Лариса Куваєва – директорка Центру культури «Вернісаж», або просто художниця, в якої біля двадцяти персональних виставок. Розглядаючи її картини, стає цікаво, де вона знаходить натхнення. Саме про такі місця сили в Чернівцях Лариса Куваєва розповіла Weche.
Коли я була маленькою, мені дуже подобалось малювати. У школі я багато малювала, і в мене не погано виходило. У 8-му класі нас спитали про те, куди ми хочемо вступити, я думала дуже сконцентровано. А потім залишила всі думки, і заглянула в своє серце. Там я побачила, як іду по Землі з мольбертом, навкруги цвітуть квіти, співають пташки і було багато сонця та світла, а я малюю. Я відчула, що не зможу бути щасливою без цього і відповіла, що хочу стати художницею. Саме в той момент усе почалося.
Після навчання, мені запропонували приїхати до Глибоки піднімати рівень художньої школи. Я не роздумуючи поїхала. Працювала там директором та вчителем. Саме тоді я знайшла свою долю, і ми разом поїхали в Болгарію, де відкрили галерею «Art Assa».
Ресторан Сан Ремо
Моя перша персональна виставка у Чернівцях «Час вогню» відбулась 1999 року на вулиці Шептицького. На цю виставку прийшла методист з обласного управління культури і попросила мене знову повернутися до школи на посаду директора. Але пропрацювала я там недовго, адже мені запропонували творчу поїздку до Італії. Так я з чоловіком і з дітьми, з радістю поїхала туди, адже з дитинства любила цю країну. Там прожила 5 років, і залишила багато виставок, вражень і друзів. Але емоції, які відчула у перший день подорожі, коли моє серце розширилось до меж Всесвіту, я запам’ятала в картинах, які сьогодні можна знайти в ресторані Сан Ремо.
Мене можна частенько тут зустріти. Люблю це місце за атмосферу справжньої Італії. Сюди приходжу не тільки через те, що тут розвішані мої картини, а ще й тому, що можу поспілкуватися зі своїм другом Рокко італійською та скуштувати італійські смаколики. Це мене дуже радує, адже саме тут я відчуваю атмосферу справжньої Італії, і ніби знову там, у моєму другому домі.
Усі ті картини з персональної виставки 2014 року, які не вмістилися у Вернісажі, я захотіла, аби розмістили суме тут. В Сан Ремо постійно діюча виставка моїх картин «Дольче Віта». Мені дуже приємно, що багато чернівчан, туристів, іноземців та навіть делегації з інших країн приходять сюди, і розглядають мої картини. Особливо одну з моїх найулюбленіших картин, де зображена італійська вулиця Віа Сакра, яка веде до Римського Форуму.
Мені тут все нагадує Італію, навіть смак еспресо, а особливо піца «Б’янка», яку в Чернівцях знайшла тільки тут. В Італії вона дуже популярна. Мої діти, коли йшли до школи, полюбляли брали з собою цю білу піцу. Саме тому, коли до мене приїжджають друзі, я веду їх сюди. Коли я була в Італії, мені їх дуже не вистачало, і дуже хотілося поділитися римською атмосферою. Якщо не вийшло зустріти їх там, то хочеться, аби вони разом зі мною спробували на смак справжню Італію тут.
Сюди приходять дуже багато італійців, тому я впевнено можу назвати це місце італійським. Ми з Рокко навіть хотіли відкрити італійське товариство. Адже італійців так багато в Чернівцях, а товариства ще немає. І я впевнена, що одного дня ми це зробимо.
Вулиця Ольги Кобилянської
Вулицю не дарма називали панською. Там зручно гуляти, бо все – для прогулянки. Тут не їздять машини, немає шуму двигунів, тут чисто, красиво і з квітами. Було би не погано, якби і магазини не зачиняли так рано, хоча би на свята. А то людей як в Парижі, на Єлисейських Полях, а магазини закриті. Трошки дивно, що ми це не враховуємо.
Мені дуже подобається, що зараз я живу на цій вулиці, і кожного ранку спів пташок, церковний хор та неперевершений запах ладану робить ще один день особливим. Все змішується у магічний оркестр, вулиця Ольги Кобилянської стає для мене найкращою в місті. Навіть коли я ще не проживала тут, я намагалася прогулюватись цією вулицею по дорозі додому, незважаючи на те, що це було набагато довше. Майже завжди тут грають вуличні музиканти. Було би круто, якби наші художники також стояли з мольбертом і творили. Я також говорю і про себе. Хоча був момент, коли я спробувала себе в такій ролі. Це сталося під час зйомок сюжету про Чернівці для телеканалу «Буковина». Усе це мені було до душі, адже я люблю малювати на вулиці. Це своєрідне спілкування з людьми: вони підходять, питають, трохи відволікають, але це завжди приємно. Я люблю ділитися з людьми творчістю та вводити їх в атмосферу арту. А зараз я це роблю у нашій галереї «Вернісаж».
Центр культури «Вернісаж»
Вперше я познайомилася з галереєю приблизно у 1983 році, коли будучи студенткою, приїхала на виставку, аби переглянути твори професійних художників. Тоді я не могла й подумати, що буду тут працювати директором. Завжди думала лише про своє вдосконалення та зростання у творчості. Проте, так вийшло, що я багато працювала з дітьми, відкрила галерею, організовувала виставки, набираючи досвід, тому й погодилась на запропоновану посаду директора Центру культури «Вернісаж».
Відколи працюю тут, беру активну участь у багатьох виставках, планую зробити персональну з чимось новим, зовсім не схожим на персональну виставку, яка відбулася у 2014 році. Хочу чогось незвичайного, і, швидше за все, це не буде у «Вернісажі».
Сьогодні я почуваюся на своєму місці. Навіть не думала, що це відчую, коли стану директоркою цієї галереї. Я бачу, що це моє, адже мені тут комфортно. Маю багато планів щодо галереї. Хочеться популяризувати сучасне мистецтво та зробити все, аби наші митці бачили, до чого варто прагнути, підняти «Вернісаж» до європейського рівня. Щоб колеги з інших місць приїжджали, та обмінювалися своїм досвідом. Вірю, що ми це зробимо спільними зусиллями.
Фото Василя Салиги
