?
У липні у мене буде виставка в Коломиї. Багатьом людям подобаються мої роботи. Вони кажуть, що обов’язково прийдуть подивитися. Організувати виставку запропонував мій друг, але я одразу злякалася. Думала, що потрібно буде давати гроші. І взагалі це все дуже складно. Він залишив мені номер жінки з виставкової зали, і я з нею домовилася. Як виявилося, не все так страшно. Тому у мене буде ще одна виставка.
Чи купують твої картини?
Після виставки мені написав хлопець, сказав, що його звати Вадим і він хоче купити дві моїх роботи. Я навіть не знаю, як він виглядає, бо на його сторінці в Instagram навіть немає жодної фотки. Важко було назвати вартість моєї картини, адже він – мій перший покупець. Раніше свої картини я не продавала. Коли він написав, я одразу зателефонувала татові, щоби він оцінив вартість моїх робіт.
Якщо не секрет, скільки коштують твої роботи?
Мені самій складно визначити ціну. Але ми вирішили, що одна робота коштує приблизно 700 гривень. А взагалі ціна залежить від розміру та матеріалів. Вони коштують космічних грошей, особливо масло і полотно. Інколи потрібно позичати матеріали друзям, а інколи вони кудись зникають і потрібно купувати все заново. Від цього залежить вартість.
Мистецтво, хоч би й сучасне, продається?
Раніше хотіла спробувати продавати роботи онлайн. Виставила на продаж картину, але за увесь час телефонували тільки троє людей. Вони питали про вартість і хто автор картин. Усі ж хочуть роботу відомого митця, а мене ще ніхто не знає. Втім гадаю, люди, які розуміють сучасне мистецтво, будуть його купувати. Прихильники класики кажуть, якщо ти художник, то маєш малювати пейзажі або щось схоже на реальність. А трохи дивні стилізовані малюнки їм не подобаються. Це особистий вибір кожного. Я не можу їм нічого нав’язувати.
Що для тебе означає бути успішною художницею? Де бачиш себе в майбутньому?
Складне питання, бо в Україні взагалі важкувато з мистецтвом. Колись я думала, що тут стає популярним тільки матеріально забезпечений. А зараз я роблю перші кроки, і, можливо, колись стану відомою художницею. Звичайно, є платні виставкові зали, але мені поки щастить із виставками. До 14 років я думала, що у мене в житті станеться щось дуже незвичне. Можливо, прийде художник і скаже: «Ох, яка ти крута! Давай я замість тебе щось зроблю». Але потім зрозуміла, що в житті все влаштовано зовсім по-іншому. Для того, аби чогось досягти, потрібно багато працювати, а не чекати поки щось впаде із неба. Зараз моя мета – закінчити коледж. А далі вже побачу, складатиметься життя.
Раптом Вероніка подивилася на годинник і згадала, що їй вже час бігти до виставкової зали, щоби забрати картини. Коли ми прийшли, двері «Бункеру» були ще зачинені, але на подвір'ї вже чекала мама художниці:
«Ти розповіла, як любиш щедро витискати фарбу, коли змішуєш кольори? Ви ж розумієте, вона у них просто купається. А на полотно наносить кілограмами».
Усі чекали покупця робіт Вероніки, який от-от мав з’явитися. За хвилину, прибіг задиханий хлопець:
«Це я тобі писав. Хочу купити картину, де люди танцюють. «Dance» вона називається. І ще портрет дівчини в окулярах. Мені реально дуже сподобалися ці картини. От повішаю у себе на кухні і буду дивитися».
Скоро з’явилась і кураторка проекту Віолета, переможно тримаючи до гори ключ від приміщення. У виставковій залі всі почали метушитися. Вадим шукав придбані картини, а Ніка з мамою швидко збирали роботи у прозору плівку:
«Лише кілька портретів у рамках, бо вони дуже дорогі. А решту ми просто повішали на звичайні скріпки».
Ніка зібрала спочатку маленькі ескізи, а потім зупинилася біля найбільшої картини:
«До речі, з приводу цього малюнку було багато критики. Навіть мама питала, чому саме ця картина має бути на банері. Люди, напевно, подумали, що тут усі картини будуть з оголеними жінками».
За годину Вероніка зібрала всі роботи, і поїхала додому, але пообіцяла повернутися до Чернівців, коли збере достатньо картин для нової виставки.
Спілкувалась Юлія Панаетова
Фото Анастасії Бойчук
