Ірина Саннікова – ведуча ранкового шоу на радіо «Промінь», солістка кавер гурту «ODRI BAND». У 26 років переїхала до столиці з Чернівців. У проекті  «Виїзні» говоримо про те, чому Іра покинула рідне місто, чи все вдалося у столиці з першого разу, про найстрашніший радіоефір та найдивніший корпоратив. 

– Розкажи про свій перший день у Києві. Які тебе переповнювали почуття?

– Це було 15 квітня 2018 року. Я приїхала з дорожньою сумкою, у якій були якісь мінімальні речі: квиток в один бік, адреса подруги, яка жила на Політехнічному інституті. Вона саме нещодавно туди заїхала і запропонувала мені пожити з нею деякий час. Я вийшла з метро, взяла каву, було холодно і так красиво, дуже кінематографічно світило сонце. Я подумала: «О, це мені світить сонце – сонце мого нового життя. Усе вдасться!» Допила каву, одягла сумку на плече і пішла.

– Ти переїздила у Київ на все готове? Маю на увазі роботу, житло...

Коли я жила у Чернівцях, у мене було багато факторів, які спонукали мене до того, аби я спробувала пожити у Києві: випробувала себе з професійної точки зору, життєвого досвіду, реалізації себе просто як особистості. Дійшло до такої точки кипіння, наче закипів мій внутрішній чайник: «Усе, більше не можу терпіти те, що зі мною відбувається у Чернівцях». 

Якщо говорити про мою сферу, про медіа, у мене був досвід, але у мене не було жодних зв'язків. Були знайомі знайомих, які колись працювали на телебаченні або на радіо. Ясна річ, що ніхто з них не міг скласти мені протекцію, тому що вони не бачили мене у роботі і могли покладатися лише на мої «добрі очі». Це важко, особливо, коли тобі після 25-ти. Чим старшим ти стаєш, тим більше від тебе вимагають роботодавці і тим більше ти вимагаєш від себе. До того ж на новому місці, коли є певна «акліматизація» від малого міста, потрібно швидко навчитися ходити в метро, необхідно до хвилини розраховувати, коли виходити з дому, ти повинен планувати усі свої зустрічі відповідно до того, у яких районах ти перебуватимеш. Я до речі навчилася у Києві не запізнюватися. 

Коли я переїздила, у мене не було плану. Ще у Чернівцях колеги допомогли мені записати промо – це аудіонарізка із прикладами робіт: шматок прямого ефіру, начитка погоди чи реклами, шматок авторської програми. Я почала розсилати це на всі розважальні радіостанції, які могла знайти у Києві і які відповідали моєму внутрішньому «радіовідчуттю». Я знаходила програмних директорів цих радіостанцій на фейсбуці та писала їм. Більшість з них просто читали і не відповідали. Якщо я розсилала електронні листи саме на офіційні поштові скриньки, хтось відповідав «Дякую!» або «Дякуємо, передамо програмному директору», хтось казав, що їм зараз нікого не потрібно або шукають чоловічий голос. А чоловічий голос на радіо – завжди дефіцит. 

Тоді моя знайома чернівчанка, яка вже працювала на київському радіо, порадила не опускати рук, не повертатися у Чернівці, а якщо я обрала радіо своєї мрії, то постійно «бити в одні ворота». 

– Яким це було радіо для тебе?

– Відверто кажучи, я хотіла просто працювати на радіо, повернутися у свою сферу. Тому що, коли я переїхала до Києва, мені потрібно було схопитися за будь-яку роботу, аби я просто мала змогу винаймати квартиру. Тому моєю першою роботою у Києві була посада маркетолога у дитячому репетиторському центрі.

– Скільки часу ти шукала першу роботу у Києві?

Я переїхала 15 квітня, а вже 20-го у мене був перший робочий день. Мені одразу відповіли, поїхала туди, я їм підійшла і вони мені теж. Просто хотіла «вхопитися» за щось. Взагалі, я готувала себе до того, що мені доведеться працювати у якомусь магазині. Я була готова до будь-якої роботи, аби тільки мати заробітню плату. Я знала, що це ненадовго. Звичайно, у мене були якісь заощадження, з якими я їхала до столиці, але їх би не вистачило, якби я сиділа вдома і просто чекала, що мені зателефонують з радіо. 

Тому на посаді маркетолога я працювала кілька місяців і паралельно надсилала свої промо на радіо. І якось на одному із сайтів для пошуку роботи я знайшла посаду піарника на Суспільному. Це не зовсім те, що я хотіла, але це ж піар, яким я вже займалася, до того ж – наближено до медіа. Мені ж потрібно було проникнути туди хоч якимось чином. Тож я відправила своє резюме на цю позицію, але зауважила, що я ще й радіоведуча. Мені не відповіли і я навіть перестала про це думати. 

Але одного дня мені зателефонували з невідомого номеру і сказали: «Ірино, добридень!» Я подумала, ну хто з нормальних людей говорить «добридень»? Ну це точно хтось із медіа. І цей приємний дикторський голос запитав мене: «Ви можете покласти руку на серце і сказати, ким хочете більше працювати: піарником чи радіоведучою?» Я відповіла, що, звичайно, радіоведучою. «Тоді я чекаю вас на Хрещатику, 26 завтра». І так я потрапила на радіо «Промінь».         

Там я пройшла проби. Це був листок А4 зі скоромовками, які я бачила вперше. Їх потрібно було читати з різною швидкістю та інтонацією. Кілька разів я збивалася, але по очах продюсерки Вікторії Польченко я зрозуміла, що я впоралась. Тоді вона сказала, щоб я приходила на стажування.

Звісно, все не могло бути так просто. Як виявилося, для суспільної телерадіокомпанії дуже важливий диплом журналіста, ведучого телепередач, або щонайменше – філологічний факультет. У мене був диплом лише економіста-фінансиста. Цього виявилося замало навіть на тлі чотирирічного досвіду у прямому ефірі.

– Розкажи про досвід, до речі. 

– 4 роки я працювала на радіо «Буковинська хвиля» у місті Чернівці. Це перше радіо, куди я потрапила без досвіду і зв’язків. Тодішній директор Роман Скигар повірив у мене дав мені можливість розвиватися і вчитися, за що я йому дуже вдячна. Вже за півтора місяці роботи із ведучої авторського проекту в записі я стала музичним редактором і ведучою прямого ефіру, а потім працювала в прайм на ранковому шоу.

– Зараз ти досі працюєш на радіо «Промінь».  

– Так, але я не могла одразу влаштуватися туди через мою освіту. Тоді моя подруга покликала мене на кримськотатарське радіо. Що я знала про кримських татар на той час? Я знала, що є кримська татарка Джамала. На цьому мої знання про кримськотатарський народ завершувалися. Але мені дуже хотілося працювати. Я пройшла проби і влаштувалася ведучою новин. Втім новини були зі своєю специфікою: багато власних кримськотатарських назв, назв, пов’язаних із культурою, політичними діячами, політичними в’язнями. Усе це потрібно було читати і бути в темі.

Це тривало кілька місяців. Апогеєм моєї роботи там став ефір, пов’язаний із Курултаєм, засіданням кримськотатарського парламенту. Щоб ви розуміли, де я, а де українська політика – це як Марс і Земля. Де я і кримськотатарська політика – це дві різні Галактики. Я скачала якийсь реферат про Курултай і постійно читала інформацію: який там має бути кворум, з якого року існує Курултай, як він переїхав із Криму до Києва. Але ця подія була у прямому ефірі, там були наші кореспонденти. Дівчина, яка працювала зі мною пліч-о-пліч, говорила кримськотатарською. Але я не розуміла про що. Це було жахливо. Ефір тривав три години, я не мала можливості ні попити води, ні вийти кудись. Тому це було такою завершальною крапкою у цій історії в моєму житті.

– Що було після того, як закрилася ця радіостанція?

– Поки я займалася кілька місяців грантовими проектами разом із кримськими татарами, мені зателефонували із «Променя» і сказали: «Ви знаєте, у нас з’явилося місце звукорежисера. Можемо запросити вас на цю посаду, а далі – як буде». Тож я почала працювати звукорежисером. Морально було важко, тому що сидіти за пультом я звикла, але я ще й звикла щось у цей час говорити.

Потім у якийсь момент мені стало супер комфортно. Я подумала, що добре, що я нічого не говорю, навіщо мені взагалі працювати в ефірі. Це було дзвіночком, що я втрачаю форму. Якщо мені не хочеться в ефір, то я перестаю бути ведучою. 

Це мене злякало. Але керівництво запропонувало мені виходити в ефір у вихідні дні на шоу «Непробудні». У якийсь момент я перестала працювати звукорежисером, стала ведучою не лише у вихідні, а й у будні.  

– Окрім роботи на радіо, ти ще співаєш у кавер бенді. З чого починалася твоя кар’єра співачки?

– Я ніколи не займалася музикою. У мене були дуже хороші оцінки в школі і мама вважала, що якщо ти вже маєш талант до наук, то навряд чи потрібно серйозно думати про мистецтво. Тому я співала вдома під записи платівок і казала всім, що коли я виросту, стану співачкою. Але підстав для цього не було жодних.     

У 2009 році на телебаченні був проект «Народна зірка». Я пройшла кастинг у Чернівцях, але у Києві я вже не пройшла далі, мене просто похвалили, дали якусь картонну зірочку.

На той час я спілкувалася з хлопцем, друзі якого мали гурт у гаражі і грали «Металіку» і «AC/DC». Але у них не було вокаліста. Тому мій хлопець сказав їм: «Моя дівчина поїхала на “Народну зірку”. Вона дуже гарно співає». Ті й покликали мене до себе в гараж. І от «народна зірка» прийшла в гараж і залишилася там. Мені дали вивчити пісні «Guns N’ Roses», хоча я поняття не мала, хто це. Я слухала Крістіну Агілеру, а дитинство моє пройшло під Ротару та Пугачову, просто тому, що у мене вдома були ці платівки.

Я почала вчити пісні Бон Джові, Авріл Лавін, Грін Дей. Хоча я жодного дня не була неформалкою і не тусувалася на «тралці».

– Навіть на «Відродженні» не виступали?

– У конкурсі ні, лише одного разу із кавер бендом грали показово.

Тож ми почали разом грати влітку, а восени у гаражі вже стало холодно. Ми вирішили, що у нас все серйозно, винайняли репетиційну базу. Тоді можна було винайняти приміщення на колишній кондитерській фабриці «Буковинка». У нас назбиралося пісень 20. Уже був час виступати і ми назвали гурт «I-RIS».

Перший наш виступ був в одному з місцевих пабів. Тоді нам заплатили по 150 гривень. І так це все понеслося. Ми намагалися писати авторські пісні, але коли ти співаєш чужу музику, воно тебе затягує як болото. У тебе з’являються виступи і вже немає достатньо часу, щоби займатися своїми піснями. 

У той же час мене помітили з іншого чернівецького поп-кавербенду і запросили також вокалісткою. Потім я познайомилася з хлопцями гурту «M-Jazza», частина якого створила бенд «Groove Company» і мене теж туди покликали. Був якийсь період, коли я співала у трьох різних гуртах, а репертуар був приблизно однаковий. 

Звісно це нікому не подобалося, адже обличчя гурту – це вокаліст. А якщо на той час один бенд як новачок бере за виступ 800 гривень, інші беруть 1200, а треті – 1500, то навіщо платити більше? Можна покликати мене у складі найдешевшого бенду і заплатити 800 гривень. Тож я залишилася у джаз бенді та «Groove Company».

У той же час я з’їздила на «X-Фактор», після чого мене почали впізнавати у магазинах і трохи зросли мої гонорари. 

– Отже, ви починали грати у пивних барах. А коли ви вперше зіграли на весіллі. І коли взагалі у Чернівцях пішла ця мода запрошувати живий гурт на корпоративи, весілля й інші свята?

– Перше весілля, на якому я співала, було у 2010 році. Живий колектив, а не двоє вокалістів із ноутбуком, почали запрошувати найпрогресивніші. Були такі весілля, коли нам давали список, де були пісні: «Чужа наречена», пісні Полякової, Лободи. Але вчили, треба ж було заробляти.   

– Які ціни за виступ на весіллі були тоді і зараз?

– І тоді і зараз гонорари були в середньому від 100 до 200 доларів кожному з учасників бенду. Ну і ти вже рахуєш, чи входить у цю ціну оренда апаратури. До того ж важливу роль грає зовнішній вигляд. Якщо ти готовий із бендом підтримати концепцію свята, то свій цінник ти можеш підняти.   

– У вас, певно, був шалений графік з виступами, коли ти співала у «Groove Company»?

– Графік у нас був досить насичений. Але, чесно кажучи, якщо буковинці вже й мають гроші на лайв бенд, то вони будуть кликати не чернівецький гурт. Вони замовлятимуть когось зі Львова чи Києва. Це звісно буде дорожче, але по факту чернівецькі музиканти грають не гірше.    

– У Києві ти також співаєш у кавер бенді «ODRI BAND». Як ви почали працювати разом?

– Ні для кого не секрет, що музиканти, у яких є власні некомерційні проекти, не завжди можуть покрити всі «життєві» витрати.Тому потрібен підробіток – і це звісно кавер бенди, робота на корпоративах, у якихось пабах та весіллях. Спочатку я не могла нікого знайти. На фейсбуці є група «Музична профспілка», де можна вирішити різні питання стосовно апаратури, інструментів, заміни на виступ. Я побачила там два різні оголошення, що сформований кавер гурт шукає вокалістку. Спочатку пішла на одне прослуховування, потім на інше, яке й стало початком нашої історії.

Коли я прийшла до хлопців, з’ясувалося, що один із них (Денис Швець) – колишній барабанщик гурту «Антитіла», а зараз він працює з Христиною Соловій та Джері Хейл,  інший гітарист (Роман Андрухів) працює з гуртом «Фіолет», а басист – Остап Панчишин, автор і виконавець своєї музики. Коли ми почали грати і жартувати, я зрозуміла, що ці хлопці з того ж тіста, що й мої «пацани» з Чернівців, що ми знайдемо спільну мову, у нас будуть спільні жарти, а пізніше: з’явились теплі дружні стосунки. Тож инулого літа ми сформувалися, записали промо і почали себе продавати.

– Як ваш гурт переживає карантин?

– Як і всі – страждаємо. Хтось перекваліфікувався в таксиста, хтось викладає онлайн музичну грамоту, у мене ще є робота на радіо. Тобто знайшли інші види заробітку. Зараз сутужно не лише кавер бендам звичайного рівня, але й топовим музикантам. Якщо зараз і є відкриті для свят ресторани і корпоративи, де потрібні кавер гурти, то звертають увагу на медіа впізнаваність, чи брав ти участь у телевізійних шоу типу «Голос». Тому я навіть задумалася, чи не піти мені ще раз на телебачення, щоби освіжити пам’ять глядачів.  Але насправді, усі ці талант-шоу додають лише 50 доларів до твого цінника.

– Про найстрашніший ефір на радіо ти вже розповіла. Чи пригадуєш найвеселіший ефір?

– На якесь свято ми напилися в ефірі. Це була восьма ранку, ніхто не снідав і чомусь купили коньяк. Це було максимально дивне рішення. Ми змогли закінчити ефір, артикуляція не постраждала. Але більше я такого не практикую, це реально страшно.

– Найдивніші дзвінки, які ти отримувала під час прямого ефіру на радіо.

Телефонував у Чернівцях один дивний чоловік, вже відомий у медіа світі як слухач. Можу собі подумати, що його звуть Іван, але щоразу, коли він телефонував, то називався різними іменами: Ян, Іван, Іштван, Яник, Джон, Януарій, Іон. Яку б тему ефіру ми не вели, він мав що сказати. Але потім у нас змінилася концепція програми, у нас більше не було дзвінків. До нас на радіо прийшло два листи без відправника, лише отримувачі: я і моя співведуча Анастасія Костюк. У листах були прикраси. Ми чомусь подумали, що це від цього Івана. З одного боку це було приємно, а з іншого – незвично.

– Найдивніша пісня, яку замовляли на корпоративах.

– «Моя бабушка курит трубку», «Хоп мусорок», «Сиськи» гурту Ленінград.

– Незвичні місця, де були корпоративи.

– У швейному цеху. Це був підземний хол, де дівчата не могли далеко відійти від робочого процесу, тому були у формі, шльопанцях і зі своєю їжею.

Я думала, що ти запитаєш мене про неприємний дзвінок.

– Гадаю, це часто відбувається у медіасфері. Але розкажи.

– Нам надходили SMS. Викладач одного з українських вишів змусив своїх студентів за 5 балів до модуля писати в ефір і дорікати за помилки. 

– Це було під час одного ефіру?

– Це тривало два тижні. 

– Мені здається, що працівники медіа з товстою шкірою до хейту і до критики.  

– Так, але це з часом. Коли я працювала на радіо у Чернівцях, там не було критики. Була жінка, яка торгувала олією на базарі, по дорозі на роботу занесла на радіо 2 літри олії. Або був чоловік, який зробив усім нам глечики з глини і годинник із ліпниною «Буковинська хвиля». Там було багато доброти на рівні Буковини. А на загальноукраїнській радіостанції багато дивних людей, які чомусь мають час і бажання писати доволі образливі речі.

– Що би ти порадила людям, які хотіли би переїхати з Чернівців до Києва, але не наважуються на це?

– Відкласти гроші, взяти і переїхати. Бо з часом буде тільки важче зважитися на це. У 26 мені було важко це зробити. Якби я не мала моральної підтримки, я б цього не зробила. У 21 я була більш заряджена на переїзд, але цього не зробила через інші речі. Але якби я переїхала у 21, я була би значно затребуваніша  у столиці і жила б на зовсім іншому рівні, ніж зараз. На тебе працюють і час, і кількість спроб.                  

Розмовляла Аліна Лісненко
Фото з архіву Ірини Саннікової