Мати повноцінне життя та насолоджуватися ним хоче кожен. Втім в Україні і досі це не є повністю можливим для людей з інвалідністю. Актуальним питанням залишається доступ до міського та приміського транспорту, маркування паркомісць на автомобільних стоянках, пристосованість залізничних пасажирських вагонів для перевезення цієї категорії осіб, забезпечення безперебійної роботи ліфтів та інших технічних засобів. Залишаються недостатньо доступними для людей з інвалідністю житлові будинки, заклади охорони здоров’я, соціального захисту та соціального обслуговування, освіти, адміністративні будівлі. Також актуальною є проблема незручних пандусів, тому, крім факту їх встановлення, потрібен ще й контроль за дотриманням нормативів і стандартів.
Про ці та інші виклики сьогодення говорить голова ГО «Чернівецьке товариство інвалідів «Мрія» Любов Свіріденко – жінка, яка 5 років тому сіла на візок та на собі відчула усі проблеми людини з інвалідністю.
Ви очолюєте товариство людей з інвалідністю «Мрія» у місті Чернівці. Як воно функціонує сьогодні?
Товариство було засноване у 1994 році, яке об’єдналось на добровільних засадах на підставі спільних інтересів, з метою здійснення соціальної, правозахисної, інформаційної, консультаційної виховної діяльності. Очолюю його з 2008 року. У товаристві на обліку перебувають 52 особи з інвалідністю, які пересуваються за допомогою інвалідних візків, милиць, палиць з нозологією. Ми сприяємо широкій участі людей з інвалідністю для здійснення та захисту своїх прав і свобод, усуненню обмежень у життєдіяльності, вирішенні побутових та соціальних проблем, наданню разової та постійної цільової допомоги, працевлаштуванню, покращенню житлових умов, облаштуванню пандусів до їх помешкань. 2 рази на рік ми проводимо загальні збори, також відкриті спортивні змагання на спорткомплексі «Олімпія», новорічні заходи, беремо участь у різноманітних фестивалях, семінарах та тренінгах.
Чого вдалось досягти за роки існування організації?
Сьогодні я є Головою Комітету з питань охорони здоров’я, соціального захисту, освіти, культури, спорту та дозвілля Громадської ради при виконавчому комітеті Чернівецької міської ради, представником комітетів доступності при виконавчому комітеті Чернівецької міської ради та області. У нас вже є гарні здобутки. Наприклад, інспектування медичних закладів на предмет забезпечення доступності (я особисто проінспектувала 20 медичних установ – це лікарні і поліклініки, аптеки, які знаходяться на території міста Чернівці та за його межами), які обладнані пандусами відповідно до сучасних вимог користування та відповідають державним будівельним нормам – вхідна зона. Також ми працюємо над забезпеченням внутрішнього пересування і розміщенням інформаційної доступності: табличок шрифтом Брайля для людей з вадами зору або повністю незрячих, пониження вікон до реєстратурних кабінетів, маркування жовтою фарбою сходових маршів за методом «перша і остання», звукові сигнали. У нас є досить багато старих будівель, які мають вузькі коридори, не обладнані ліфтами та підйомниками, не обладнані відповідними вбиральнями, тому відвідувачі не мають можливості самостійно скористатися своїми нагальними потребами.
Наприклад, раніше у Громадській приймальні Чернівецької ОДА був досить екстремальний пандус, який довелося переробити. Обладнали універсальну вбиральню, якою можуть скористатись всі маломобільні категорії населення. Раніше цією вбиральнею людина, яка пересувається за допомогою інвалідного візка, скористатись не могла. Радію, коли до наших вимог дослухаються і роблять висновки не тільки на папері.
Чи є підтримка від державних установ і в чому вона полягає?
Щоби місто було архітектурно, транспортно, інформаційно доступним, над цим питанням активно працює комітет забезпечення доступності. Тож завдяки ньому, в центрі Чернівців вже є пониження бордюрів на перетинах вулиць, обладнані паркувальні місця зі встановленим міжнародним символом доступності. Деякі площі міста є більш-менш доступні: Соборна площа та площа Святої Марії. Однак на площі Філармонії вже проводився капітальний ремонт, втім жодного пониження бордюрів все одно немає, і потрапити туди ми практично не маємо можливості. Те ж саме стосується і Театральної площі: рейковий пандус, який є на ній, не придатний для пересування людей у візках та батьків, які мають маленьких діток і перевозять їх у візочках. Я вважаю, що ми є тим поштовхом та тим ядром, яке штовхає суспільство і державу робити щось корисне для людей.
Наскільки якісними є допоміжні засоби, які видає держава?
Дуже важко користуватися нашими візками, адже як проїдешся раз по наших дорогах, вони одразу розсипаються. Хоч їх і видають безкоштовно з терміном на 4 роки, але виходять візки з ладу вже за 1-2 місяці. Наразі на базі комунального центру «Турбота» створена майстерня по ремонту допоміжних засобів пересування. Спеціаліст приходить до помешкання, де проживає людина з інвалідністю, і ремонтує візочок. Також у «Турботі» вже є два автомобілі з підйомниками, які забезпечують перевезення людей з інвалідністю на різноманітні заходи. Крім того, люди роблять замовлення, коли їм потрібно поїхати в лікарню чи за будь-якими потребами.
Що, в першу чергу, створює проблему для людей з інвалідністю?
Найперше – це дороги. Їздити по них – це справжнє випробування. По-друге, це розбиті вщент тротуари, по яких людям зі здоровими ногами важко ходити…я не кажу вже про те, як пересуватися за допомогою інвалідного візка по танцюючій вищербленій плитці. Тому виникає риторичне питання: чому людей на візках рідко бачать на вулицях міста? Не важко здогадатись, що без супроводу тут не обійтись. Найбільша проблема для них – це вийти за межі власного помешкання. Також, якщо людина сама не має можливості зайти кудись, чекає, поки рідні, сусіди, будь-які сторонні люди допоможуть їй дістатися в будь-які заклади – це дуже сумно. Коли вона не може взагалі, скористатися першими предметами необхідності у власному помешканні, ванною кімнатою чи під’їхати до плити зварити собі їсти – це побутові проблеми і вони дуже серйозні.
Як ви подорожуєте?
Зазвичай чіпляю рюкзак на візок і мандрую по місту. Нещодавно була у Чернігові і хочу звернути увагу, що саме Чернігівський музично-драматичний театр є доступним для людей з інвалідністю, навіть попри те, що він на 17 років старший за наш.
До прикладу, на візку я проїхала майже через весь Київ і насправді не можу сказати, що він доступний. Перейти вулицю практично неможливо, всюди високі бордюри. Єдине, що у місті доступне – це метро: заходиш у центрі міста у підземку, де тебе супроводжують аж до самої потрібної тобі зупинки, так само зустрічають тебе вже на іншому кінці. У нас в місті не в повному обсязі маршрути забезпечені низькопідлоговим транспортом, а найгірше те, що водії зазначених транспортних засобів не дотримуються правильного паркування і забезпечення посадки в транспортний засіб, тому інколи на зупинках доводиться чекати годинами.
Що ви скажете про перехожих? Чи є небайдужі?
Буває, коли гуляю по місту і не має можливості здолати бар’єр, чую: «Вам допомогти?» – вже є люди, які небайдужі. А є просто такі, що пройдуть повз, обернуться, глянуть на тебе та й підуть собі далі. Наприклад, коли бачать, що у візку їде жінка, яка посміхається, гарно вдягнена, то говорять: «О, у візку та ще й посміхається». А я в такому випадку кажу: «Зніміть сірі маски зі свого обличчя, життя чудове, посміхайтеся до нього».
Як долати внутрішній бар’єр?
Інвалідність – це не вирок. Коли людина травмується і всередині себе має такий камінь, який, здається, неможливо роздробити. У таких випадках її повинні оточувати ті люди, які шукають і знаходять різні способи для того, аби той камінь почав розсипатися і виходити разом із піском. У нас є досить багато сімей, де є і жінка, і чоловік на візку. Попри це вони створюють сім’ї, народжують здорових діток, які потім допомагають цим батькам. Життя не закінчується на травмі. Треба вміти любити життя і долати ті випробування, які на твоєму шляху, адже більше випробувань не дається, ніж ти їх можеш подолати.
Впродовж останніх років через військові дії на сході України кількість людей з інвалідністю збільшується. Звідти приїжджають люди без кінцівок або взагалі нерухомі і також сідають в інвалідний візок. Крім фізичної, вони мають і психологічну травму. Та я дуже щаслива, коли дивлюся ролики в інтернеті, де людина без кінцівок бере участь у перегонах, біжить на протезах і досягає перемоги. Долати бар’єр всередині себе не дуже легко, але це треба робити.
Як суспільство сприймає маломобільні групи населення сьогодні?
Знаєте, я терпіти не можу співчуття: «Ой, ти на візку...». Розумієте, про те, що я на візку, я не кажу: «Ой, чому тобі так сталося», а кажу: «Не чому, а для чого». А саме для того, щоби бути прикладом для інших, допомагати їм, рухати цей бар’єр у світі, щоб ми були незалежними. Коли людина з інвалідністю зациклюється на тому, що вона на візку, не хоче виходити із власного помешкання, щоб її бачили, співчували, то ми знаходимо таких людей. Тоді, коли вони дивляться телебачення і усвідомлюють, що такі ж люди на візках проводять спартакіади, танцюють, стають параолімпійцями, олімпійцями, тоді це їх спонукає також спробувати.
Які нагальні зміни потрібні Чернівцям, щоби вони стали доступнішими?
Візьмемо до прикладу літні майданчики, які щорічно облаштовують у Чернівцях, особливо на вулиці Ольги Кобилянської. Ми хочемо, щоби вони були пристосованими для всіх маломобільних верств населення, адже така категорія людей займає великий відсоток у нашому суспільстві: мами з візочками, вагітні жінки, люди похилого віку, які пересуваються за допомогою милиць, тростин, слабобачучі, тотально незрячі тощо. Ці літні майданчики облаштовані на подіумах, зі сходинками, які здолати самотужки практично неможливо. Тому ми над цим питанням постійно працюємо.
При Чернівецькій міській раді створена робоча група, яка контролює роботою та облаштування літніх майданчиків, ми разом проводимо рейдові перевірки на предмет облаштування пандусів, робимо зауваження, у разі невиконання зазначених вимог – такі майданчики будуть демонтовані. Адже будь-яка людина має право самостійно зайти в той чи інший заклад поспілкуватися за філіжанкою смачної кави.
У Чернівцях є нагальна потреба облаштування модульних вбиралень. Тому на сайті Чернівецької міської ради була створена електронна петиція наступного змісту: «Забезпечення гідних та комфортних умов життя – одне з найважливіших завдань сучасного міста. Наразі чернівчани та гості міста не мають можливості реалізувати базові людські потреби, в тому числі відвідувати міські вбиральні. Ця проблема – варварський та принизливий прояв міської сучасності. Найпринизливіше те, що міськими туалетами не можуть скористатись маломобільні верстви населення ні у центрі міста, ні у парках відпочинку у зв'язку з тим, що вони знаходяться у підвальних приміщеннях, куди людям, які пересуваються за допомогою інвалідних візків, милиць, тростин, з вадами зору важко дістатися».
Найбільше мене вразило те, що у Чернівцях закрили медико-реабілітаційний центр для осіб з інвалідністю для людей від 18 років, де вони могли вчитися, набувати професію. У цей центр приїжджали зі всієї України. Але ми на цьому не зупиняємось і будемо все ж таки виборювати те, щоб його відновили або відбудували новий згідно ДБН, який буде приймати на навчання всіх людей з інвалідністю, незалежно від нозологій захворювання. Дуже хочемо, щоб у нашому місті був басейн, доступний для людей з інвалідністю, тому що басейни у фітнес-клубах досить дорогі і людина з пенсією у 1500 гривень не може дозволити собі такого задоволення. І головне, ми дуже хочемо, щоб наша влада та держава були відкритими до спілкування.
Що для вас особисто є найбільш обурливим у нашому місті?
Дуже часто на центральні вулиці вивозять людей без кінцівок і виставляють їх на жебракування. Це нас обурює, тому я вже написала лист до міського голови про те, аби припинити в Чернівцях жебрацький бізнес. Цього не повинно бути, ми – люди. Якщо ми кажемо, що хочемо бути на рівних з іншими, то повинні виборювати ті рівні права і можливості задля того, аби кожна людина відчувала себе повноцінним членом суспільства. Якщо в нас буде жебракування, занедбання, то ми цього ніяк не досягнемо.
Чи є реальна можливість у Чернівцях для маломобільних груп населення заробляти та забезпечувати себе?
Кожна людина себе знаходить сама. Якщо я, наприклад, не можу працювати у державній установі, то можу знайти роботу через інтернет. Також я вишиваю, пишу вірші та пісні. Незабаром їду в Хуст, що на Закарпатті, відкривати фестиваль. Люди знаходять себе у хендмейдах, свої роботи презентують на виставках, виставляють на продаж. Немає таких, які взагалі нічого не роблять.
Щодо роботи у державних установах, то, наприклад, громадська приймальня Чернівецької міської ради могла б облаштувати робоче місце для людини на візку. Ця людина могла би приймати звернення від громадян, працювати з документами.
Що ви та ваше товариство робите для просування інклюзивної освіти у Чернівцях?
Ми приходимо до закладів освіти, розказуємо учням/студентам про те, що є такі дітки, які мають вади зору, слуху, інвалідність тощо. Ми розповідаємо, яким повинне бути шкільне місце для таких дітей, на якій відстані має бути парта та дошка від цієї дитини, якщо вона погано бачить, у якому напрямку повинне падати світло на парту. І знаєте, до наших порад прислухаються. Наприклад, у 4 гімназії вже встановили внутрішній пандус. У них є інклюзивний клас, де дітки займаються і навчаються на рівні з іншими, тобто є повноцінними учнями цього закладу, а не шкіл-інтернатів. На мою думку, останні взагалі потрібно ліквідувати по всій Україні. Наразі у Чернівцях є Центр реабілітації дітей з інвалідністю, де дітки із синдромом Дауна, аутизмом, ДЦП проходять лікування. У них є лікарі, їх обстежують, допомагають, з ними займаються, тобто там все робиться для них.
Опишіть 3 головні речі, які людям варто знати про людей з інвалідністю.
По-перше, відсутність достовірних статистичних даних про людей з інвалідністю є перешкодою на шляху до розробки прагматичної політики та її ефективного виконання.
По-друге, права людей з інвалідністю продовжують порушувати – зокрема, право на освіту, охорону здоров’я, працевлаштування, участь у політичному та культурному житті, доступу до правосуддя, до інформації тощо.
По-третє, держава не вживає належних заходів, спрямованих на заохочення поваги до гідності осіб з інвалідністю, виховання толерантного ставлення до них.
Порадьте із власного досвіду, як людям з інвалідністю брати все від життя.
Перш за все – долати бар’єр усередині себе, вийти на вулицю, спілкуватися з людьми, бути на рівних. Кажуть, Господь ніколи не дає більше випробувань людині, ніж вона може витримати і я в це вірю. Коли мені говорять: «Та що ти там можеш на візку». Я відповідаю: «Я можу те, чого ти не можеш на здорових ногах».
Я не люблю людей, які співчувають, а підтримую тих людей, які вміють і допомагають долати всі бар’єри на шляху. Не будьмо байдужими – творімо добро разом!
Спілкувалась Вікторія Корсун