Інґа Кейван – літературознавиця, чернівчанка, поетеса, донька та мама. Колишня викладачка ЧНУ ім. Ю.Федьковича. Щодо досвіду, отриманого, після того як пішла з університету, каже, що це хороший матеріал на кілька книжок. Дуже цінує цей час, оскільки він цілковито гармонує з постійним пошуком сенсів. Усе своє життя Інґа Кейван мешкає у Чернівцях. Каже, що це її космос, в якому їй затишно, дуже знайомий і привітний простір. Але все ж сподівається на те, що місто стане значно досконалішим інфраструктурно, що карнизи і балкони старих будинків не кришитимуться, наче хворі зуби, що вулиці, вулички, двори стануть чистішими, щодо цього простору ставитимуться відповідальніше самі містяни і представники влади, які є також містянами, лише з більшими повноваженнями та рівнем відповідальності. Можливо, вся справа просто у любові до Чернівців? Любов творить дива, а паразитизм виснажує будь-який організм. Місто – це завжди щось більше лише за людей, споруди та вулиці, це ще й рослини, тварини, птахи, сукупність еніологічних зв’язків і ще щось, що творить феномен топосу. Важливо, щоб усе це перебувало в гармонії.
Проспект Незалежності
Живу тут загалом усе життя. Мені подобається, як змінюється проспект. Хоча і болісно сприймаю зміни, які відбуваються, наприклад, зі старими будинками на вулиці Героїв Майдану. Для мене це катастрофа: не можу дивитися, як руйнують старі будинки, як на них насуваються нові. Проте розумію, що місто завжди змінюється, і наші будинки виросли на місці старих – там, де були садки, приватні будинки, криниці. Проспект класно і грамотно спроектований архітектором Михайлом Шевченком, який, до речі, займався реконструкцією Резиденції після Другої світової. Він просторий, у ньому є два рівні – вищий особливо комфортний для прогулянок. Для мене проспект Незалежності – міст між старим та новим містом. І водночас нагадує підлітка з легким почуттям протесту, який всюди лізе і все його цікавить.
Ще до того, як цей район почали забудовувати, він лежав за містом. Тут були ліси та болота, здається. До речі, у нас тут досі виростають лісові фіалки. А раніше на під’їздному дашку виростали гірські гвоздики, а ми дітьми їх зривали, певно, не треба було… Досі пам’ятаю їхній запах... Коли починає зеленіти, то довкола нашого будинку стає неймовірно красиво. Я боюся, аби не почали вирізати дерева. Мої вікна виходять на двір та на проспект. Якось дивлюся у вікно – пилять дерева за будинком, з боку проспекту Незалежності. Остаточної мотивації таких дій ми з мешканцями так і не збагнули. Переживали, щоб не зробили парковку. Ми почали боротися за цей сад. Тут була казкова алича та стара черешня, багато інших дерев. Коли я кажу про те, що, дивлячись на те, як нищили ті дерева, я відчувала таку безпорадність і відчай, наче на моїх очах вбивали моїх старих друзів, а нічого не могла з цим вдіяти, то, ймовірно, для когось це видається дивацтвом. Ми живемо в якихось дуже різних світах з тими людьми, які зрізали дерева. Коли я запитала їх, навіщо вони зрізали цілком здорову черешню то вони припустили, що я переймаюся, бо, вочевидь, мала з неї зиск – продавала з неї ягоди. Абсурд. Ми з громадськими активістами проспекту підняли шум, після чого вони почали з нами все узгоджувати, посадили катальпи. За що все ж дуже вдячні. Коли дерева зміцніють, то прийде час поміркувати над лавицями, доріжками, освітленням. Лише хай виростуть благополучно.
У нас затишний двір. Багато дітей завжди було. До речі, останнім часом знову діти почали частіше гуляти у дворі. Влітку галас і це чудово. Ось знову коти з’явилися, бо на певний час зникли кудись. А он наша стара гойдалка, на якій ми розгойдувалися до неба. І як ми не боялися? Одного разу, гойдаючись, я, вочевидь, саме на небо задивилася, і мені в око впала пластинка іржі (варіація на тему «Снігової Королеви»), а я ще й втерла її в око, через що довелося робити операцію. Добре, що не дійшло до варіації на тему «Острова скарбів» та одноокого П’ю. А ось там, біля горіха, стояли перекладини для вибивання килимів. Вони такі специфічні були: власне перекладина та внизу ґратки, на них клали скручені килими. Ми любили там гойдатися, підтягуватися – такі специфічні розваги радянських дітей. Але, гойдаючись, важливо було вчасно зістрибнути. Якось із сестрою ми там вкотре бавилися. Гойдаючись, я себе з доброго дива почала сама лякати: мовляв, я боюся, я не стрибатиму. Але руки втомилися і зіслизнули. Я розумію, що падаю і вже нічого не контролюю. Усе так уповільнилося, і я пішла головою прямо на бетон. Отямился, наді мною моя сестра, якийсь чоловік підбіг, а я тру чоло і сміюся крізь сльози. І тут бачу, як на балкон виходить моя мама. Я моментально виструнчилася. Мама нічого і не помітила. Я їй аж за якийсь тривалий час розповіла про цю пригоду. Якісь моторошні історії я розповідаю. Напевно, це такі яскраві кадри, які зафіксувала пам’ять.
А ще моїми подругами в дитинстві були бабусі-сусідки. Такі колоритні, завжди розповідали якісь історії. Я любила слухати, а вони любили те, що я їх слухаю. Пригадую землетрус влітку 1989 року тоді була вдома сама, прибирала. Пам’ятаю по телевізору тоді якийсь танцювальний колектив «виплясував» у народних російських костюмах, і тут раптом стіни і підлога почали рухатися. За мить я збагнула: у чому справа. Папугу, який закричав і впав, я запхала у клітку, клітку в руки і на вулицю. Кажуть, що люди в таких випадках хапають найдорожче – от я і вхопила свого друга. А під під’їздом на лавиці вже сиділи мої літні подружки. Сидимо ми під дашком із бабуськами цілком мирно і спокійно, клітка у мене на колінах, вони розмовляють із пташкою. Ідилія, все добре – наче ж вибігли з будинку. І тут, подолавши усі просторово-часові бар’єри, з роботи прилітає моя мама (у босоніжках на шпильках, зауважу). Її величезні очиська стали вдесятеро більшими, і вона кричить: «Інґаааа!» До цього моменту мені не було страшно взагалі. Мій брат (а він у мене такий раціоналіст-іроніст) потім сміявся із нашого мистецтва техніки безпеки: мовляв, молодці, сіли під бетонним дашком, так би вас і прихлопнуло...
Ось там ми пересиджували землетрус. А он вікно нашої кухні. Моя вразлива і чутлива мама колись сказала: «Мій світ – вікно кухні». Мій світ – також вікно кухні, але ще й екран ноутбука.
Костел Найсвятішого Серця Ісуса
Коли я навчалася в університеті, то на заняття завжди ходила пішки, тому вибиралася досить рано. І завжди любила той момент, коли, виходячи на вул. Вільде, починала наближення до костелу Серця Ісуса. Пригадую, одного ранку шпиль обгорнула рожева хмарина, наче повітряна вата. Вона справді була рожевою і ніби цілеспрямовано згорнулася навколо шпилю. Не бачила такого більше жодного разу. Мене це тоді так вразило, що я навіть вірш на першій же парі написала.
Мені здається, що цей костел – душа міста. Серце? Хай серце міста. Але, здається, що все ж душа. Він, попри те, що пошарпаний, попри те, що всередині багато понищено, однаково дивиться відкритими, довірливими очима. Нагадує аристократа – шляхетну людину, яка навіть у поважному віці залишається красивою і з випростаною спиною. Незважаючи на зморшки, на артрит чи інші хвороби, залишається краса. Я бачила малюнки того часу, коли його лише збудували, біля нього були ще маленькі дерева. І хоча він височіє над ними, таке відчуття, що костел ріс разом із цими деревами. Такий живий та дитинний.
Моя бабуся Марія, вона з 1915-го року (тобто захопила різні епохи та пов’язані з ними події), розповідала, що після Другої світової чи навіть ще під час вона ходила у костел із сином, що у цьому костелі правилися тоді служби не лише для католиків, а й для православних. Вона була напівполячкою, але ще її мама, вийшовши заміж, перейшла у православ’я. Такий символічний для мене момент.
Тут потрібна серйозна реставрація, фаховими майстрами. Необхідні шалені кошти, відповідні матеріали та відповідні техніки. А всередині ж усе знищено, акустику не відновити. Кажуть, що коли в костелі співав хор, то було відчуття, що співають архангели. Тобто звук збирався десь наверху і так сильно і специфічно лунав. Там був орган, де той орган дівся? А дзвони, які спеціально у Шотландії замовляли...
Символічний цей костел. До речі, він мені сниться. Був такий сон, що з якогось простору зайшла на горище, ходила-блукала там, відкривалися якісь інші простори, потаємні кімнати і коридори.
Костел Найсвятішого Серця Ісуса – ідеальний приклад неоготики. Тут точніше дотриманий архітектурний стиль, ніж у храмі святих Єлизавети та Ольги у Львові.
Найкраща кав’ярня на розі
Локація, з якою у мене цілковита синхронізація. Мені тут просто добре. Не знаю, чи справа в атмосфері, яку тут створили, чи місце саме по собі позитивне. Однозначно, за будь-якої відповіді, можна говорити про феномен цієї кав’ярні.
За моїми відчуттями це якась релаксаційна територія і простір. Заходячи всередину кав’ярні, я наче огортаюся золотисто-прозорим, м’яким коконом-хмариною, наповнююся спокоєм, моя нервова система відпочиває. Крім того, мені подобається сам антураж і дизайн приміщення: багато книжок, невеликий, але ефективно зонований простір, два рівні, сходи, які дуже органічно вписуються у простір кав’ярні в середмісті. Я особливо люблю посидіти за столиком на другому рівні: мені видається, що там більше повітря, світла, і там тепліше, а також можна спостерігати за життям крізь велике вікно, що виходить на вулицю Сковороди.
Мені комфортно і на території поряд: величезні дерева, можливість посидіти в затінку їхніх шикарних крон на зручних лавицях. Рух людей і автівок наче залишається за якоюсь прозорою стіною – от вам ще один штрих до феномену цього місця. Мені імпонує дуже вдало задизайнений у простір поряд із кав’ярнею велосипед.
Я завжди радо користуюся будь-якою нагодою потрапити у цю кав’ярню. І навіть під час локдауну вигадала цикл презентації книжок «Читання із кав’ярні». Офіційно цей проєкт я подаю як «формат презентацій книжок видавництва, на яке я працюю, впроваджений спеціально для комунікації з аудиторією в умовах локдауну», але первинна мотивація – все ж можливість побувати в улюбленій кав’ярні та ще й у цілковитій тиші. Це така трохи соціопатично-мізантропічна характеристика моєї особистості – на перший погляд, насправді я просто інтроверт.
Не пригадаю, коли вперше довідалася про «Найкращу кав’ярню на розі», коли вперше відвідала її. Це подібно до того, коли з якоюсь людиною настільки затишно, комфортно, гармонійно, що здається, знаєш її все своє життя або й знала в якомусь із минулих.
Фото Василя Салиги
