Про новий роман, тугу за Австро-Угорщиною та кіно

Інтерв’ю із Софією Андрухович

Люди

Найбільш «фестивальною» порою року зазвичай називають літо. Адже це пора музичних концертів під відкритим небом – теплих, трішки алкогольних та авантюрних. Однак осінь теж може позмагатися за цей титул, адже чимало фестивалів відбуваються восени. Щоправда, у категорії «література».

Традиційно осінній фестивальний марафон стартує у Чернівцях. У перші вихідні вересня місто згадує той час, коли тут жили «люди і книги». Усе завдяки Міжнародному поетичному фестивалю «Meridian Czernowitz», який вже одинадцять років збирає під своїм крилом письменників з України, Німеччини, Ізраїлю та інших європейських країн. Оскільки пандемія Covid-19 завадила проведенню публічних заходів, «Меридіан» відбувся в онлайн-форматі.

Вже вкотре чернівчани та й усі охочі мали змогу почути Юрія Андруховича, Андрія Любку, Сергія Жадана та Юрія Іздрика. Натомість вперше на «Меридіані» свою роботу презентувала українська письменниця – Софія Андрухович.

Вона розповіла про свій новий роман «Амадока», який створювала 6 років. Це три різні сюжети, сплетені між собою тим, що ми називаємо «історичною пам’яттю». Перша частина описує війну на Сході та розповідає про військовослужбовця, який потрапив у шпиталь після важкого поранення, внаслідок якого повністю втрачає пам’ять. Друга частина присвячена Голокосту в Україні та частково пов’язана із першою, оскільки розкриває походження головного героя. У заключному розділі фокусна тема – тридцяті роки, період «Розстріляного Відродження». Тут центральною особою історії стає письменник Віктор Петров – досить таємнича і суперечлива фігура української літератури.

Про новий роман, співпрацю літератури й кінематографу та карантинне буття письменниці читайте в інтерв’ю із Софією Андрухович.

Odoo CMS - велика картинка

Як виникла ідея назвати книгу саме «Амадока»?

Ця ідея виникла не з самого початку роботи над романом. Я вже мала лінію головного сюжету і працювала над самим текстом, але паралельно думала про назву і просто чекала, коли вона з’явиться. Не завжди це виходить унаслідок якогось цілеспрямованого зусилля, дуже часто потрібно бути достатньо відкритою і уважною для того, аби помітити, коли ці ідеї виникнуть самі. 

У мене був персонаж, один із головних героїв, який за професією був археологом. Також була історична постать Віктора Петрова – це реальна людина, яку я зробила своїм персонажем, і одна з його іпостасей – теж археолог. Коли я читала про археологію, дізнавалась більше про цю професію, то десь серед цих матеріалів мені трапилася згадка про озеро Амадока. Мене страшенно привабила ця історія тим, що насправді є середньовічні мапи, які відтворюють обриси цього озера і можна навіть уявити приблизно, де воно могло бути. І очевидно, що це насправді була одна з помилок Геродота, бо у нього є багато таких «фантазій». Але я зрозуміла, що озеро Амадока дуже пасує до багатьох тем, які я зачіпаю у своєму романі і ця метафора відтворює ті сенси, які я хотіла закласти у свій текст.

Обкладинка книги цікава тим, що містить кілька інтерпретацій: хтось на ній бачить понівечене обличчя головного героя Богдана, хтось – уламки історії України, які тільки разом складають цілісну картину, а хтось – у кожному уламку бачить певну особу, яка причетна до створення національної ідентичності українців. Що, в першу чергу, бачите на цьому зображенні ви?

Обкладинку робили Андрій Лесів і Романа Романишин. Я вже з ними співпрацювала раніше – вони робили обкладинку до мого роману «Фелікс Австрія». Я страшенно ними захоплююсь і поважаю їхню роботу, бо вони поєднують одночасно якісь найважливіші якості художників і книжкових дизайнерів. Вони мені запропонували кілька варіантів обкладинки, які були дуже привабливими. Я зупинилася саме на цьому, тому що за моїм відчуттям, це було таке лаконічне, але дуже повне і об’ємне попадання в тему. 

Odoo CMS - велика картинка

Насправді те, що ви перелічили – цілком виправдані трактування, які я теж у це вкладаю. Може, я би більше розвинула і наголосила на першу частину, а ще додала би те, що для мене ці уламки – різні частини людської ідентичності, така людська розщепленість, яка притаманна практично кожному. Тема цієї внутрішньої розщепленості, суперечностей різних людських якостей є однією з головних тем «Амадоки». Коли ми беремо кожну частину, то можемо знайти в багатьох персонажів такі от суперечливі якості або іпостасі їхніх цілісних характерів. Напевно, найбільшою мірою це стосується Віктора Петрова, про якого неможливо сказати однозначно, ким він був. Також це стосується героїв із сучасної лінії: чоловіка, який втратив пам’ять і теми втраченої пам’яті, забуття, витіснених спогадів. Так само в сюжеті про Голокост – ми зустрічаємо багатьох персонажів, які водночас поєднують у собі як позитивні, так і негативні або якісь сумнівні якості. Однієї миті вони можуть допомогти, а потім – зрадити. Дослідження причин людської поведінки, присутності і поєднання таких суперечливих моментів – це завжди одна з найцікавіших тем для мене, яка також є темою «Амадоки».

Робота над історичним текстом включає у себе глибоке дослідження описаних подій. Що для вас було важче: шукати минуле чи його описувати?

Насправді, це цілісний процес і я не можу сказати, що було важче: і те, і те було достатньо складним. Мабуть, це все-таки складнощі різного порядку. Оскільки віднаходження інформації – річ практична, навіть механічна, яка просто потребує терпіння, наполегливості і якоїсь впорядкованості. Натомість, створення самого тексту і обробка матеріалу вимагає уже інших речей, залучення власних твоїх емоцій, дистанціювання від цієї теми для того, щоб отримати масштаб і не піддаватися на певні слабкості чи не піти простішим шляхом. Тому, мабуть, усе-таки складніше робити щось своє з матеріалу, який вже існує. Ще є такий важливий моральний момент: коли йдеться про складні історичні теми, нелегкі чи якісь жахливі травматичні досвіди людей, то дуже складно знайти інтонацію опису цих подій. Ніби вже минуло досить багато часу, вже є дистанція, яка дозволяє побачити це все об’єктивніше, але з іншого боку – наскільки письменник має право робити щось із цим матеріалом своє? Усі ці сумніви, з однієї сторони, ускладнювали роботу, але з іншої – під’юджували її, давали ще більше такої сили та виклику для того, аби зробити це. 

Odoo CMS - велика картинка

Нерідко людей відлякують романи значного обсягу, адже таке читання вимагає багато часу й концентрації. Особливо це стосується складних за змістом романів. Як варто читати вашу книгу, щоб цілком зрозуміти і відчути її?

Я думаю, що не варто радити якийсь спосіб читання як «Амадоки», так і будь-якої іншої книжки. Усе одно це залежить від читача, від того, чого людина потребує і яка її специфіка читання. Я знаю, що цей текст достатньо «густий» та різний. Знаю, що є частини, які швидко читаються, а є такі, де людина трохи «загрузає» і потребує більше зусиль над собою, аби продовжити читати. Я не можу дати певного рецепту чи рекомендації. У мене були читачі, які розповідали, що прочитали цю книжку за 4 дні, не знаю, як їм це вдалося. Але також є й такі, що читають роман кілька місяців. Кожен спосіб, мабуть, дає щось своє, бо коли ти читаєш повільніше, то можеш більше усього помітити і охопити. Зрештою, роман писався досить довго і є якась відповідність між темпом написання і темпом прочитання. Але коли людина читає швидко, то це означає що вона, як мені здається, дуже глибко занурюється в атмосферу, потрапляє в якусь паралельну реальність, тому я можу зрозуміти обидва способи прочитання.

Як впливає карантин на письменницьку діяльність? З одного боку, це вільний час для письма та осмислення нових ідей, з іншого ж – скасовані презентації та робочі поїздки.

Насправді, він не дуже відобразився на моєму житті, адже я працюю вдома і тому радикально нічого не змінилося. Тільки от донька у той час не ходила до школи, тому доводилося ще й їй допомагати з навчанням. Я не знаю точно, як би карантин вплинув на письменницьку діяльність, оскільки я порівняно нещодавно закінчила роботу над «Амадокою» і ще не бралася за наступну роботу. Але так, якби ситуація була більш звична, я мала би, напевно, більше зустрічей із читачами, а також публічних виступів. Мені складно оцінити чи порівняти, бо ми можем тільки фантазувати. 

Було досить багато онлайн-акцій, однак вони не дають такого ефекту, як особиста присутність. Хоча це краще ніж нічого, адже так чи інакше я контактувала з читачами, розповідала про книжку, тобто цей процес відпускання відбувається. Більшої наближеності все ж бракує. От вчорашні події на «Меридіані», хоч і відбувалися без публіки, але це було досить приємно – зустрічати, бачити перед собою організаторів і причетних людей. Зміна місця, відмінні обставини від тих, до яких ми звикли протягом півроку, дуже приємно відобразилися на настрої.

Odoo CMS - велика картинка

Який період української історії, на ваше переконання, є найменш літературно описаним? Чому він вартує висвітлення?

Насправді, розповідати варто про будь-що. Я не думаю, що є якісь періоди,  про які можна дати академічне завдання, мовляв «тепер усі письменники мають писати про це». Одна з причин, яка мене підштовхнула писати про Другу світову війну – це відчуття, що у нашій літературі ці теми непроговорені, їх ще навіть не почали обговорювати. У будь-якому разі, я впевнена, що це треба робити, варто розповідати про різні періоди історії, тому що це допомагає зрозуміти, де ми і хто ми зараз.

У 2014 році вийшов ваш попередній роман – «Фелікс Австрія», який став дуже відомим, враховуючи десятки тисяч проданих екземплярів, українські та іноземні літературні премії та навіть екранізацію – фільм «Віддана». Як гадаєте, чому саме ця історія стала настільки популярною? 

Я думаю, що це було поєднання певної такої атмосфери, місця і часу, фантазії, які перегукуються з людською тугою за такими вимріяними часами і місцями. Частково це пов’язано з видозміненою і далекою від реальності ностальгією за Австро-Угорщиною. Для людей з інших частин країни, які до цієї історії не мали дотичності, цей роман став відкриттям чогось нового про Україну, про що вони не здогадувалися – це теж привабило. І водночас, мабуть, сюжетна лінія, оці стосунки героїнь, якась певна інтрига. Тобто це комплекс різних причин, які дуже складно було передбачити наперед. Але, на щастя, склалося так, що ця суміш дала привабливий ефект для читачів.

Стрічка «Віддана» цілком передала той настрій, котрий ви вкладали у книгу? Чи може це вже інше бачення історії?

Так, це було інше прочитання, і я думаю, що інтерпретації літературних творів завжди стають чимось іншим. Мені навіть пощастило, бо перед прем’єрою фільму я була в Івано-Франківську на прем’єрі вистави «Фелікс Австрія» і мала змогу за короткий час порівняти і просто побачити дві версії: театральну і кінематографічну. Вони були абсолютно різними. Використовуючи один сюжет, кожна з них проставила інакші акценти, тому навіть можна сказати, що це твори на різні теми. Якщо повернутися до фільму, то він зовсім відрізняється від того, що я уявляла, коли писала роман. Я весь час це усвідомлювала у процесі творення фільму, тому, як на мене, це нормально, і я вдячна, що вийшло те, що вийшло. Фільм знову привернув увагу до книжки і люди стали ще більше її купувати та цікавитись українською літературою. Тому це дуже хороші взаємозв’язки між видами мистецтва.

Odoo CMS - велика картинка

З 2014 року в Україні став активно розвиватися кінематограф. У пошуку свіжих ідей та сюжетів режисери почали звертатися до письменників, у тому числі й до вас. Як гадаєте, співпраця літератури та кінематографу позитивне явище чи, радше, негативне? Адже гарний фільм може знову повернути людей до першоджерела. Але може статися і навпаки – поганий фільм відштовхне глядача від книги.

Це такий двоякий процес, у якому є оці моменти, що ви назвали. Але це обов’язково потрібно і це дуже корисно. Це той напрям, у якому має відбуватися співпраця і взаємодія. Звісно, постійно існує ризик, що фільм розчарує глядачів. Хоча з іншого боку – навіть погана стрічка може зацікавити когось, і він сягне по книжку, аби переконатися, що вона набагато краща. Це буває дуже по різному і у всякому разі набагато краще, коли щось відбувається, робляться якісь кроки, зусилля. Нехай не завжди виходить так, як нам хочеться, але  коли ці зусилля спрямовані у правильному напрямку, то уже відбувається якийсь рух, приходить якась певна свіжість і цей процес підштовхує до чогось нового.

Якби вам запропонували стати сценаристкою фільму, ви би погодилися?

Залежить, звісно, якого фільму, але мені цікава така діяльність. Такий напрямок для мене складніший, ніж те, чим я займаюся зараз, адже писання сценаріїв вимагає зовсім інших засобів, ніж написання прози. Доводиться концентруватись на інших моментах, пов’язаних із візуальними речами, із дією, тоді як внутрішні процеси вже не потрібні, їх необхідно ілюструвати вчинками. Також сценарії потребують максимального лаконізму, я себе трохи випробувала у цьому під час роботи над сценарієм «Фелікс Австрія». Принаймні так: зазирнула у те, як це може відбуватись. Крім цього був ще один досвід, який був дуже цікавим, корисним і складним, але наразі так склалося, що цей проект якось «підвис» у невідомості, тому я конкретніше нічого не можу сказати. У всякому разі, мені би хотілося більше розвинутись у цій справі.

Спілкувався Василь Вовк

Фото Василя Салиги


Схожі публікації