Цього року у Чернівцях відбувається літературна резиденція Пауля Целана. П’ятеро українських і п’ятеро німецьких письменників проживають тиждень у рідному місті поета, прогулюються целанівськими стежками та спільно пишуть цілу книгу про нього. Свою частку вже внесли Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Катерина Калитко та німецький поет Александру Булуц, наступним резидентом став закарпатський письменник Андрій Любка.
Андрій активно використовує відведений йому час: подорожує Буковиною, шукає залишки старого світу, який і виховав одного з найвідоміших поетів ХХ століття. Серед цих пошуків ми й поспілкувалися з ним про Целана, «великий» та «малий» українські романи і про спільні риси буковинців і закарпатців. Детальніше читайте в інтерв’ю.
Як ви вперше ознайомилися з творчістю Пауля Целана? Яким було перше враження?
Це були шкільні роки, у якомусь зі старших класів. Я просто пам’ятаю, як нам видали наприкінці року книжки на наступний рік. Влітку я переглядав ці хрестоматії, читав деякі фрагменти і наткнувся на «Фугу Смерті». Мені дуже сподобалось, що вона була не римована, оскільки я вихований такими «класичними» римованими віршами. Тому це було дуже свіжо та сучасно. Із того часу я й запам’ятав ім’я Пауля Целана, тим паче він народився у Чернівцях.
Чи змінилося відтоді ваше ставлення до нього?
Безумовно, бо Целан перестав для мене бути поетом одного вірша – усім відомої «Фуги Смерті». Тепер я маю всі його книжки у перекладі пана Рихла. Ознайомившись із його долею і прочитавши його тексти, намагаючись зрозуміти його, я відкрив для себе Целана – як складного поета. «Фуга Смерті» – радше виняток у його творчості. Це дуже ритмізована поезія, динамічна, сильна, там є рух. А у більшості його віршів такого руху немає, вони закриті, герметичні, спокійні, навіть апатичні. Таке часто трапляється, коли письменник відомий одним своїм твором, а вся його творчість відрізняється. Тепер я знаю, що Целан – один з поетів, до яких ти завжди наближаєшся, намагаєшся зрозуміти, але ніколи не зрозумієш до кінця. Це поет, вірш якого читаєш раз на рік, або коли дуже хочеться, однак чи ти читатимеш його щодня, чи через 10 років – Целан все одно буде незрозумілим, далеким і холодним і у цій своїй далечині.
У чому суть літературних резиденцій і яка в них користь?
Літературні резиденції – не наш винахід, це дуже розповсюджена практика. Наскільки я знаю: існує навіть щось таке, як «Целан-мережа» – організація європейських літературних резиденцій. Вони розташовані переважно у країнах Європейського Союзу, хоча є досить багато резиденцій і по всьому світу. Наприклад, у Сполучених Штатах це відбувається при університетах. Там здавна є така традиція – запрошувати поетів, викладати літературу у вищих навчальних закладах. Ясна річ, що людина, яка пише вірші, не зможе цим заробляти і прожити за продані поетичні збірки, тому вони викладають літературу.
Користь від резиденції досить проста – це підтримка письменника. Це можливість кудись поїхати, наприклад, на тиждень, (зазвичай це місяць), отримати житло, певну суму грошей і на цей час забути про всі свої потреби. Часто ми загрузаємо у ритмі буденних справ і не можемо працювати, а резиденція – це можливість поїхати кудись, вимкнути телефон і працювати. Також це корисно для міста, у якому відбувається резиденція, адже це чудова промоція регіону. Я був у місті Ґрац – це друге найбільше місто Австрії, яке має таку резиденцію. Вона розташована у найкращій зоні міста: там є така міська гора, а вгорі величезний годинник. І ще там є будиночок, де живуть оці письменники. Для Ґраца – це можливість показати літераторам з різних країн, наскільки цей регіон класний і урізноманітнити своє культурне життя. Дуже часто так трапляється, що оці місця, де ти був на резиденції, потім виринають у твоїх книжках. Наприклад, я був на резиденції на острові Готланд, у місті Вісбю у Швеції. І це настільки нетипове, цікаве місце, що я вирішив написати про нього оповідання. Цей місяць перебування дав мені змогу побачити усе на власні очі і описати як є.
Нині ви є учасником резиденції Целана. Що входить у ваші обов’язки?
Мої обов’язки – збір інформації та написання тексту. Збір може бути найрізноманітнішим, головне – ідея, про що ти хочеш писати. Наприклад, якщо я хочу написати текст про те, ким би був Целан у наші часи, то це просто такі собі чернівецькі спостереження. От я їхав зараз у маршрутці, і можна уявити, як би Целан їхав поряд і передавав за проїзд. А я би йому сказав, що не беру, бо Covid. Я думаю, що бути в рідному місті поета – це перевага, адже ти можеш уявити його тут, на конкретній вулиці, як він вигулює песика чи йде по хліб. Це наближає. Адже є якийсь бронзовий пам’ятник, образ великого письменника, а коли ти уявляєш його як просту людину і я хочу про це написати текст. Крім того, цей текст, разом із іншими, складе книжку про Целана, яка вийде в кінці року. Також важливо було провести один захід на цю тему, але оскільки місто у червоній зоні, ми не змогли запросити людей, тому це все відбулося у форматі стрім-відео. Поговорили про поета, про Чернівці, про мою нову книжку, цілі на цей період і все. А більшого й неможливо собі уявити, адже тиждень – це дуже мало часу. Ти лише приїхав, з усіма привітався, і вже потрібно повертатися додому.
Перебуваючи на карантині, ви встигли написати нову книжку – «МУР». Це круто, адже даремно часу не витратили. Однак, чи залишає карантин якісь негативні наслідки у вашому житті?
Негативних наслідків безліч. По-перше, це закриті кордони. Я не звик жити у ситуації, коли я не можу кудись поїхати. У мене від хати до кордону з Євросоюзом два кілометри. Я звик, що будь-коли сідаю в машину і їду, наприклад, на концерт в Кошице (Словаччина) чи до супермаркету в Михаловце – це все поруч. Тепер кордони закриті і я відчуваю своєрідну клаустрофобію. Другий недолік – це те, що у всіх людей, які так чи інакше займаються культурою, значною мірою знизилися доходи і можливості працювати. Найбільше, мабуть, постраждали музиканти, адже вони не можуть проводити концерти. Також карантин дуже сильно вплинув на кінематограф, адже люди не ходять в кінотеатри. Безумовно, письменники теж втратили, хоч і здавалося, що ми мали би бути в плюсі. Люди ж сидять вдома, можна припустити, що вони стануть більше читати і купувати, але так не трапилося. Закриття книгарень дуже негативно вплинуло на продаж книжок, усі презентації скасували, участь у різних заходах теж. Таким чином, фінансово це все дуже важко.
Ви часто жартуєте, мовляв ви одружені на східнячці, адже ви з Ужгорода, а вона з Чернівців. Чи є різниця у світосприйнятті буковинців і закарпатців? У чому вона полягає?
По-перше, я не жартую, адже з мого погляду Чернівці – це східна Україна. Я думаю, що насправді, якщо йдеться про західну Україну, то Буковина і Закарпаття – найближчі. Це регіони, які мають схожу етнічну мозаїку, потужні меншини і, відповідно, місцевий культурний колорит, кулінарний колорит. Щоб ви зрозуміли, наскільки ми схожі: коли дивишся на електоральну карту України, то на заході соромно за два регіони – за Буковину й Закарпаття. Однак я вибрав її (дружину) зовсім через інші причини, не через схожий менталітет.
Цього року у вас народилася донька. Як змінилося ваше життя?
Я став менше спати і читати, але став значно радіснішим і щасливішим. Це дуже світла подія, вона вчить цінувати кожен день і, насправді, радіти кожній усмішці, кожному ранку разом. Звучить банально, але це справді додає якогось нового виміру мені, як чоловіку, додає нової відповідальності і переосмислення самого себе.
Як і Чернівці, Ужгород входив до складу Австро-Угорської монархії. Можна говорити, що в обох цих містах залишився австрійський слід. Де, на вашу думку, цей слід помітніший і чому?
Ні, не можна. І Буковина, і Закарпаття входили до складу Австро-Угорської монархії, але на різних підставах. Навіть до конституційного ладу 1867 року* в Австро-Угорщині існував поділ на угорську частину, яка перебуває під їхньою юрисдикцією, і на австрійську частину. Так склалося, що Закарпаття було під угорською короною, у нас було значно менше німців, австрійців, а тому – німецької мови і, відповідно, значно менше інвестицій. Тому, якщо ви поїдете в Ужгород, то побачите, що це маленьке, хоч і затишне, але провінційне місто. У нас немає, наприклад, таких площ, як у вас, оперного театру (тепер драматичного), у нас немає такої пишної архітектури, яку будували тут за державні кошти. Це велика різниця між угорською частиною і австрійською. Тому я завжди кажу, що в Австро-Угорщині комусь була Австрія, а комусь – Угорщина.
*21 грудня 1867 року імператор Франц Йосиф I затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм.
Міста дуже відрізняються. Наприклад, у нас річка інкорпорована в місто. Сама річка Уж є головною вулицею, як у вас Кобилянська або Головна. Натомість тут річка Прут виведена десь на маргінеси – це дуже сильно відрізняє наші міста. Але за настроєм, оцією чорною бруківкою, червоною черепицею, є таки щось спільне, центральноєвропейське.
Як сприймають українську літературу іноземці? Для них це теж європейська література чи, радше, східна екзотика?
Це питання швидше до них, а не до мене. Безумовно, вони сприймають її як частину європейської, але варто розуміти, що у наш час феномену окремої європейської літератури немає. Якщо раніше це було обмежено якимись критеріями, то чим тепер американська чи канадська література можуть відрізнятися від європейської? Усі ці книжки є у вільному доступі, їх одразу перекладають і читають. Можливо, вони відрізняються трохи за настроєм. Це як європейський кінематограф: ти одразу помічаєш різницю між голівудським фільмом і, наприклад, німецьким чи італійським.
Варто подумати, чи те, що ми пишемо, відповідає трендам у європейських літературах. Здебільшого, так і є: якщо молоді письменники в Австрії чи Англії пишуть про розгульне життя, наркотики, алкоголь, секс, а інші письменники пишуть про те, що їх не розуміють, самотність і меланхолію, то ми – цілком європейська література. Інший аспект – чи є наша література європейською у плані прочитаності. Нам досі бракує перекладачів, небагато країн мають у себе кафедру україністики. Необхідно, аби нас перекладали саме іноземці, а не українці, які вже довго живуть за кордоном і вивчили мову. Цього всього бракує.
Чи потрібен нашому читачу «великий український роман»?
Я не думаю що є потреба, швидше, є певна істерія через це. Власне, мій роман і присвячений «стьобу» з цього істеричного очікування «великого українського роману», коли вже буде така книжка, яка змінить наше життя, отримає Нобелівську премію і ми будемо пишатися... Насправді, у нашій літературі є багато різних за обсягом та глибиною романів, на кожен смак і колір. Але бажання саме «шедевру» продиктоване комплексом меншовартості, ніби ми маємо рівнятись на якогось-там Достоєвського чи Толстого. Це не залежить від якихось географічних чи політичних явищ, це щось таке, як спалах зірки – може трапитися будь-де, у будь-якій нації. Наприклад, великий і геніальний, на моє переконання, письменник Ісмаїл Кадаре, який належить до маленького албанського народу і він пише дуже глибокі речі.
Але читачі досі чекають. Хоча потім продажі показують, що насправді аж так сильно їх це не цікавить. Наші тиражі досі залишаються на рівні країни з 10-15 мільйонами населення, аж ніяк не з 40 мільйонами. Виявляється, не так вже й сильно вони біжать за тими романами, які хтось називає великими.
Раніше ви розповідали, що вас попереджали щодо «Малого Українського Роману», мовляв, книга дуже смілива, а тому може стати скандальною. З часу виходу «МУРУ» минуло трохи більше місяця. Чи здійснилися прогнози видавців?
Не здійснилися. Я, чесно кажучи, сам очікував цього. У нашій культурі саме скандал є найпростішою можливістю донести інформацію про книжку, це не проблема, а засіб популяризації. Оскільки я написав такий фривольний і провокативний роман, обстібав теми, про які заборонено висловлюватися, то й очікував закликів заборонити, спалити цей роман десь на центральній площі. Аби хтось привселюдно викинув і сказав, що «це неможливо читати, це соромно!» Але поки не бачу аж такого наслідку, все ще чекаю. Я хотів, щоби цей роман став моєю книжкою з найбільшими тиражами, щоби став успішним комерційно.
Крім письменницької діяльності, ви також перекладаєте твори балканських авторів. Який ваш улюблений переклад?
Мені здається, що дуже глибокою книжкою є «Фама про велосипедистів» сербського автора Светислава Басари. Це, безумовно, найкращий мій переклад у сенсі того, як довго я працював зі стилями. Це книжка-мозаїка, вона складається з різних частин, від комсомольської газети до щоденника середньовічного монаха. І все це необхідно було винайти в українській мові, підібрати ключики. Мені здається, що я досить добре впорався із цим завданням. Книжка досить складна, це такий шедевр постмодерної літератури, він точно не для пересічних читачів – глибокий, елітарний твір. Але свого читача він все одно знайшов.
Яка балканська країна найбільше вам нагадує Україну?
Мабуть, Боснія і Герцеговина. Там усі країни – прикордонні, але в Боснії дуже чітко видно, що є групи населення, які живуть разом, а сповідують різні інтереси. Не конче говорити про ненависть між ними, але все одно там живуть, наприклад, боснійці-мусульмани, православні серби і хорвати-католики. Релігійний вимір – один із вимірів війни, яка була саме в Боснії у дев’яностих роках. Там важко про щось домовитися навіть усередині себе. Це як у нас, коли ми кажемо, що хочемо йти в Європу, а інша частина населення хоче бути з Росією, там «рускій мір» і т.д. З одного боку, ми говоримо про багатство й мультикультурність, а з іншого – це створює напругу. Слід також сказати, що місцеві люди гостинні й світлі, хоч Боснія і пережила війну, втім є досить не багатою країною. Мені завжди приємно туди їздити, здається, що між нами є якась географічно-політична спорідненість.
Судячи з ваших соціальних мереж, ви – затятий рибалка. Як виникло це захоплення? Чи є у вас великі трофеї та історії, які найбільше запам’яталися?
Мій хрещений батько любив їздити на риболовлю, тому коли нас із сестрою залишали на нього, то він, аби не сидіти вдома, брав нас із собою. Ще з раннього-раннього дитинства, з двох-трьох років, я вже був на озерах і річках. Так і втягнувся. Це таке моє хобі, де я відпочиваю, вигадую сюжети, це моменти спокою. Я дуже люблю їздити на риболовлю сам: сидиш собі, думаєш про щось своє, це мене дуже заспокоює. Про рибу я думаю менше. Якихось великих риб не маю, бо не ходжу на трофейну риболовлю. Найцікавіша історія – мабуть, коли ми поїхали цього року на Бакоту. Зібралися друзі з різних частин України, приїхали на трьох джипах, розклали намети, привезли купу їжі, такі всі серйозні, круті, у всіх дорогі спінінги… Але за тиждень не зловили жодної риби. Нічого такого, що можна було хоч би сфотографувати. Це про те, що риболовля – досить непередбачуваний процес. У моєму випадку це, напевно, спорт, адже рибу я переважно випускаю, це тільки для захоплення.
Спілкувався Василь Вовк
Фото Василя Салиги
