Анна Лелюк – студентка ЧНУ, яка встигла випробувати себе в ролі вчителя англійської мови та малювання в китайській школі ще до третього курсу. Що спіткало студентку на шляху до реалізації своєї мрії, читайте в нашому інтерв’ю.

Ти приїхала з Китаю. Що ти там робила та як потрапила в цю країну? 

Ще в школі я дізналась про молодіжну організацію AISEC. Чула, що це щось пов’язано з іноземцями і хотіла спробувати. Коли мені подзвонили з організації і сказали, що вже час реєструватись на літні програми, я подала заявку та обрала три країни: Китай, Литву та Хорватію. Мені одразу запропонували їхати в Китай, куди я найбільше хотіла, тому всі інші програми я відкинула одразу. 

Китай ще тоді був для мене дивною країною, із зовсім іншими традиціями та культурою. Поїхати в Європу я і сама можу, а тут така можливість. Я заплатила лише за дорогу, а отримала величезний досвід та здійснення моєї мрії. Я обрала програму, де мала викладати англійську та малювання. Малювання я вела лише два останні тижні, де зі мною була китаянка, яка перекладала дітям мою англійську. Було дуже приємно, коли учні дарували мені малюнки. До цього часу я байдуже ставилась до дітей, а після такої щирості я змінила свою думку. Діти такі позитивні та відкриті, їм легко сприймати все нове. 

Дорослі в Китаї також доброзичливі, мені багато хто допомагав. Але це, можливо, стало звичкою, як і страх показати, що ти помилився. У мене був випадок, коли я домовилася з китаянкою про тему уроку, а на наступний день вона почала в мене все перепитувати. Здалося, ніби вона боялася сказати, що погано зрозуміла мене. Так, у Китаї прекрасна дисципліна, але саме через це вони не можуть бути собою. 

Чим відрізняється освіта в Китаї та Україні?

Велика повага до вчителів. Дисципліна на високому рівні. Їх виховують так, що всі мають бути в страху перед вчителем. У мене був інший підхід. Я нікого не змушувала вчити те, що я кажу, а намагалась зацікавити дітей. Показати, що навчання – це не нудне заучування підручника. Тому вони роблять тільки те, що треба, і їм не подобається вчитись. Адже так вони не розуміють, навіщо їм це. Я думала так раніше й про нашу систему, але в Китаї цього ще більше. Незважаючи на це, там дуже багато техніки. На уроках є велика електронна дошка, вчитель використовує мікрофон, аби його почули учні. Але через правила, це втрачає своєї цінності. У цих правилах немає ніякого сенсу, адже діти, зазубрюючи всі правила, пам’ятатимуть їх не довго. 

Розкажи про свою подорож до Китаю. З якими труднощами і пригодами ти стикнулася? 

Спочатку мені було все незвично і страшно. Перше місто, куди я приїхала, був Шанхай. Там мене зустріла китаянка, яка провела на інший рейс. Я думала, що так буде і в наступному місті. У Шанхаї мене поселили в готель, де ніхто не знав англійської. Мені було страшно лишатися одній в кімнаті, адже я не знала чого очікувати від готелю, тим паче на окраїні міста та біля аеропорту, куди нічого не їздить. Мені здавалося, що персонал готелю мене пограбує. Що мені тоді було робити? Це був пошарпаний старий готель, місцями брудний, але кімната була велика. Через те, що в літаку я не могла спокійно спати, пропри свої страхи, я швидко заснула. Вже наступного дня мене зі ще однією дівчиною повинна була зустріти інша китаянка. Але о 7 ранку вона написала, що не може зустрітися ні зі мною, ні з тією дівчиною. Дуже круто! Я в Шанхаї менше дня, а вже повинна сама розібратися зі своїм рейсом та зустріти іншу дівчину. Хоч це і не був мій обов’язок, я відчувала, що мушу це зробити. Перед поїздкою я з нею спілкувалася, і вона мене питала про те, чи нас хтось зустріне. В той момент я зрозуміла, що вона в літаку, писати їй неможливо, а в мене немає доступу до інтернету. 

Я приїхала раніше, аби встигнути її зустріти. В аеропорту мені сказали лише термінал та місце, звідки вона мала прилетіти, але все це було марно, адже я не знала рейсу. Ніхто в аеропорту не знав англійської. Потім виявилося, що це був не той термінал, і не той час. Так, це не моя проблема. Але уяви її реакцію! Втім усе завершилося добре. Вона сама знайшла wifi, і подзвонила мені по китайському відеочату. 

Потім, я приїхала в місто, де були зовсім інші волонтери, але ті нам сказали, що Host family не буде. Усе через те, що вони просто не знайшли сімей, які були би готові нас прийняти, та ще й знали англійську. 

У тому місті була дуже класна школа, де поруч був гуртожиток, де ми жили. Нам дали більшу кімнату, зі своїм туалетом та душем. Але туалет і душ – це одна кабінка. Це нормально для Китаю, адже вони економлять місце. Але там не було гарячої води. Одного разу я спробувала прийняти холодний душ, і це було круто, адже надворі було дуже жарко.  

Чи були проблеми з інтернетом? 

У китайському інтернеті дуже багато обмежень. Там тільки їхні пошукові системи та чати. Спочатку я спробувала знаходити інформацію на їхньому пошуковому сайті Bingo, але там нічого корисного знайти не могла. Тому користувалась лише Yahoo. Там неможливо було знайти сайти з відео, не кажучи вже про YouTube. Удома я думала: «Ай, приїду туди, і там скачаю VPN». Але потім виявилося, що навіть сайти, де його можна було скачати, були заблоковані. 

Чи були проблеми з контактом із учнями?

Діти дуже прикольні. Я боялася, що не сподобаюся їм, але в мене вийшло їх зацікавити. Я думала, що буде важче зі старшими, але все було настільки круто, що ми балакали на філософські теми. Я намагалася вчити їх в ігровій формі, адже так легше запам’ятати. Також малювала на дошці, для візуального розуміння. У Китаї погано володіють англійською мовою. Вони багато годин вивчають англійську, але мають дуже мало практики. Коли я тільки приїхала, я думала, що буду відчувати себе знаменитістю, так і сталося. Зі мною навіть фотографувалися на вулиці, діти були дуже щасливі і часто обіймалися. Така там рідкість побачити європейця, особливо в маленьких містах. 

У першому місті була класна школа, і більше нічого. Щоби кудись поїхати, треба було брати таксі. Тому ми багато часу проводили з дітьми. Вони ходили в літню школу, де ми викладали. Діти там вчилися від 8 ранку до 6 вечора з перервами на обід. Ввечері у школі їм давали час зробити домашні завдання, де з ними сидів вчитель, або ж вони робили все самі. Якщо не було домашнього завдання, то дивилися фільми. А ще класно було те, що на літній період навчання у дітей забирали телефони. Мені здається, що це дуже допомагає концентрувати свою увагу на навчанні. Адже в тих школах, де дозволяють користуватися телефонами, діти не слухають і відволікаються. 

Скільки часу тривала ця програма та в яких містах? 

Я викладала шість тижнів в різних містах та школах. Спочатку, це було невеличке місто, потім село. В Китаї не такі села, як у нас. Там багато магазинів, усюди кафешки з лапшою та іншою місцевою їжею. В тих кафешках немає дверей. Там просто три стіни і все, тому кафе навіть не зачиняють. Я помітила, що там немає води. Вони просто набирають воду у таз, і миють там посуд. А потім тими ж руками беруть лапшу. Спочатку я боялася їсти, але потім спробувала, і нічого, не отруїлася. 

Чи вивчила там китайську мову? 

Я вивчила лише кілька слів китайською. Добре вмію питати «Скільки коштує?», та знаю числа, які було дуже важко вчити, адже вчила їх по пальцях. Китайці показують їх по-іншому: до 5-ти як ми, а після 6 до 10 вони не показують пальцями двох рук. Наприклад 3, вони показують як ми показуємо телефон. Ще якщо три рази помахати рукою число 3, то це означає «круто». Також вони рукою показують маленький лайк.

Мене часто називали little sister, і я не розуміла, чому. Потім мені пояснили, що це дослівний переклад з китайської, що означає «дуже гарна».  Довго я не могла цього зрозуміти. Зараз у мене в телефоні китайська розкладка, і я можу писати повідомлення китайською. 

Розкажи про китайську їжу. Що куштувала вперше? 

У літаку, коли я мала обирати між пастою з овочами та рисом із куркою, я без зайвих думок обрала рис із куркою. Думала, почну готуватися до китайської їжі вже в літаку. Але, якби зараз повернути час назад, я би обрала пасту. Це правда, що китайці їдять тільки рис із зеленим чаєм. Три рази на день я їла рис. Там дуже гостра їжа, тому спочатку окрім рису нічого не могла їсти. Вперше, коли я спробувала їхню їжу, вона здалася мені негострою… А потім як запече! Що боляче навіть пити чай. А іншого гарніру там не було. Рис у них, як у нас хліб і м'ясо. До речі, там ніколи не було свіжих салатів, лише запечені чи тушковані овочі. Можливо, це заради безпеки. Ще там був дивний салат із картоплі. Але картопля була не варена, і не сира. Здавалося, ніби її на мить опустили в кип’яток, і кинули в тарілку зі спеціями. Уся їжа дуже перчена. З часом, я звикла й до такого. 

Найбільше подобалися їхні сніданки. Зазвичай тісто робили також із рису. Рис досить нейтральний, але я сумувала за молочними продуктами і за різноманіттям у їжі. Сирів голландських не було. У них популярне запаковане перчене м'ясо в холодильнику. Його купують так часто, як у нас чіпси. Дуже багато перченої їжі. Можливо, це через те, що перчена їжа довше зберігається, і там менше мікробів. Я ні разу не отруїлася, що дуже дивно для такого способу приготування їжі та миття посуду.  

Вперше я спробувала раків, равликів і молюсків. Ніяких мух та черв’яків я не їла. Дуже полюбила чай з молоком. Воно в них особливе, не таке, як у нас. Також уперше спробувала чай матча. Він салатового кольору. Спробувала соєве молоко, та шоколад із бобів. Там взагалі немає шоколаду з какао, лише з червоних бобів. Напої із зелених бобів виглядають просто жахливо. Я не могла таке пити. Це все, що було з натурального. Усе інше на стільки хімічне, що після Китаю нічого хімічного їсти не можу. Хлібу у них немає, за те є солодкі булочки з хімічним ароматом. Одного разу, я розповіла китайці, що ми їмо хліб майже з усіма стравами, а та щиро здивувалася. Вона не могла зрозуміти, як можна їсти все із солодкою булочкою. 

У Китаї дуже дорогий алкоголь. Баночка пива в них коштує біля 1200 гривень. Це взагалі, нормально? Тому вони і купують на цілу компанію одну пляшку пива і п’ють її так, як ми коньяк чи горілку. Напевно через це я взагалі не помічала «алкашів». Вони всі дуже працьовиті. Навіть діти вчаться цілими днями. Що би я не спитала про те, куди вони ходять після навчання, на дискотеки чи в бари, на все вони відповідають, що у них немає часу. Спочатку я в це не повірила, а потім побачила, що весь свій вільний час вони витрачають на навчання. Майже всі китайці атеїсти. Я не помічала ніяких храмів, та і вони вважають це марною тратою часу: вірити в когось та проводити обряди. Для них храми це залишки минулого. Я б не змогла так жити. І пояснюю таку працьовитість через велику конкуренцію, де ти просто не маєш права не вчитися. 

Для китайської родини цілком нормально віддати дитину вчитися в інше місто вже з 1 класу. Для них кар’єра – це найголовніше.  Тому батьки багато працюють, і відпускають своїх дітей на навчання. Багато батьків обирають такі школи, де їхні діти живуть. Я зустріла хлопця, який вже в 15 років вчився у США, і приїхав на канікули додому. У 14 він поїхав туди без батьків. Його батьки хотіли, аби він здобув хорошу освіту. Вони бажають своїм дітям тільки найкращого, але жертвують часом, який би могли провести разом з ними. Я би не змогла розлучитися з батьками, або бути такими, як вони. 

Що ти знайшла для себе нового в цій Країні? 

У Китаї дуже строго з особистим простором. Якщо хтось зачепить дівчину, то вона спокійно може йти в поліцію і писати заяву. Хлопці – завжди окремо від дівчат. Китайці розповідали, що не хочуть зустрічатися з дівчиною, адже коли вони вже мають дівчину, то вона сприймається як майбутня дружина. Це означає, що хлопець вже повинен заробляти і мати свій будинок. У нас не так серйозно сприймають відносини. А там хлопці взагалі не підходять до дівчат. Я помітила, що молодь у Китаї розслабляється за рахунок своїх друзів. 

У Китаї нормально бути худим хлопцем, фарбувати волосся і робити мейк-ап. Для мене це дико. Там зовсім інші відносини хлопців і дівчат. Одна 20-річна китайка мені сказала, що її перший поцілунок – для її чоловіка. Там нормально одружуватися в 30 років, тому у 20 дівчата говорять про хлопців так, як в Україні у 12. 

Чим важливий досвід роботи у Китаї і чому? 

Змінилися погляди на життя, я побачила, що люди різні. Те, що у нас прийнято за норму, це не правильно для всіх. У Китаї все по-іншому, і там це також правильно. Для мене важливо бути у чужій країні, тобто там, де тебе зовсім не розуміють. Адже тоді ти сам повинен вирішувати свої проблеми, або змиритися з умовами, як наприклад, туалет і душ в одній кабінці з холодною водою. Я зрозуміла, що умови проживання не є важливим. Важливо те, хто тебе оточує та який у них настрій та енергетика. Якщо ти живеш у розкішних апартаментах, катаєшся на дорогій машині, це ще не означає, що ти класно живеш, якщо тебе не поважають. Якщо немає друзів, то й у всьому немає сенсу. 

Я зрозуміла, що це інші люди, інші норми і культура. Якби я вивчила китайську, це була би велика перспектива. Тим паче, сюди краще поїхати, ніж у Європу. Тут сприйняття світу схоже на наше. Я не очікувала, що у Китаї до тебе ставляться з повагою. А в тій же Німечинні ти – заробітчанин, який не претендує на високий статус. 

Чи плануєш працювати у Китаї?

Можливо. Я би хотіла повернутися в Китай, але не на стажування, а саме на роботу. Коли це було волонтерство, я розуміла, що до мене не могло бути високих вимог. А в роботі я вже конкурую.

Як українському студенту потрапити до Китаю, та на що звертати увагу перед відвідуванням країни? 

Один зі шляхів - очевидний. Податись на програму AISEC та знати англійську мову, бути відкритим до нового і не шкодувати грошей на дорогу. Потрібно зважати на квитки, адже купляти їх краще завчасно. Думаю, що перед поїздкою не потрібно нічого, окрім вмотивованості та готовності до пригод. 

Спілкувалась Галина Волощук

Фото Василя Салиги

Фото з Китаю надані Анною Лелюк