Бункер свободи та мистецтва

Бурхливе повернення Тараса Полатайка

Люди

Аліна Лісненко

Повернення українського художника Тараса Полатайка до рідних Чернівців розбурхало спокійне містечко. І не лише самим поверненням, а й відкриттям центру сучасного мистецтва під символічною назвою «Бункер»

Саме зараз тут проходить «Гібридна виставка», де виставлені роботи митців із трьох дотичних країн: України, Польщі та Росії. Дотичних не в сенсі кордонів, а в сенсі гібридної війни.

Тарасе, що наштовхнуло тебе на відкриття «Бункеру»?

Я приїхав з Канади і захотів робити добрі речі. Щоб мені було цікавіше жити в Чернівцях, заодно і для міста зробити щось кльове. По-перше, в нас немає художнього закладу. Наприклад, в Ужгороді є училище, там є артова тусовка, яка існує поколіннями. У нас вона абсолютно відрізняється, тому що такого закладу немає. Є художня школа, дитина її закінчила, кудись поїхала і сюди не повертається. Є спілка художників, але це окрема тема.

Молодих художників я тут ще не знайшов. Вони можливо сидять десь по норах. «Бункер» – це така точка, де вони можуть збиратися. 

Як ти дійшов до ідеї створення «Гібридної виставки»?

В мене є колега, Вольдемар Татарчук, директор галереї «Лабіринт» у Любліні. Дивлюся, у них проходить виставка про те, як війна проявляється в роботах польських художників. Називається «Війна і мир». Я зв’язуюся з Татарчуком, кажу, Вальдек, у вас виставка про війну, у нас – війна. Запропонував йому  трансформувати виставку, щоб вона була польсько-українська.

Центр сучасного мистецтва

Гострота проекту в тому, що є художники суспільства, де війни немає, і є художники суспільства, яке переживає війну. З українського боку я як куратор вибрав роботи художників, які, на мою думку, є важливими. В основному українські роботи були створені протягом минулого року. Польські – з різних років: починаючи з 80-х і до сучасних.

Нікому з митців не було сказано, що ми робимо виставку про війну або зроби нам про війну, тому що як куратор я цього терпіти не можу. У свої проекти я включаю роботи, які природно органічно народжуються в процесі, в майстерні, не на замовлення. 

Як ти знаходив художників, чиї роботи тут представлені?

Розумієш, якщо ти варишся в арті, то знаєш, хто. Або знайомі художники, яких ти поважаєш, кажуть, слухай, а подивися ще на Тимківа. Тимківа мені порадив митець з «Відкритої групи». Любомира Тимківа я не знав до цього. Він, власне, художник зі Львова, який служить в АТО. Зараз він лікується у Львові. На відкритті виставки у «Бункері» він був на зв’язку з нами по скайпу.

Переглянувши виставку, в мене склалося враження, ніби я знаходжуся там, у полі.

 

"У свої проекти я включаю роботи, які природно органічно народжуються в процесі, в майстерні, не на замовлення". 

Тарас Полатайко

Тимків створив свої роботи в окопах. І нам по скайпу він розказував, що ці роботи зроблені на картоні з коробок з-під куль. Цей процес допоміг йому не зійти з розуму.

А хто ще з художників, чиї роботи тут представлені, перебували на Сході?

Є робота анонім. Це дівчинка 14 років, яка проживає на Луганщині. Цю роботу вона подала на конкурс у школі. Але там її малюнок на конкурс не взяли з таким формулюванням – брак толерантності. А потім вона її подарувала українському солдатові. Я зв’язався з Володимиром Фітьо, який мав оригінал. Він привіз малюнок у Київ.

З чого складається виставка?

Є три щоденники. Перший – щоденник Таркавіан, це художник із Любліна. Він щодня дивився телевізор і фіксував свої враження. Він якби відсторонений, іронічний. Тобто комфортно сидить собі в Любліні і  дивиться на війну по телевізору.

У Влади Ралко, київської художниці, це те саме, у той самий час, тільки рефлексія із Києва. Почався «майдан» і вона почала робити цей щоденник.

А от Ігор Паначєвний – це погляд із Петербургу. Він придумав собі такий псевдонім, уявляв, що малює дитина. Тобто створює роботи через очі Льоші Ступіна, який на справді є його племінником. В його роботах зображено, як свідомість дитини реагує на все, що показують по російському телебаченні.

На даний момент Паначєвний у Каліфорнії. Його почали «чмирити», бо він малював і одразу постив свої роботи на фейсбук. Його аккаунт заблокували. А в Каліфорнії він попросив політичний притулок.

Ідемо далі! В такій маленькій кімнатці висить 3 портрети бійців АТО із твого великого проекту «Війна 11 портретів».  Як ти створював цей проект?

Минулого року я приїхав з Канади у Київ. Ми тоді постійно курили, всі на нервах, тому що фронт суниться сюди. Чи буде завтра над Києвом бомба, танки? Оці всі розмови, пам’ятаєш? Усі перебували в такому стані. На таких перекурах разом із Національним художнім музеєм починаємо працювати над проектом, який у планах був давно. Але в реальності ми говоримо про війну.

Я ще одну штуку про війну зрозумів, що вона тобі не дає зосередитися, як вампір на себе тягне постійно. Якогось дня я прийшов і кажу, слухайте, постійне з’їжджаємо на війну. Давайте легітимізуємо цей стан. Я запропонував, щоб ми відклали проект, який був до цього.

Тоді я пішов у військовий госпіталь у Києві і просто записав інтерв’ю. Тут важливо було те, щоб я нічого не викидав. Я підходив до хлопців і питав, щось мені скажеш і даш сфотографувати себе на портрет? Пояснював, що ми збираємо гроші для поранених. Все, що вони наговорили – ні слова не вирізано.
 

"Я ще одну штуку про війну зрозумів, що вона тобі не дає зосередитися, як вампір на себе тягне постійно".

Тарас Полатайко

В перший день було просте питання, що зараз найбільше не вистачає в АТО? Власне всі ці 11 інтерв’ю з цього і починаються. Виходить, що пройшов уже рік і зараз це живий зріз. Ця виставка відкрилася в національному художньому музеї, як благодійна виставка по збору коштів для поранених.

Що не змогли привезти на «Гібридну виставку» до Чернівців?

Деякі художники випали, на жаль, тому що «Бункер» бідний і немає плазм. Випала «Відкрита група». У «Відкритій групі» був класний проект. Ми взяли інтерв’ю у двох бабусь. Одна – біженка з Волинської трагедії. Вона полька, живе біля німецького кордону. Поїхали туди, записали інтерв’ю – просто спомини.  Просили, щоб вона згадала, як виглядала її хата, яку вони змушено покинула. І записали нашу бабцю з Луганська. Вони сидять, згадують цю хату і щось там намагаються малювати.

Ще були макети, вони відтворили їхні будинки. «Відкрита група» була включена в цю виставку. Виставка з Любліна приїхала з Києва, а звідти сюди.

Куди далі?

Якщо хтось захоче показати – я із задоволенням. Поки що ні з ким не зв’язувався, але якщо якісь музеї чи інституції запрошуватимуть, то поїду далі.

Схожі публікації