Для початку прокоментуй бурхливу реакцію на фото сп'янілої жінки, яку ти зробив біля чернівецького залізничного вокзалу.

Будь-яка реакція це ж класно. І навіть негативна реакція - це теж реакція. Вона так само привертає увагу до того, що ти зробив. Ця дамочка там постійно, на скільки я знаю. І вже через 5 хвилин після того, як я зробив це фото, вона вже сиділа в іншому місці і щось там комусь доводила та кричала. 

Бурхлива реакція? Ну окей, класно. Я радий, що більше людей звернули більше уваги до цієї картинки. 

Вокзальне. Із серії #ЛюдиВулиць

Що саме ти хотів сказати цим фото та іншими з подібним змістом, які ти регулярно виставляєш у мережі?

Фото я зробив біля вокзалу саме в той момент, коли там була досить велика кількість людей, адже у цей час від'їжджає потяг Чернівці-Київ. Крім мене цю людину бачило досить багато людей, хтось навіть намагався викликати швидку, допомогти, хтось пробував її підняти. Я вважаю, що вибір такого способу існування є особистим вибором цієї людини. А мені, в свою чергу не дуже приємно бачити такі явища на вулиці.

Не сказав би, що це регулярно, тому що регулярно, на жаль, не виходить щось знімати. Саме з цієї серії "Люди вулиць", яка існує вже кілька років, такого направленого та постійного висвітлення цієї проблеми я не роблю. Хоча мабуть варто було б.  

Я хотів, щоби цього на наших вулицях було менше. Тобто мета знімання та поширення таких картинок в тому, аби привернути увагу нас всіх до того, що це існує. Тому що ми дуже часто заплющуємо очі і робимо вигляд, що цього нема. 

У нас же є служби, які займаються цією проблематикою. Я хочу бачити їхню роботу, я хочу знати, що вони в курсі кількості цих людей на вулицях, що вони над цим якимось чином працюють. За останні пів року, до речі, в Чернівцях ну навіть візуально кількість людей, які п'ють на вулицях і впринципі ведуть такий спосіб життя, збільшилась. 

Знову ж таки, я не знаю всіх їх особисто. В кожного, мабуть, є якась причина, чому вони опинилися на вулиці. Причини є, насправді, різні. Я не думаю, що ми маємо намагатися розібратися в причинах до кінця. Є на даний момент проблема і з цією проблемою треба щось робити. 

Михайло. Чернівці 2017. Із серії #ЛюдиВулиць 

Згадай, коли ти почав фотографувати за яких обставин?

Близько 6 років тому я влаштувався працювати в газету. З того часу я займаюся саме репортерською роботою. Окрім фотожурналістики мені довподоби документальна фотографія, вона ближче для мене, тому що в також якимось чином піднімає соціальні питання. 

Мені подобається історія, коли є не просто фотографія, а історія, з якою пов'язане фото чи серія фотографій. В мене є історія про дитяче відділення психіатричної лікарні. Я знімав цей документальний проект у 2015 році. 

Соціальна проблема є в багатьох сферах нашого життя, в тому числі і в лікарнях, і саме в психіатричній лікарні. Але не менше проблем навколо нас є практично в будь-якій сфері. Існує байдужість з боку людей, з боку тих, хто може на це впливати і збоку звичайних громадян. А ще є звичка. Мене дуже часто питають, а для чого ти це фотографуєш, і так ми все це бачимо щодня. А вас влаштовує те, що ви це бачите щодня? Мене не влаштовує! Це мій спосіб спробувати щось змінити - зробити картинку, показати її іншим людям, робити картинки регулярно і регулярно показувати іншим людям. Колись її побачить людина, яка зможе щось змінити. 

Більше фото проекту "Дзеркало байдужості" за посиланням.

Що взагалі таке соціальний фоторепортаж?

Соціальна фотографія колись виникла в Америці. Був такий дядька, він знімав дітей, які працювали на заводах. Його фото допомогли трохи змінити ставлення до працюючих неповнолітніх. Тобто він привертав увагу саме до цієї проблеми.

В цілому соціальна фотографія - це дуже загальне поняття. Є соціальна проблема, і коли фотографія фіксує цю проблему або вивчає за допомогою фотографії ту чи іншу соціальну проблематику, вона вже є соціальною. 

Де можна побачити твої фото окрім соцмереж, можливо на фотовиставках?

Особисто я не роблю фотовиставок, це досить дорого. Це вузька тема і її не можна покласти поряд з художніми творами. В минулому році була виставка з моїм другом Максимом Козменко, де ми виставляли підбірку картинок про Чернівці. Це теж були соціально-направлені фотографії саме про міське життя. 

Також була виставка у Варшаві мого проекту з психіатричної лікарні. Я ніде не робив до цього виставку цих фото.

Взагалі Facebook чи Instagram це популярні соцмережі для людей різного віку. Це такий простір, де ти можеш показати більшій кількості людей свою картинку чи своє бачення того, що там на картинці зображено. 

Юра. Чернівці 2017. Із серії #ЛюдиВулиць

Що потрібно змінити у суспільстві та як на це можуть повпливати журналісти та фотографи?

Колись ожин дуже відомий і хороший фотограф сказав, якщо ви хочете змінити світ як фотожурналіст, забудьте, вам це ніколи не вдасться. Я певним чином з ним згоден. Змінити щось - це дуже складно. Є дуже багато факторів, які впливають на зміни як такі і на сприйняття тих фотографій суспільством. 

Якщо говорити про фотографії з дитячої психлікарні, то вони трохи змінили ситуацію. Після їх опублікування відбувся певний розголос і обласна адміністрація виділила більше 1 мільйона гривень на ремонт. Ремонт вже зробили. Чи повпливало це на стільки, щоб змінити систему? Не думаю. 

Багато чого хотілося б змінювати - мені щось одне, тобі щось інше. Має бути якийсь такий діалог різних людей, фахівців у різних галузях, котрі будуть знаходити речі, котрі варто змінювати. 

Я ж намагаюся показати існування цієї проблеми. Як кажуть, половина вирішення проблеми - це її усвідомлення та прийняття. Тож я пропоную побачити її разом зі мною.

Зарисовки СБУшного скверика. Ікорка

Спілкувалась Галина Волощук