Нещодавно у Чернівцях провели зустріч із художником Олександром Богомазом у рамках проекту «Artist Talk». Олександр – молодий художник з Києва, який вже відкрив дві виставки в галереях-кафе у Києві та одну в Чернівцях. Сьогодні поговоримо з Олександром про те, чи такий формат виставки вдалий та як оцінюють важливість високого мистецтва чернівчани. 

Ти в Чернівцях вперше? Що сподобалося в місті? 

Ні, я буваю у Чернівцях кожного року протягом 9 років. Також у Чернівцях була моя виставка, яка називалась «Перша персональна», адже вона дійсно була перша.  І ось друга виставка в «Steinbarg Gallery & Cafe». Мені дуже подобаються Чернівці своєю архітектурою, такий синтез румунського та австрійського стилів. Це просто бомба! Саме тут я вперше побачив водія маршрутки в білій сорочці з краваткою. Мені дуже подобається така ознака культури. Тут найбільший відсоток гарних та цікавих людей, відкритих до спілкуваня. 

Розкажи про себе: звідки ти і де навчався?

Я народився в Житомирі 1985 року. Батько – художник, і я фактично виріс у нього в майстерні. Тому я один із тих, кому набагато легше займатись мистецтвом, бо є люди, яким не пощастило з підтримкою батьків, адже ті не розуміють цінність мистецтва. Коли вони чують, що їх дитина хоче вступити до художнього інституту, то починають радити здобути «нормальну» професію таку, як програміст чи економіст. У мене не було ніякого опору, мої батьки створювали ідеальні умови для моєї творчості. Пізніше я закінчив училище культури і мистецтв ім. Огієнка в Житомирі та провчився 6 років на факультеті монументально-декоративного живопису в інституті імені М. Бойчука. Після університету прожив 3 роки в селі та повернувся до Києва.  

Чи не відбило навчання бажання малювати?  

У нас немає адекватної програми навчання. Коли викладав Малевич, він запропонував дивовижну програму навчання, яка займала лише один листок. Цього достатньо для навчання. Хорошої програми сучасного мистецтва у нас немає. Коли відкривалась академія, там викладав Малевич, Бойчук та інші кращі художники країни. А зараз я не чув, щоби Арсен Савадов, Тістол, Ройтбурд викладали в академії. Їх там немає, та й ніхто не пустить. По-друге, що академія їм запропонує? Низьку зарплату? У нас повністю втратився рівень підготовки. Коли я був на 3-му курсі, у мене був курс під назвою «народна іграшка». Я пам’ятаю як прийшов на першу пару і спитав: «Навіщо?». Мені дали фантастичу відповідь: «Саша, художникам жить тяжело. Вы должны уметь как-то зарабатывать». Тобто? Ви пропонуєте нам після інституту йти на Андріївський узвіз продавати іграшки? «Саша, тяжелые времена. Всякое в жизни бывает». Ось так у нас викладають. Але якщо ти сам не хочеш, не бачиш якихось маяків для себе, і не прагнеш розвиватися, то в тебе нічого не вийде, навіть, якщо закінчиш інститут із «відзнакою». 

Над чим працюєш зараз? 

Не скажу. Зараз продовжую тему саду і скоро почну нову. Про неї не скажу ні слова. Це секрет навіть для мене. 

Як Київ впливає на творчість? 

Дуже сильно і дуже позитивно. Там є тусовка, є куди ходити, що бачити і кого слухати. Є люди, які разом з тобою працюють. Це надає мені крила. 

Коли ти вперше почав займатися артом? 

Якщо говорити про те, коли я взяв до рук свій перший олівець, то це було дуже рано. Мені було приблизно 12 років. З того часу все закрутилося. Взагалі усі життєві ситуації були за те, аби я став художником. Та й в інституті було дуже багато цікавого. Я знайшов людей, які допомогли мені правильно зрозуміти мистецтво та правильно рухатися в ньому. Тому навчатися варто і навіть необхідно. 

Розкажи про свою виставку в галереї-кафе у Чернівцях. 

Тут зібрані частково три проекти: «Катамарфоз», який був представлений у Києві в галереї «Art 14 gallery», «Сад» – це той проект над яким я ще працюю, і проміжний проект «київський пейзаж», який я виставив уперше. 

Проект «Artist Talk» показав, що чернівчанам дуже цікаве сучасне мистецтво, на зустрічі з тобою було багато людей. Що думаєш про цей проект?

Я дуже радий, що так багато зацікавлених людей, і буду радити своїм друзям їздити сюди робити виставки частіше. Нас чудово прийняли. Цей проект дійсно необхідний. Такий формат зустрічі та виставки, коли художник говорить, – дуже важливий для людей, адже вони можуть краще зрозуміти мистецтво і відчути його. Коли роблять звичайне відкриття виставки за старим форматом, тоді просто стоять художник і галерист і нахвалюють один одного. А тут можна просто поговорити, що важливо для художника. Адже це змушує нас вийти із зони комфорту та відповідати на питання про те, що ти робиш. Це взаємозв'язок між художником та аудиторією. Бо художники часто закриваються у своїх майстернях. А тут – опа! Їм ставлять запитання. І ти такий: «Серйозно? Ми ще й говорити будемо?» Особисто для мене важливо пізнати аудиторію. Дізнатися, як вона все розуміє та як сприймає мої картини. Тут ми можемо відчути зв’язок картини і публіки. «Artist Talk» має існувати завжди, особливо для України сьогодні. 

Як тобі ідея галереї-кафе?

Це кайфово, коли картини розвішують у кафе. Цього літа я вже зробив три подібні виставки. У Києві – дві: в «It's NOT the LOUVR» та в кафе-галереї «Дом», і третя вже тут, на Університецькій у «Steinbarg Gallery & Cafe». Я хочу виділити цей заклад, адже тут є два окремі зали: галерея і кафе. І це набагато краще, адже коли галерея і кафе в одній залі, то мало хто звертає увагу на те, що це незвичайне кафе. В інших кафе немає окремого залу галереї. Там повсюди столики, і це погано. Я більше не хочу робити виставки в таких місцях, бо коли туди заходять люди, вони думають, що це частина декорації. У відвідувачів немає мети подивитися на картини, є мета лише поїсти чи випити. Тому саме цей заклад? Це просто бомба! Тут саме той синтез, який має бути в кафе-галереї.

Чи розвивається, на твою думку, сучасне мистецтво у Чернівцях? 

Можливо є, але не чув, щоби у Чернівцях було сучасне мистецтво. Для того, аби воно почало розвиватися, має змінитися свідомість людей. Для цього потрібно слухати лекції, читати книги, подорожувати країною та світом і цікавитися мистецтвом, спостерігати за іншими художниками, дізнаватися, хто що зробив, і не робити так само. Сучасне мистецтво не є повтором старого, або чогось чужого. Звичайно, існують певні повтори, і це нормально. Але ми повинні розуміти мету того, що ми робимо, та бути обізнаними у цій справі. 

Як стати сучасним художником? 

Це не має бути ціль. Адже це засіб, коли ми створюємо щось нове, або відтворюємо старе по-новому. У мистецтва є певні цілі та ознаки, одна з яких – актуальність. Якщо ми малюємо в стилі епохи відродження, то нафіга? Коли ми повторюємо когось, хто був раніше, це якась фігня. Ми кожного дня маємо винаходити щось нове. І вважати це не своєю метою, а змінити спосіб мислення. Ми не маємо зупинятися на одному місці, як відродження імпресіонізму чи авангарду, а маємо робити щось інше, і не повторюватися. Не винаходити кожного разу велосипед, а рухати його далі. Кандінський  зробив черговий переворот у мистецтві, і сьогодні художники повторюють його, а не винаходять щось нове. Таке існує, і це не добре і не погано. Я за те, якщо художнику писати в кайф, то нехай пише, але він повинен розуміти, хто він і правильно себе називати. Якщо він рисує під Кандінського, і в стилі Кандінського, йому в кайф і іншим людям це подобається, то нехай. Але вже не варто пафосно називати себе сучасним художником.

Як потрібно розповсюджувати інформацію про мистецтво? 

Починаючи вже з дитячого садочку. Через книги, кіно, тусовки, через монументальне мистецтво, коли воно дійсно мистецтво. Бо те, що на вулиці Університецькій у Чернівцях – це якась фігня. І мені дуже сумно що, люди радіють і фоткаються біля цього муралу.  Художники молодці, все гарно зробили, і Сашко Сушинський має рацію, коли каже, що це ознака рівня свідомості нашого суспільства. Їм це замовили, і замовник диктує тему. У мене теж були замовлення, коли я робив те, чого не хотів, але я намагався виконати це якісно та гарно, бо я теж маю на щось жити. У мене була схожа ситуація, коли мені замовник диктував тему, яка мені не подобається. Тоді сказав: «Окей. 50 баксів за квадрат. Давай, буду розписувати». Або вони платять мені багато грошей, і я роблю хєрню, або вони платять мені трохи і я роблю те, що хочу. Абсолютно символічну суму, бо мені треба робити щось класне. Це і для портфоліо і мені кайфово робити те, що я люблю. В мене абсолютно немає мети заробити мільйон. Звісно, бувають випадки, коли я роблю те, що хочу, і мені багато платять. А ті, хто погоджується на кожну роботу, в них або немає грошей, або немає розуму.   

Мурал – це мистецтво? Що думаєш про чернівецький мурал?  

Тут є багато порушених аспектів, аби він став високим мистецтвом. Перший – це смак. Якщо ми щось зображаємо, це має бути круто і зі смаком. У Радянському Союзі була хороша школа монументального мистецтва, яка існує дотепер. У нас кожного року випускаються прекрасні монументалісти. І мені дуже не подобається, коли незнаючі люди лізуть у розпис стін. Стінка вимагає багато речей: має зберігатися певна площинність, напівоб’ємне зображення. Не можна взяти фотографію, і написати її на стінці 6х10. Фотографію можна написати у станковому мистецтві, монументальному це робити заборонено. І коли хтось в центрі Києва малює Грушевського на всю стіну… Хто вам взагалі це дозволив? Це свідчить про те, що багато людей, які розписують сіни – не професіонали. Це те саме, якби я почав стригти людей. Аби зробити якісно свою роботу,  ми маємо створити композицію, потім все стилізувати. А тут взагалі немає стилізації. У фотошопі наклали парту фотографій і перевели на стіну. Ще один аспект – архітектурна ситуація. Неможна взяти ескі, і приліпити до різних будівель. Ескіз роблять окремо до кожної стіни. А це фото взагалі не сидить на цій будівлі, воно надто велике для цієї стіни. І що найголовніше, там не прочитується тема Дня вишиванки. Який День вишиванки? Давайте запросимо монументаліста і зробимо композицію на тему «День вишиванки».. Але я би цим не займався, від вишиванок вже нудить. Ні, я люблю вишиванку, в мене вона є, я всі дипломи захищав у вишиванці, бо вона гарна, класно виглядає, автентично. Але їх стало надто багато. Україна – це не лише одна вишиванка.

Яка різниця між периферійним та столичним артом? 

Мені подобається як розвиваються маленькі міста в плані мистецтва. Мені подобається Івано-Франківськ, Полтава, Суми, де з’явилося дві галереї, та Чернівці, де є Наталя Богомаз, Сашко Сушинський – особливо молодець. Взагалі, я знаю багато топових художників, яким не треба робити виставку в маленьких містах, але вони приїжджають і роблять, бо це треба людям. І це дійсно круто, це задача художників. Ми теж маємо висвітлювати мистецтво по свій Україні. І зосередження на Києві, Харкові та Одесі вже не достатньо. Раніше 99% мистецтва було лише у великих містах. А зараз багато художників почали їхати по маленьких містах і ця різниця зменшилася. Але художників більше зі столиці, адже в маленьких містах дуже важко займатися мистецтвом. Його тут дуже мало, бо мало освітніх подій. У Києві я можу сходити на три лекції та на п’ять виставок за тиждень. В мене є надія, що такі тусовки будуть розвиватися і в маленьких містах. Звісно, є YouTube, але середовище не дуже сприяє до розвитку. А коли ти в арт-середовищі, ти захоплюєшся цим і починаєш щось робити швидше. 

Тож мистецтво продається чи ні? 

Дивлячись де. У нас в країні жахлива ситуація, адже у нас немає ринку мистецтва. Взагалі немає культури продажу і купівлі, немає великої кількості колекціонерів, кураторів галерей. Немає ринку купівлі картин. Мені одного разу пощастило, коли американець потрапив на мою виставку і купив шість робіт. Я в нього спитав чи він колекціонер, а той відповів, що ні. Він їх купив аби повішати на стіну. А у нас немає культури купівлі картин звичайними людьми. Тим паче у молодих художників не дорогі картини, абсолютно доступні. Але багато людей купують дорогі шпалери, і потім пишаються ними. Інші дивляться на це, і так само кажуть: «О у вас дорогі шпалери, ви круті!». І хочеться спитати: «Чо, бл*дь?». Тобто багато людей просто цим не цікавляться і не мають культури споживання мистецтва, тому й мало купують.

Також у нас немає інформації про мистецтво. Одразу згадую історію, коли діти моєї подруги поїхали на музичний фестиваль за кордон. Там майже всюди розвішали плакати з інформацією про цей фестиваль. По телебаченню крутили новини, а після фестивалю показували репортажі з місця подій. А в нас, коли відбувається якийсь фестиваль, ніхто про це й не знає.  По новинах кажуть, що когось вбили, хтось розбився, і ще щось. І тоді хочеться спитати, навіщо ви взагалі живете? 

Як українське мистецтво позиціонує себе у світі? 

Ніяк. Про Україну ніхто не знає, по неї ніхто не говорить, немає України в світі мистецтва. Це величезна проблема. Слава Богу, що є деякі художники такі, як Савадов, які їздять за кордон і висвітлюють нашу культуру. Звичайно, є  дні української культури в Лондоні, але цього дуже мало для всього світу. Паша Маков під час однієї зі своїх лекцій розповів, як одного разу він гуляв по Венеції і натрапив на безкоштовну виставку російського імпресіонізму, десь у Лондоні знайшов виставку російського авангарду. Але України там немає, нас ніхто не знає. І тоді він сказав дуже важливу річ, що всі чули про війну в Україні, але ніхто не знає що це за країна, бо не знають нашої культури, нашої історії. Оскільки вони не знають нас – вони не розуміють, що втрачають. Якщо все було би навпаки, можливо тоді було й більше підтримки з їхнього боку. Але ніхто не знає про нас, бо України немає на світовій арені мистецтва…