Як стати ближчим до міста, та чому це потрібно? Який бонус мають Чернівці перед іншими великими містами, та скільки потрібно часу, аби знайти свій дім? Про все це у рубриці Люди ми поспілкувалися з Мрією Агісян – кураторкою мистецьких проектів SVAYA СВАЯ та Zwanzig Partisanen.
Костел Серце Ісуса
У 17 років хлопець, у якого я була закохана, показав мені, як вилізти по пожежній драбині на дах костелу. Але ця будівля мені завжди подобалася. Пізніше я показувала цей дах іншим. Якось вилазила туди зі своїми друзями з Києва. Тоді у мене був день народження, який припав на Великдень. 4-та ранку, а ми ліземо на костел.
Взагалі це місце для мене є уособлення певних моїх переконань. Я дуже не люблю совок. А костел – приклад того, яким несвідомим та бездумним було ставлення до культурних надбань за часів “совка”. Коли я вперше зайшла всередину, побачила страшні залізобетонні перекриття, у мене був шок.
Вперше я потрапила всередину через 6 років, після того, як вперше вилізла на дах. Мені завжди хотілося зайти туди, але була проблема, тому що туди не пускали людей. Лише моя подруга змогла туди зайти, коли виконувала завдання з художньої студії. Ми разом досліджували, де у Чернівцях залишилися вітражі. Я пам’ятаю, яким було диво, що їй вдалося зайти всередину і змалювати один із них. Точніше те, що залишилося. Адже є така сумнозвісна історія про вітраж-розету, дуже унікальний, який з року в рік в радянські часи замальовували чорною емалевою фарбою.
На мою думку, найгіршої шкоди йому завдали перекриття всередині. Ці тонкі стіни, на яких зробили залізобетонні поверхи, коли його переробили під архів...
Вулиця Нагірна
Цей район увесь красивий. Останнім часом я часто тут гуляю зі своєю подругою. З дитинства люблю прогулюватися містом без особливої мети, і просто губитися в ньому. Я таке практикувала у багатьох містах. Але усі ці вулички з крутим спуском нагадують Єреван, звідки я родом. Коли мені було 2 роки, моя сім’я переїхала у Чернівці. Усі ці спуски, підйоми та вузенькі вулички, які ведуть тебе незрозуміло куди, дуже схожі на вулиці Єревану. Я прив’язана до цього. Ми йдемо по цій вуличці, де є кілька красивих будинків, і знаходимо малесенький сквер.
Я живу у Чернівцях, мені тут добре, кілька разів я пробувала звідси втекти, але врешті-решт зрозуміла, що це найбільш комфортне для мене середовище. Враховуючи те, чим я займаюся, що мені цікаво, і як я хочу жити. Після університету я поїхала у Київ, хотіла зробити кар'єру у великому місті. Тоді ще думала, що стану журналістом. А потім зрозуміла, що мені усе це не цікаво.
Чернівці – комфортне місто, якщо не замикати себе у ньому. Мені подобається змінювати локації, бути мобільною. Зірватися, поїхати і побачити щось нове. Можливо я поїду звідси на якийсь час. Я не виключаю цієї можливості. Мені хочеться дізнаватися більше, отримувати новий досвід. Мені здається, що знайти себе у Чернівцях можна лише тоді, коли ти спробуєш пожити десь в іншому місті. Якщо ти цього не зробиш, то будеш думати: “Який я нещасний! Як тут погано, чому я не поїхав звідси?” У перспективі видно все краще. Так само, як і в малюванні. Ти малюєш на полотні, і стоїш впритул до нього. А для того, аби побачити всю картину, необхідно відійти назад.
Дуже великий плюс у Чернівцях у тому, що у нас недалеко від центру є таке місце, як оцей маленький сквер на вулиці Нагірній. Тут природні цікаві локації. Я не можу стовідсотково назвати себе людиною міста. Я думаю, що для того, аби людина комфортно себе почувала, потрібно мати можливість гуляти серед дерев, дивитися на щось зелене. А Чернівці – це поєднання красивого старовинного міста і якихось напівдиких локації, де ти можеш захопитися красою природи. Це великий бонус для нас, який втратили у великих містах. Суть у тому, що мені подобається ця локація. У мене немає з нею емоційного зв’язку, як спогади, пов’язані з костелом. Це нова локація для мене як дослідника. Коли ти дослідник свого міста, починаєш його сприймати по-іншому.
Велетенське дерево на підході до Турецької площі
Я дуже люблю багатоярусні структури, як на Турецькій площі. Люблю панораму зі сторони велетенського дерева, яке росте на підході до площі. З цієї висоти видно її усю. Я люблю блукати містом. Оскільки працюю вдома, мені необхідно виганяти себе час від часу на прогулянку. Я можу ходити годинами по місту, куди ноги несуть. І в більшості випадків ближче до вечора ноги несуть на Турецьку площу, коли запалюють вогники. Я сиджу тут, думаю та відпочиваю. Звичай це моя фінальна точка прогулянки містом. Не можу сказати, що мені подобається архітектурний ансамбль площі. Як на мене, там забагато кітчу. Коли все дуже пишно і яскраво, але в естетиці все не продумано і показушне. Вліпили годинник, вліпили велосипед. Але площа все одно для мене рідна. Усе це так само, як килим з лебедями у твоєї бабусі в селі.
Нинішня пора – моя найулюбленіша на цій площі. У травні, коли вже тепло, можна довго гуляти, сидіти у дворі з друзями. Мені подобається, як усе виглядає: розлога структура дерева і площа з панорамою міста. Це як листівка. Памʼятаю, як я показувала це місце друзям з-за кордону, і вони мене питали: “Is it realy your town?”.
На мій розвиток кардинально вплинуло ціле місто. Я не сприймаю його, як окремі локації. Мені здається, людям потрібно розвивати сприйняття міста, як цілісної екосистеми, і себе, як частини цієї екосистеми. Це вирішить дуже багато питань, навіть, на побутовому рівні. Елементарно: смітити чи не смітити, ставитися відповідально до того, що відбувається, піднімати питання відчуження громадських просторів на обговорення, коли релігійним громадам віддають культурні простори, що на мою думку є неприпустимим.
Люди не відчувають себе власниками міста і не відчувають себе відповідальними за нього. Усе так, бо ми думаємо, що знаходимося осторонь, а все, що за порогом нашого дому нас не стосується. Якщо ми будемо сприймати себе, як органічну частину міста, спробуємо гармонійно із ним співіснувати, наше життя у ньому стане набагато комфортнішим.
Фото Василя Салиги
