27 травня у Літературному целанівському центрі відбувся перший у цьому році захід із серії «Czernowitz сьогодні: світське культурне єврейське життя 2021».
Голова Українсько-німецького культурного товариства міста Чернівці, заступниця директора Центру німецькомовних студій при центрі Gedankendach ЧНУ та кандидатка філологічних наук Оксана Матійчук розповідала про відоме, маловідоме й вигадане з життя і поезії буковинської авторки Рози Ауслендер.
Перші роки життя: сім’я та навчання
Роза Ауслендер народилася 11 травня 1901 року в Чернівцях, у будинку, що знаходиться на вулиці Сагайдачного, 57. Родина Рози була дуже типовою для Чернівців, адже належала до ліберального єврейства, яке послуговувалося німецькою мовою і орієнтувалося на німецькомовну культуру й літературу зокрема. Батька поетеси, Зигмунда Шерцера, виховували у Садгорі, в дворі чудодійного равина. З часом він і сам повинен був стати равином, але сталося інакше. Зигмунд закохався у Чернівці і залишився там до самої смерті.
Тож окрім знання німецької мови та культури, Роза знала багато історій садагурського равина, які оповідав їй батько. У неї було щасливе дитинство. Письменниця народилася не в заможній родині, але батьки намагалися створити всі умови для того, аби маленька Роза мала гарне дитинство і хороше виховання. Тому батьки інвестували кошти в освіту доньки.
Також у Рози був брат Максиміліан, на 5 років молодший за неї. Саме із ним упродовж всього життя у Рози Ауслендер зберігалися дуже теплі стосунки. Відчуваючи себе старшою сестрою, вона піклувалася про матеріальний стан свого брата та його родини. Можливо, вона допомагала його родині із грошима навіть більше, ніж він сам.
Перехід у доросле життя
Дитинство Рози, на жаль, закінчується еміграцією, що була викликана Першою світовою війною. Разом із родиною вона була змушена податися на Захід: у Будапешт, а потім у Відень. У столиці Австрії вона відвідала спеціалізований торговий ліцей, де отримала дуже якісну освіту стенографістки і хороші знання з економіки та торговельних відносин.
Після війни родина письменниці повернулася у Чернівці, проте там вже не було такої ідилії, адже у 1920 році помер її батько. Він був ще зовсім молодим, тому для сім’ї це був болючий удар. Фактично уся родина залишилася без засобів для існування. У цей момент мати прийняла рішення, що Роза відправиться шукати кращого життя до Америки.
Вже у 20 років Роза подалася у далеку подорож на абсолютно невідомий для неї континент. Це стало величезним викликом і якоюсь мірою травмою. Вона подорожувала до Америки зі знайомим із Чернівців Ігнацом Ауслендером, який згодом і став її чоловіком. Можливо, вона вийшла за нього не через велике кохання, а для того, аби мати біля себе когось рідного.
Життя в Америці та шлюб
Роза надзвичайно швидко адаптується до життя у Нью-Йорку. Вона знаходить роботу спочатку у газеті, пізніше – в банку. Роза використовує для адаптації ті інтелектуальні ресурси, які привезла із собою. Також вона починає писати. Перші поезії про Америку дають зрозуміти, що вона незатишно почуває себе у цьому світі. Це теж спосіб, аби пропрацювати травматичні відчуття після переїзду, розриву тісних зв’язків із родиною.
ЇЇ шлюб не можна назвати паритетним. Це було поєднання двох доль, які опинилися у виняткових, кризових обставинах. Тому цей шлюб не дуже добре працював. Пізніше Роза пише своїм друзям про те, що вона нудьгує разом з Ігнацом. Письменниця дозволяє себе любити, але не більше.
Повернення додому і найбільше кохання всього життя
Коли Роза отримала американське громадянство (що стало можливим через 3 роки) поетка повернулася з чоловіком додому. Попри возз’єднання родини і радість від зустрічі з матір’ю та братом, з Розою стався надзвичайний випадок: вона познайомилася з чоловіком, який став найбільшим коханням її життя, – Геліосом Гехтом. При чому це знайомство мало фатальні обставини, адже Геліос був на 14 років старшим за неї і вони обоє перебували у шлюбі.
Знайомство із Гехтом було абсолютною випадковістю. Роза прийшла до нього в бюро, аби передати листа на графологічну експертизу. Згодом Роза і Гехт стали парою. А Ігнацу письменниця сказала про те, що вони більше не можуть бути разом і вона планує розірвати шлюб. Але для того, аби це зробити, їм необхідно поїхати до Америки, що вони і зробили. Геліос супроводжував Розу під час розірвання шлюбу з Ігнацем. Але виникла інша проблема: дружина Геліоса не дала згоди на розлучення. За румунським законом, шлюб не можна було анулювати, якщо другий партнер не дає згоди на розлучення.
Особливістю Рози було те, що вона, хоч і не вживала поняття фемінізму, але все життя прожила феміністкою. Тож для Рози ці формальності не були суттєвими.
Пара винайняла квартиру, де Гехт облаштував своє бюро. У цій же квартирі вони жили разом із матір’ю Рози і її братом. Утім Роза зовсім не переймалася, якщо хтось міг сказати про неї щось не так, чи про такий формат життя з рідними.
Це були 30-ті роки і Роза демонструвала себе дедалі впевненіше як поетеса, а кохання до Геліоса дало їй додаткове натхнення. Вона присвятила йому багато поезій. Наприкінці 30-х років вона підготувала свою першу збірку. Допоміг їй у цьому Альфред Маргул-Шпербер, відомий ментор і меценатом багатьох чернівецьких поетів і поеток. Він отримав багато її поезії, зокрема й інтимної лірики, після чого дещо радив і висловлював критичну думку.
В одному з листів меценат пише Розі Ауслендер, що деякі поезії йому видаються занадто еротизованими. На що поетка, з притаманною їй впевненістю і готовністю захищати свої поезії, відповідає таким чином: «Я ніколи не писала вірш про кохання, навіть найпалкіше, на основі сексуального уявлення і ніколи при цьому не думала про статевий акт. А ви все перетлумачили, акт кохання знизу й нагорі і, дивись, вірш отримує оргазм. Може треба більш наївно підходити до віршів?»
Кохання, яке було для Рози надзвичайно важливим, виявилося недовготривалим. А ініціаторкою розриву, як не дивно, стала сама Роза. Таке рішення не видається дивним, знаючи усі обставини. Геліос Гехт був старшим за неї. Перечитуючи їх листи, можна зробити висновок, що він частково відчував себе у ролі батька. І, можливо, приймав якісь рішення без Рози, а вона цього не могла терпіти. Це була людина зі сталевою волею, своїми уявленнями, які вона просто так не здавала. Причиною розриву стає ще й той факт, що Геліос без її відома друкує деякі поезії і додає до них експертизу її почерку. Це стається у Бухаресті 1935-го року, куди вони приїхали у пошуках роботи. Роза заявила, що так не можна, і покинула Гехта. Але очевидно те, що він залишився для неї дуже важливою людиною. Навіть у 80 років вона писатиме вірші, які стануть відлунням їх стосунків.
Перша збірка
У 1939 році у Чернівцях нарешті з’явилася збірка, яку Роза Ауслендер готувала з Альфредом Маргул-Шпербером.
Коли Роза Ауслендер стала відомою поетесою в Німечиині, про свою першу збірку вона казала, що весь її тираж загубився. Видавець, якого депортували до Сибіру у радянські часи, був змушений знищити весь тираж, тому прочитати її ранні поезії фізично неможливо. Проте, критик, якому Роза це все повідомляє, потім отримав цю книгу від одного чернівецького поета. Він хотів поділитися цією радістю з поетесою, проте вона була вкрай обурена такою знахідкою і заборонила публікувати будь-що з тієї збірки. Це пояснюються тим, що авторка кардинально змінила стиль письма і вона не хотіла, аби читачі знали її колишні тексти.
Зміна влади, в’язниця і черговий переїзд до Америки
У 1940 році Північну Буковину займають радянські війська. Роза Ауслендер потрапляє під приціл НКВД, як людина, що має американське громадянство. Її саджають за підозрою у шпигунстві на користь іноземної держави. Через три місяці її відпускають за відсутності доказів провини. Проте вона ніколи й ніде не розповідає про цю справу.
Після Другої світової війни Роза, як і багато мешканців, покидає Чернівці, переїжджаючи до Америки. Там у неї залишилося багато знайомих і американське середовище є для неї вже звичним. Поетеса планує перевезти всю свою родину, але спочатку хоче облаштуватися сама.
Втім у 1947 році її мати помирає. Вона не має можливості навіть приїхати на її похорон через велику відстань та погане сполучення континентів. Ця подія стає для неї великою травмою.
Роза Ауслендер працює перекладачкою. Також вона пише німецькою. Але писати у США німецькою – писати для дуже маленької аудиторії. Вона спілкується з багатьма митцями, багато читає – робить те, що ми називаємо успішною інтеграцією.
Повернення до Європи і початок будівництва поетичної кар’єри
Роза зрозуміла, що її кличе німецька, тому вона перебралася до Відня. Але розчарувалася столицею Австрії через прояви антисемітизму. Поетеса вирішила перебратися до німецького міста Дюссельдорф, де чернівецька община допомагала Розі.
На той момент їй було вже 64 роки. І саме з цього віку вона почала вибудовувати свою власну літературну кар’єру. Це означало для неї, що вона змушена налагоджувати контакти з видавцями, митцями й літературною сценою загалом, яка у Німеччині і так була перенасиченою. Вона писала різним знайомим, аби її публікували, видавали і читали. Роза Ауслендер стала літературною менеджеркою для самої себе.
Фатальний перелом
1972 року письменниця впала і зламала шийку стегна, що стало для неї фатальною подією. Після лікування вона потребувала допомоги. Саме тому вона потрапила у будинок для престарілих. Через втрату мобільності вона отримала багато вільного часу для написання і неймовірно продуктивно його використала.
Роза звела спілкування із зовнішнім світом до нуля. 1977 року вона оголосила себе лежачою хворою, хоч це і не було виправдано з медичної точки зору. Таке рішення вона прийняла для концентрації на написанні поезій. Саме у цей час вона стала ще відомішою для читачів, мала багато шанувальників і отримала безліч листів.
Як поетеса змінювала власну біографію
Роза Ауслендер дуже вправно маніпулювала фактами своєї біографії. Вона вибудовувала те, що вважала за потрібне, замовчуючи або свідомо приховуючи якісь факти. Документи, які ми маємо, свідчать про те, що вона трішки грала із нами, читачами.
Роза віднімала собі декілька років. Виходячи на літературну сцену, вона вказувала свій рік народження як 1907-ий. І це не було помилкою, вона не почувала себе після цього ніяково. Тому ж Альфреду Маргул-Шперберу, який був також літературним критиком, вона писала: «У літературній критиці написаний трохи неправильний рік мого народження. Я тебе прошу, нехай він уже збережеться».
Останній вірш
Останній свій вірш, попри власний вік, вона написала свідомо. Це риска, яку вона підводить під своєю літературною діяльністю – червень 1986 року. Вона погано могла писати і багато диктувала Гельмуту Брауну. Саме так і був написаний вірш у кілька рядків: «Мрія доживе моє життя до кінця».
Фото Єгора Дьоміна
