Осінь потрапляє до Чернівців разом з літературою. І не зовсім відомо, хто кого веде за руку. У перші дні вересня ти запросто можеш побачити, як у сусідній кав’ярні розмовляють Сергій Жадан з Андрієм Любкою, руйнуючи штучні міфи про такі «різні» українські Схід та Захід. Трохи пізніше помітиш дівчину, яка несе щойно підписану поетичну збірку Іздрика і вголос зачитує подругам улюблені поезії. Раптово звернеш увагу на кількох поважних людей – одразу видно, європейці. Вони триматимуть в руках німецькомовну карту і шукатимуть сліди одного з головних поетів ХХ століття – Пауля Целана. Варто краєм ока глянути на ту карту, аби зрозуміти – усі ці зустрічі не раптові. Щорічно Чернівці на кілька днів згадують своє минуле і звучать українською, німецькою та ідишем. У місті, де книгарень було більше, ніж кав’ярень, відбувся поетичний фестиваль – «Meridian Czernowitz».

Цього року пандемія Covid-19 залишила і продовжує залишати великий відбиток на житті людей. Особливо постраждала, як завжди, культурна сфера, оскільки гуманітарна політика завжди знаходиться десь обабіч великих грошей, а тому й обабіч великих інтересів. Сотні скасованих і перенесених презентацій, концертів, виставок, дискусій – усе це нагнітало обстановку і досить довго не було певності, чи відбудеться цьогоріч «Меридіан». Однак ніщо не стане на заваді ідеї, час якої настав, тому фестиваль таки відбувся. Щоправда, в онлайн-форматі, задля безпеки глядачів та учасників. Під час фестивалю відбулися презентації книжок, дискусії, поетичні читання іноземних авторів, виступи чернівецьких молодих поетів, автограф-сесії українських письменників та екскурсії місцями Пауля Целана. Частина подій ішла в онлайн-трансляції німецькою мовою.

Серед постійних гедлайнерів «Meridian Czernowitz» – український письменник Юрій Андрухович. Цього року він прочитав уривки зі свого нового роману, який вийде в грудні і називатиметься «Радіо Ніч». Герой роману – нічний радіоведучий, який транслює сумні пісні та розповідає історії на нічній радіостанції. Як зізнається Андрухович, він і сам хотів би бути таким ведучим, якби не займався літературою. 

Також автор презентував картину львівського художника Влодка Костирка, яка стане обкладинкою роману. 

Після презентації ми поговорили із Юрієм Ігоровичем про українського читача, діяльність Бу-Ба-Бу та про те, чому 57% нечитаючих українців – не так вже й погано.

Які перші три слова або образи ви бачите, коли чуєте словосполучення «Meridian Czernowitz»?

Одразу з’являється перед моїми очима Святослав Померанцев. Друге – вулиця Кобилянської і третє – оцей простір, де театр, Єврейський дім…

Театральна площа.

Так, але не всередині, а збоку. Там, де постійно люди виходять перекурити, де автори фестивальні з публікою виходять перед початком подій, щось слухають, розповідають… отаке.

Ваше ім’я регулярно «світиться» в соціальних мережах, однак самі ви досі не зареєстровані, ні у Facebook ні в Instagram чи деінде. Чи складно у ХХІ столітті, в епоху «лайків та коментів», залишитися поза цією системою?

Та, доволі складно. Скажу чесно, я не раз жалкував, що не постворював собі сторінок. Але потім бувають ситуації, коли все навпаки і я собі думаю: «От який я молодець, що не створював акаунтів». Як на мене – це додаткова можливість доводити собі та іншим, що, в принципі, то не є аж така стовідсоткова необхідність. Можна перебувати десь поруч із цими мережами, не заходячи в них, і все одно десь там «звучати». Не знаю, чи це ще довго триватиме, але поки що вдається. Я не маю тих амбіцій, щоби мене всюди впізнавали чи фотки свої десь постити, тому мені нормально, так як є.

Ви відстежуєте фідбек від читачів? У який спосіб?

За нормальних умов, коли у нас є можливість виступати перед публікою вживу, робити автограф-сесії, то дуже багато людей підходять не тільки по автограф, а ще щось тобі розказати. Наприклад, свої враження від книги. Це перший спосіб. А ще я спілкуюсь із зовнішнім світом через E-mail, це такий єдиний варіант. Там теж доволі часто люди мені пишуть про свої враження. Ось на такому десь рівні – фідбек.

Як змінились настрої та вподобання українського читача за останні 20 років?

Двадцять років я би не відмірював, бо вони мені здаються такими, більш стабільними. Я би сказав, що відчутна зміна відбулася починаючи з відомих подій 2014 року. Відтоді читацькі очікування посерйознішали. Люди дуже хочуть великих романів про війну на Донбасі, їм треба позитивних героїв. Вони очікують від українських письменників прориву саме у цьому напрямку.

Зараз досить складно знайти у продажу ваші перші романи, як от «Рекреації», «Перверзія» чи «Московіада». Чи не задумувались ви про перевидання цих книг?

Звичайно, їх перевидають періодично. Можливо, зараз такий момент, що все розпродали, тому й нема. Оскільки це давні романи, у багатьох людей вони є, то вони не продаються швидко. Тепер ситуація така, що як видавці, так і книжкова торгівля зацікавлені у швидкому продажу певних накладів. А у випадку зі старими романами це відбувається, скажімо так, «чайною ложкою». Десь лежить та книжка, може за рік хтось та й купить. У зв’язку із цим, ви не знайдете їх у кожній книгарні, але десь таки вони є.

Якби ви таки надумали перевидавати перші романи зараз, чи змінили би щось у них?

Нічого суттєвого, хіба якесь слово. Бо ж змінюється правопис, виникають нові мовні підходи. Але я б у жодному разі не переписував сюжетні сцени, або щось дописував.

Ви вже десятки років є Патріархом Бу-Ба-Бу. Розкажіть, з якою метою було створене це літературне угруповання?

У нас не було чогось чітко сформульованого. Мета була така: ми, молоді хлопці-поети, які хочуть робити щось відмінне, не таке, як інші. Так ми влаштовуємо свій внутрішній світ. Хоча й живемо у різних містах, але будем зустрічатися і читати свої нові вірші один одному. Оскільки кожен з нас є комунікабельним, то ми «пообростали» друзями з усіх боків і тоді вже довелося формулювати якусь там ціль. Ми зрозуміли, що це вийшло за межі нашої трійки і стає такою «широко відомою у вузьких колах» штукою. Тоді подумали, що ту ціль можна сформулювати як створення таких поезій, які публіці дуже хочеться слухати вживу, зі сцени. Щоб вони, зберігаючи вартісний зміст, у той же час були такими, як пісні – щоб «звучали».

Якщо ж говорити стратегічно, то ми хотіли, щоб українська культура передусім приваблювала молодих людей. Тоді, у другій половині вісімдесятих років, у містах була катастрофічна ситуація з українською мовою та зацікавленням українською культурою. От ми й хотіли якось виплекати цей інтерес.

Чи це вдалось?

По-своєму десь вдалося. Ми зробили рівно стільки, скільки могли у тодішніх обставинах, без серйозного промоутинґу, як би це тепер було, без жодних грошових вливань. Так, ми охопили сотні чи навіть тисячі людей і, напевно, таки стали якоюсь краплею, що змінювала культурне обличчя України.

Найпомітніше це, мабуть, було у 1992 році, на фестивалі «Вивих». Тоді ще була вистава «Крайслер Імперіал*»

*«Крайслер Імперіал» – поезоопера, написана членами Бу-Ба-Бу: Юрієм Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем. Виставу вперше і востаннє презентували у Львівській опері у 1992 році, під час фестивалю «Вивих». Режисером постановки став Сергій Проскурня. За його словами, вистава була настільки успішною, що після неї організатору фестивалю Маркіяну Іващишину оперний театр виставив рахунок за побиті шиби в туалетах першого поверху – всі квитки були розкуплені, а люди намагалися проникнути на виступ будь-яким шляхом.

Тоді він відбувався вдруге, перший був у 1990 році. Так, тоді вже було видно, що нам щось вдалося: публіка ломилася до оперного театру і так далі... Раптом виявилося, що нас добре знають і що ми вже працюємо в ширшому контексті разом із рок-гуртами й сучасними художниками.

Кожен період української літератури має свою назву, такий собі маркер. Це і Розстріляне Відродження, і Шістдесятники, і Станіславський феномен тощо. Нині ж ми живемо в епоху «сучукрліту». Як гадаєте, як назвуть нащадки той літературний період, у який ми зараз живемо? Адже тоді буде вже зовсім інший «сучукрліт».

Так чи інакше, ми будемо згадувати про ці часи, як дуже складні політично, часи війни, російської агресії. Я думаю, що навколо цього щось «закрутиться». Чесно кажучи, дуже великі надії покладаю на творчість зовсім молодих людей, як от вашого віку: двадцятилітніх – двадцятип’ятилітніх. Чи я вже віддалився, чи просто мені не потрапляє нічого «на око», але поки не бачу в цьому наймолодшому поколінні чогось вибухового, за чим можна щось дефініювати. От були, наприклад, «нульовики», до яких моя дочка належить. Вони були зовсім молоді, їх книжкові дебюти це, скажімо, 2003 рік. Це Любко Дереш, Ірена Карпа, Таня Малярчук – вони «бомблять» прозою. Виявилося, що їм підвладна саме проза, а поезія меншою мірою. Тоді я говорив, що вони у своєму віці уже вийшли на переклади, вони поїдуть у світ, вони зможуть підкорити усі ці Нью-Йорки й Парижі. А із сучасною молоддю нічого не можу сказати, не знаю, не бачу.

Чи може існувати культура без державної підтримки? Яким чином?

Література, загалом, так. Хоча аби написати роман, треба мати якусь матеріальну «подушку», аби рік або два нічого іншого не робити. Натомість ці речі, які пов’язані з великими творчими колективами: театри, кінематограф, де все робиться спільними зусиллями багатьох виконавців, – то тут треба їм якусь заробітну плату давати. Митцям теж було би непогано виплачувати, але добре, вони заради ідеї будуть щось робити. Тому вважаю, що великі формати, завдяки яким культура стає відомою, без державної підтримки не можуть існувати. Ця підтримка може бути частковою, але вона повинна бути. Це ніби вже елемент загальнодержавної політики.

Звісно, через літературу культура теж популяризується, але радше індивідуально. Обговорюють не загалом культуру певної країни, а творчу особистість однієї людини – автора. А от коли один за одним приїжджають, наприклад, якісь прекрасні театри і десь у світі їх знають, то тоді починають казати про українську культуру, як про абсолютно геніальний сучасний театр. Це вже проектується на всю країну.

Як ви ставитесь до державних нагород, зокрема у культурній сфері?

Різко негативно. Я ніколи в житті не прийняв би жодної – це абсурд.

Тоді, крім накладів та фінансів, які є методи заохочення письменника за його праці?

Є, скажімо, такі речі, як літературні резиденції. Людині дадуть стипендію і можливість не думати про те, як дістати «хліб насущний», а думати, як писати краще, як виконати бажане. Як різновид відзнак, можуть ще бути якісь премії, це теж повинно бути. Але оці всі звання, ордени, медалі – це геть.

Соціологічні опитування свідчать, що 57% українців практично не читають книги. Які, на вашу гадку, тому є причини і, відповідно, наслідки?

Я би з цього приводу не сумував, адже, як на мене, це не такий вже й поганий відсоток. Якщо ця цифра правильна, то це ще не так погано. Я міг би очікувати, що там відсотків вісімдесят не читають. Навіть не знаю, де було би понад 50 відсотків постійних читачів. Люди як такі від книжок потрошки відходять, залишається таке собі «ядро» книжкових прихильників, яким таки це потрібно. У той же час люди не стали менше читати. Можливо навіть більше, ніж колись. Але вони гортають стрічку у смартфоні, картинки дивляться, одним словом «хавають інфу».

Тому я думаю, що для України – це не катастрофічна цифра, може навіть оптимістична. З іншого боку, ми не повинні забувати, що у нас книжки відносно дорогі. Було б непогано, аби книжки коштували десь стільки ж, скільки й в аналогічній Сербії чи Північній Македонії. Там вони значно дешевші, пристосовані до відносно низької заробітної плати. Це ще одна така причина.

Коли я був школярем, то десь там у книгарні вподобав якусь книжку і вона коштувала близько карбованця. Я цих грошей не мав, але я знав, що можу цю суму десь набрати з копійок і за якийсь час її придбати. Мені потрібно було близько тижня збирати, і якщо книжку до того часу не розкупили, то я ще встигав її придбати. 

Чому мені було це так потрібно? Бо це була одна із найприємніших моделей того, як я проводжу вільний час. Незалежно ні від кого, вчителі чи батьки наді мною не стоять, тобто час для себе. Це була просто велика насолода. Сьогодні вона у дуже багатьох людей відпала, оскільки вони мають стільки можливостей для іншого типу насолод, що вони не складатимуть грошей, аби ту книжку купити.

Ще в дев’яності роки, пам’ятаю, студенти купували у складчину мої книжки. Десь там бували презентації, вони просили підписати один і той самий примірник такій, такій, такій, такому, і там щось на пів гуртожитку одна книжка виходила. Я кажу:
– Ви ж колись із того гуртожитку роз’їдетеся, не будете ж усе життя разом.
– Ну так, але зате усі прочитаємо ту книжку. Ми склалися, бо в нас мало грошей, не можемо купити собі кожен по примірнику.

Ось такий був ще варіант. Його, напевно, теж уже немає. 

Спілкувався Василь Вовк
Фото Василя Салиги