Про життя буковинського гумориста у столиці, що потрібно для того, аби добитися там успіху, чому з Києва повертаються у Чернівці та де можуть реалізувати себе любителі гумору читайте в інтерв’ю з берегометським коміком, учасником Буковинського кубку гумору та Ліги сміху Михайлом Поп’юком.

Розкажи, як ти почав займатися КВК і стендапом? І чим займаєшся зараз?

У КВК я почав грати ще зі шкільних років. Це була команда “Стоп-кадр”. У нас в Берегометі був гурток КВК, який є і досі. Мене взяли в команду в 7 класі. Тоді якраз готувалися до фестивалів Юних Інспекторів Руху та Дружин Юних Пожежників, які на той час були дуже популярними в Україні. Самі фестивалі складалися з чотирьох етапів: шкільний, районний, обласний і всеукраїнський, а також був поділений на спортивні змагання та гумор.Тоді це було масштабно. Якщо ти хотів розвиватися у КВК, це була чудова можливість зарекомендувати себе на цих платформах. Мене взяли через те, що я співаю. Так, голосочок у мене був як у Назарія Яремчука, такий дзвіночок. І от з цього я і розпочав грати у команді КВК “Стоп-кадр”.

Після школи у мене був вибір: навчатися у Чернівцях або у Києві. Обрати столицю було нелегко, адже за шкільні роки в нас утворилася команда, з якою ми брали участь у багатьох конкурсах, ми стали не просто учасниками одного гуртка, ми були друзями, сім’єю. Але разом із сестрою ми все-таки обрали Київ. Переїхавши туди, ми намагалися створити команду КВК там. Зібрали людей, які були небайдужі до гумору, але якось не склалося. Ми виступали класно, але не було підтримки на сцені. Ми всі були різні, з різних регіонів України. 

Пізніше з капітанами різних команд ми створили збірну університету ім. Драгоманова, де я і навчався. На початку все було дуже круто, але ви самі розумієте, що коли в команді усі капітани, то кожен тягне простирадло на себе. Я почав віддалятись від КВК, але писати жарти продовжував. Саме у той час набував популярності стендап. Я почав дивитися виступи різних американських стендаперів. Мені дуже сподобалися виступи Кевіна Харта. І я зрозумів, чим буду займатися найближчі кілька років. Перший стендап у мене був про те, що я один син у сім’ї і в мене є три сестри. Я справді маю три сестри. Це був відкритий мікрофон в одному з барів Києва. Взагалі у Києві популярний підпільний стендап. Цей заклад знаходився одразу в переході, аудиторія там збиралася дуже цікава. Якось на восьме березня зібралися жінки 35-40 років. Я вийшов сам на сцену і дуже переживав, адже в КВК виступаєш командою, відчуваєш себе впевненіше, бо є підтримка, а тут ти один. Тепер я розумію, чому під час виступів у стендаперів біля стільчика завжди стоїть пляшка води (сміється, – авт.) До того ж я був єдиним україномовним стендапером на той момент. Коли я почав розказувати, що в мене є три сестри і я завжди знаю де знаходиться плойка, де парео, я не знаю розмір своїх шкарпеток, зате знаю щільність капронок, жінок це розірвало. Вони зрозуміли, що я свій. Тоді я виграв свій перший відкритий мікрофон. Виступав ще кілька разів в університеті, але зараз займаюся більше КВК. 

Ти жив і навчався у Києві протягом чотирьох років. Які враження від столиці?

Спочатку було трішки страшно. У порівнянні з Берегометом, це величезне місто. Ти ніби відриваєшся від усього, що в тебе було, від людей, від берегометського гумору, та опиняєшся в іншому середовищі, де на кожному периметрі щось нове. Взагалі я вважаю, що коли ти потрапляєш із села у таке велике місто, то дивишся на речі зі сторони, у тебе ще не замилене око. І ти починаєш порівнювати все і передавати це через гумор. Наприклад, якщо у мене був образ ідеальної жінки в Берегометі, то в Києві це було зовсім інше. З часом я звик і зрозумів, що у столиці більше свободи – у всьому. 

Що потрібно, для того, аби добитися успіху в столиці?

Потрібно мати конкретну ціль. Туди потрібно їхати тільки тоді, коли ти знаєш, чого саме ти хочеш. У мене є багато знайомих, які хотіли стати, наприклад, шоуменами. Вони приїжджали і не знали, за що зачепитися. Тому потрібно знати, що саме ти бажаєш, ставити перед собою конкретні цілі, і що важливо, мати знайомих, які там живуть і тобі допоможуть.

Яке у киян ставлення до гумориста з Берегомету?

Таке ж, як і до всіх. Якщо говорити про стендап, то там взагалі не має значення звідки ти. В універі мене дуже відрізняла вимова. П’ятдесят відсотків моїх одногрупників говорили російською мовою, сорок відсотків – українською і деясять – суржиком. Було важко почати говорити без діалектів, коли ти все життя тільки так і спілкувався. Люди на тебе дивляться по-іншому. Але в цьому є й плюси – ти цікавиш їх, виділяєшся. Не знаю чи це правда, але мені багато хто казав, що люди із західної України дуже добрі. 

Чи однакові шанси у столиці для приїжджих та місцевих коміків?

Думаю, що так. Не суть у тому, звідки ти, важливо, який ти і як себе подаєш. Усе дуже просто. Звичайно, якщо ти живеш усе життя у Києві, то більше знаєш, у тебе більше знайомих. Але якщо ти цілеспрямована людина, то тобі не завадить ніщо.

Чому ти повернувся в Чернівці?

Я зрозумів, що для того, аби розпочинати там те, чим я хочу займатися, потрібно мати команду. Я повернувся, щоби набратися досвіду і зібрати людей, які горять тим же, що і я.

Які основні відмінності в гуморі між Чернівцями та Києвом?

Взагалі, якщо порівнювати Чернівці і Київ у плані стендапу, то в Києві більше свободи. Тому що там не тільки один клуб стендапу, їх дуже багато. А на рахунок жартів, великої відмінності немає. Бо якщо смішно, то смішно будь-де і на будь-якій мові.

Які ти вбачаєш можливості для гумористів у Чернівцях? 

Два роки тому в Чернівцях не було жодного майданчика, для того, щоб якось реалізувати себе в гумору. Цього року нарешт, відродився Буковинський клуб КВК, що дуже тішить. Щоправда зараз  він має назву Буковинський кубок гумору. Є багато молодих і амбіційних людей, які хочуть займатися цим. Загалом у Чернівцях створюється нова гумористична тусовка. Якщо в період, коли я був школярем, між командами була конкуренція високого рівня, то тепер такого немає, є хороша, дружня атмосфера. І я сподіваюся, що так буде і надалі.

Яка мета Буковинського кубку гумору?

Основна мета полягає в тому, щоби перш за все розвивати гумор на Буковині. З аматорських команд підготувати не тільки любителів, а можливо й професіоналів, які будуть захищати честь нашого міста в Лізі сміху. Сподіваюся, що з кожним роком кількість команд у Чернівцях збільшуватиметься. Можливо, через короткий проміжок часу, у нас буде не тільки Буковинський кубок гумору, а й регіональна Ліга сміху. Адже це поки що основна платформа в Україні, де гумористи можуть себе реалізувати.

Як ти вважаєш, писати гумор – це вроджений талант, чи йому можливо навчитися?

Звичайно його можна набути. Є багато прикладів, коли навіть простий звукорежисер, як кажуть у нас “звукач”, ставав автором команди. Гумор, насправді, навколо нас. Просто спробуйте, наприклад, посидіти хоча би пів дня у Парку Шевченка і спостерігати за людьми. Повірте, стільки гумору напишете, що ним можна буде закрити концерт. Потрібно просто весь час писати і розвиватися. От приходить вам ідея зранку, запишіть її. Увесь день вона не буде виходити з вашої голови, і до вечора ви напишете ще більше. Прочитайте цей жарт своїм близьким. Якщо хоча б одна людина засміється, це вже успіх і ви на правильному шляху. Гумор – це як кубик-рубик. Ти крутиш його і в один момент він складається. Потрібне лише бажання і бути в тусовці з людьми, які “варяться” в цьому. 

Як тобі виступати перед великою кількістю людей?

Якщо у залі 50-100 людей, то це ніби домашня атмосфера. Але коли ти виступаєш перед аудиторією від 500 людей і більше, це зовсім інше. Ти віддаєшся залу, а зал у відповідь тобі. Починає сміятися один, потім усі хвилею підхоплюють і ти кайфуєш. Я пам’ятаю свій перший виступ, це був Літній театр, концерт з приводу 10-ліття команди “Торнадо Люкс”. Тоді зі “Стоп-кадром” ми виступали на розігріві з невеличким виступом на 3-4 хвилини. І ти, маленький хлопчик, вибігаєш на сцену, кладеш стільчик, сідаєш на нього і розкауєш віршик. Момент, коли починають сміятися, можу порівняти із товарним вагоном сміху, який влітає тобі прямо в груди і наче прибиває тебе не тільки до сцени, а й до стіни. Це кайф і особливий вид наркотику. Тільки в такі моменти розумієш, що місяць підготовки для того, аби кілька хвилин побути щасливим на сцені, витрачений не дарма. Люди, які хоча би раз в житті відчули ці емоції, їх точно ніколи не забудуть.

Чи плануєш повертатися до столиці та чим плануєш займатися взагалі? 

Звичайно планую повернутися у Київ. У мене є мета. Я не розказую свої мрії, але це точно пов’язно зі сценою. Хотілося би повернутися туди вже з набутим досвідом, з командою однодумців і довести, що прості хлопці із села можуть добитися успіху. Адже все можливо, якщо дуже сильно захотіти. Київ – це місто, де ти можеш максимально розвинути свої навички і вміння, особливо в гуморі. 

Спілкувалась Діана Кермач

Фото Василя Салиги