В нашій традиційній рубриці розповідаємо про людей нашого міста та їх улюблені місця. Цього разу сучасний український поет та письменник Андрій Тужиков розповів нам про улюблені місця як періоди становлення особистості.
Аврора
Турецька площа – це частина мого життя, я живу тут з самого народження. Чому турецька? Хоча Буковина була під владою Османської імперії недовго, але сліди свого панування турки все ж залишили: турецька криниця турецький міст, а внизу пагорбу були казарми турецького гарнізону, розкиданого цими кварталах. Але коли ти малий, тебе мало хвилює чому та чи інша вулиця має саме таку назву. Це не хвилювало й мене. Все моє дитинство пов’язане з іншим ландшафтом цього місця. Зараз тут все набагато гарніше ніж було, але воно для мене штучне. Оця збудована занова криничка яку розмалювали, оці кам’яні сходи: воно позбавлене духу часу, у якому я зростав. Те, що тут було раніше – взагалі жах з точки зору збереження архітектурної спадщини та естетики. От де зараз гуляє мама з дитиною (двір школи №14) , там за школою були два гаражі, де діти курили, пили пиво «в ничку» від батьків, все було захаращено. Гарно, що зараз там прибрано та просторо. Раніше це місце взагалі не було схоже на площу, скоріше на убитий скверик з палатками, де продавали квіти. Тут багато місця, тому часто хлопці грали у футбол і розбивали вуличні ліхтарі. А там, де зараз годинник, раніше була лісопосадка, яка взимку перетворювалась на гірку. Ми тут катались на санчатах. А хтось на картонці, або просто на дупі, хто як міг. На місці велосипеду була територія вулканізації, де ми прохали шиномонтажників заклеювати камери велосипедних колес, бо район був всіяний розбитим склом від пляшок. Ще стояло дерево аличі, яку ми з’їдали ще зеленою, дерев’яна занедбана криниця, звідки боялися пити воду, бо казали, що там топлять котів. На криниці була жовта вицвівша ікона Богоматері, а справа від неї – кабіна від вантажівки.
Однією площею ми не обмежувались. Наші ігри продовжувались на Турецькому мості. Коли під ним проходили наші друзі або проїжджали машини, ми кидали в них сніжки. Водії нас ловили, давали по голові і відпускали. Ми ж нічого не розбивали. Отакий був типовий райончик, який нічим не відрізнявся від спального, крім того, що знаходився у центрі міста і був архітектурною пам’яткою.
Але ці місця не стали для мене на стільки особливими, як Аврора. Чому вона мені так запам’яталась? Тому, що це для мене було щось таке заборонене. Коли мені було років 6, тоді ще життя не було таким гарним та барвистим як зараз, на Аврорі збиралось багато наркоманів. Усюди валялись шприци. Мама дуже сварилась, якщо я йшов гуляти, бо переживала. Але мені дуже подобалось це місце. Річка-вонючка, де ми ловили тритонів, «кратер» раніше не був таким зарослим, більш піщаним. Тоді ми могли гуляти по ньому і придумувати легенди, що сюди колись впав метеорит. А що ще робити у 7 років? Курити ще рано, а гратися в машинки вже пізно. Ще коли ми казали батькам куди ідемо, то ніхто не розумів, де саме знаходиться Аврора, всі уявляли крейсер з радянської пропаганди. Дивна етимологія назви. Мене дивує те, що ця велика та маловідома ділянка в центрі Чернівців – занедбана. Але ті, хто знає про неї, використовують як реакційну зону. Мені важко уявити, чому не можна на вихідні поїхати в гори, це ж не так далеко. Як можна біля залізничної колії проводити пікнік?
Український Народний Дім
Український Народний Дім – це найстаріша організація на Буковині. Вона бере свій початок ще з часів Австро-Угорської імперії. Ще тоді почали збиратись громадські активісти, і, напевно, це одне з тих місць, де почала формуватися українська ідентичність. Це визначна споруда, де культурні процеси не є централізованими. Сьогодні Український Народний Дім позбавлений тої сакральності, яка в ньому була 20 років тому. За цей період багато що змінилося, крім зовнішнього вигляду будівлі. Вона потребує реконструкції та модернізації. Але тут є особливе для мене місце. Кімнатка, де народилось багато ідей. Такі, як арт-простір Лабораторія культури, Chernivtsi Urban Exploration та інші.
Скоріше за все, я би назвав себе митцем, у якого є своя громадянська позиція, а не активістом. Взагалі, це слово заплямоване. Воно починає набувати негативного сенсу. Через те, коли вішають ярлики на людину,що ти вже маєш займатись певними речами, такий собі activist starter pack: ходити на сесії міськради, писати пости у Facebook про те, які депутати погані, та ще й тегати їх. Але насправді все інакше. Є люди, яких не називають активістами, але вони роблять набагато більше, а їх імена мало кому відомі. Тому майбутнє слова «активіст» – це кліше скандальної людини.
Дворик на Фрідріха Р. Кайндля
Цей дворик я помітив зовсім нещодавно, два роки тому. Тут тихо, але не від шуму, а через те, що тут нічого не відбувається. Тут немає нічого динамічного. Сюди можна прийти з кавою або з пивом, посидіти і подумати про минуле… Я бачу перспективу цього простору. Це місце знаходиться недалеко від Кобилянської, раніше тут був літній кінотеатр. Було б непогано його відновити. Мене надихають такі руїни і нашарування цивілізацій. Нижній шар – це постамент Шиллера, але самого монументу немає. Ми бачимо залишки літнього кінотеатру, який є середнім шаром. І сучасність – стоянка та сміття. Це говорить про те, що люди не знають, що тут раніше було. Вони просто паркуються, і їх не хвилює минуле. Пам’ятають лише старші люди, а для водіїв історія дворика просто заважає паркувати машини. Щось у цьому є трагічне, комедійне, є над чим подумати.
Дівчата з Лабораторії культури зробили тут інсталяцію з павутиння, а на стіні намалювали Шиллера, який вказував на дзеркало, де були написані слова Шиллера: «Людина відображається у своїх вчинках». Ця інсталяція вступила у діалог із суспільством, тому що інші активні актори на міському тлі в обличчі ЦК «Азову» пізніше замалювали дзеркало. Зробили пропаганду свого політично-ідеологічного руху. Вони домалювали Шиллеру на руці стрічку зі своїм символом, а потім інші люди також вступили з ними в діалог, і закреслили їх символіку. Це лише показує що городяни потребують діалогу, але вони не знають, як саме його вести і якими інструментами користуватись. Але очевидно, що це потрібно. Адже навіть інсталяція стала причиною для діалогу.
Дуже багато сімей живуть поруч із двориком, сумно що вони не долучаються до творення цього дворику. Хоча вони врешті-решт можуть стати силою, хто буде доглядати за цим місцем.
Шлях, який ми пройшли, показує моє життя. Аврора, де я провів своє дитинство, є періодом безідентичності. Тоді я не розумів, хто я у цьому місті, що можу зробити, яка моя роль. Другий період, коли ми пішли в Український Народний Дім, де я організував один із перших культурних заходів ще у 2011 році. Ми там робили поетичне читання. І от нарешті ми тут, у дворику. З ним ми працювали два місяці тому. Саме це і є моє самоусвідомлення у місті, моєї ролі та сили в ньому. Кожен може багато чого зробити, головне тільки мати бажання.
Фото Василя Салиги
