Саша Курпа – організатор інді-концертів та вечірок у місті Чернівці та за його межами. Під час зустрічі із нами він розповів про свої знакові місця та про моменти, пов’язані з ними. Як каже сам Саша, до інтерв'ю він так і не підготувався: можливо, якби ми записували матеріал в інший день, Саша показав би нам зовсім інші простори, вулиці, дерева, надписи та розповів би інші історії. Зрозуміло одне – йому більше подобається відчувати, ніж розповідати.
Озера поблизу вул. Героїв Майдану
Тут дуже красиво. Подивися, як тут красиво! Це місце мені показали подруги: Аріна з Машенькою. Ти одразу заговорив про відчуття творіння, відчуття поєднання та розуміння. І я розумію про що ти. Загалом, тут просто можна відпочивати. Наприклад, рибалки сидять. Ми тут буваємо з друзями, коли не сильно дощить, адже тропа стає болотняною. Але, чесно кажучи, це місце вартує брудних кросівок. Чомусь про ці озера мало хто знає. Хоча воно на те й добре. Тому тут якось особливо тихо. І це не просто тиша.
Брудно. Це звична штука. Все одно є пляшки, недопалки, обгортки. Дивися, скільки сміття. А тут – мушлі. Цілий берег у мушлях. І це означає, що тут є якесь життя. Знаю, що тут труп людини знаходили. Не дивно, таке Богом забуте місце. Стане тепліше, будемо ходити сюди з Аріною. Візьмемо ковдру, фрукти, вино, сир та касетну магнітолу «Aiwa», будемо слухати Rammstein. Або кататися на велосипедах та сміятися. Хоча мені не вистачає водних лиж. Прикольно же...
Ну а ще тут класна локація під концерти. Знаєш, якийсь screamo-концерт. Сусідів немає, ніхто не буде скаржитися на шум. Поставити сцену посеред озера, або грати музику на якомусь паромі. Зробили концерт, потусили та забули. Розумієш, озеро, яке існує та не існує водночас: про нього будуть знати ті, хто готовий до цього. Рибалки,шукачі пригод, ось ми з тобою. Покататися тут на велосипеді, прочитати книгу, влаштувати вечерю та подивитися на цю красу. До таких місць повинна бути лише повага. Це як коробка із фотографіями та речами із дитинства. Ти повертаєшся, згадуєш, проте завжди кладеш назад. І так із озером – приходиш, кайфуєш та залишаєш його. Не торкаєшся його реальності, просто пускаєш його у своє буття. Співіснування. Так-так, відчуття поєднання та розуміння. І лише.
Гімназія №1 ім. Т. Г. Шевченка
Школа. Прокидався о 7:30, їхав тролейбусом, або ходив пішки, сидів на уроках, після уроків якось відривалися, вже не можу згадати. Усе відбувалося на задньому дворі. Мені здається, так у всіх школах, ні? Звичайна школа. У мене все було добре. Були, звісно, певні моменти, але не про це мова. Певно, твої рефлексії відрізняються від моїх. Розуміння кожного відрізняється, і це окей. Я її не відчуваю як явище, це якось дуже далеко. Але трохи відчуваю та пам’ятаю людей.
Розповім про Людмилу Василівну. Вчительку англійської мови. Я її дуже любив і люблю. І вона нас любила з моїм другом, називала плейбоями. Вона би тобі сподобалася, точно! Вона шарила. Вона кльова. Чомусь згадується Одрі Хепберн: я був таким розумником і ми завжди були з нею на одній хвилі, могли перекинутися напівжартом про Одрі Хепберн. Людмила Василівна була ще й добра та стильна, знаєш, наче викладачка потужної серйозної школи величезного міста із класним почуттям гумору. Взагалі кайфово було тоді. Школа є школою всюди. Тусили на задньому подвір’ї, курили, били вікна. Ким ти був у школі, ким ти став після школи? Це навіть не початок, це лише демо життя.
Іноді ти згадаєш щось особливе для себе. Ось у таких моментах мені хочеться бути. Вони складаються із цілої купи однокласників, проблем та перших спроб. Школа, ніби тренажер для перших спроб. Закінчив ти школу і виїхав з країни, не згадуючи, хто там у тебе був класним керівником та як звати одного з твоїх однокласників. Або навпаки: ти ходиш на зустрічі випускників, твої діти вчаться ще у тих вчителів, до яких ти ходив і вони тебе пам’ятають. Кожному своє. До речі, про шкільні приколи, які ти згадав. Ми з однокласником викинули швабру. У нас була вбиральня на другому поверсі. Проходить час. Якась нещасна жіночка занесла її назад. Ми це побачили. Знаєш, що ми зробили? Одразу викинули знову. Тупо, але якось так.
Дім «із крапельками» на вулиці Суворова
Я гуляв тут не раз, мені подобається будинок пожежників. Оцей, металевого кольору. Там, де класний фонтанчик та милий дворик. Він був побудований під час правління Румунії для рятувальників. Тепер у мене з’явився новий «улюбленець» – дім «із крапельками». Як у нас буває: або багате та шикарне, або брудне та обпльоване. А цей будинок якось вирізняється. Тут живе кльова дівчинка, Саша, дуже красива та розумна, із супер класним хаскі. Вона – наша подруга. Мені сподобався цей дім ще до знайомства з нею. А потім виявилося, що одним з авторів проекту його реконструкції була мама мого друга.
Я дуже люблю микулинецьке пиво. П’ю з того часу, як воно з’явилося, принаймні у нас. На розі вулиці Суворова та Чапаєва стоїть багатоповерхівка. Здається, це одна з найвищих точок у Чернівцях. На першому поверсі там маленький магазинчик, де можна знайти микулинецький лимонад. І у нас традиція: коли йдемо в центрі пішки з Аріною, коли мені не «в лом», то беремо лимонад і насолоджуємося видами.
Внизу біля коледжу – кльові будинки. Взагалі, ця вулиця дуже не схожа на інші. Багато ти знаєш вулиць із таким крутецьким схилом? Мені подобається весь цей район, насправді: вулиці Ткача, Федьковича, Суворова, Аксенина, – вони пов'язані між собою територіально, історично та архітектурно. Це так званий «район вілл». Вулиця Суворова кльова тим, що була повністю зруйнована, а зараз – у хорошому стані. Широка, зручна для автомобілістів та пішоходів. Кайфово гуляти такими вулицями, адже у них щось залишилося від старих Чернівців. Зараз цей залишок трохи трансформувався, звісно. Це закон часу.
Фото Василя Салиги
