"Може комусь на дачу потрібен пам’ятник?": декомунізація, комеморація і Горький

Колонка Андрія Тужикова

Колонки

Для назви колонки я дозволив собі поцупити коментар керівника відділу охорони культурної спадщини Олени Пушкової. Саме це вона сказала журналістам, які хотіли дізнатися долю монумента Максима Горького після його демонтажу, адже руйнувати усе вщент не збиралися. Щоб уникнути пересмикувань, додам, що це був саме жарт, а не робоча пропозиція. Хоча хтозна: відділ охорони культурної спадщини й справді готовий подарувати монумент Горького будь-кому, хто взмозі його забрати. Мій покійний тато дуже любив збирати різний непотріб на нашій дачі: меблі, арматуру, запчастини – тому ідея поставити Горького між черешнями і кількома сотками бараболі цілком могла би його зацікавити. Але чи місце цьому монументу на дачі? Руйнація – не найкращий з існуючих способів переосмислення історії. 

Odoo CMS - велика картинка

Декомунізація – важливе, хоча й пізнє рішення. Є люди, які досі називають вулицю Головну – вулицею Лєніна, Соборну площу – Совєцькою, а гривні – рублями. Зрештою, краще пізно, ніж ніколи. Комунізм – не наш історичний міф, хоча люди, які стояли у витоків УНР теж дещо симпатизували соціалістичним ідеям. Найбільш масштабний соціальний експеримент "Чи можуть бути всі рівними та розподіляти майно без грошей?" зазнав абсолютного краху. Чому так сталося – запитання для академічних дискусій, але те, скільки страждань зазнали люди, яким довелося жити у цей час, є об'єктивним фактом. На щастя, нам вдалося приєднатися до решти прогресивного світу і наздоганяти ідеї вільного ринку та приватної власності на ходу. Але ні природа, ні історія не любить прямих ліній. Не варто було очікувати стрибкоподібної зміни свідомості, а тому декомунізація – принагідний каталізатор цих змін. Але як це робити? Усі ми бачили в мережі відео з дідом, який плакав через зруйнований пам'ятний Леніну, бачили й петиції про демонтаж танку на вулиці Гагаріна, про перейменування цієї ж вулиці, дискусії про пам'ятник невідомому солдату (до речі ця ідея походить ще з Першої світової війни, але червоні безцеремонно вкрали цей концепт і асоціювали його із солдами Червоної армії). Деякі з цих конфліктів були особливо гарячі. Варто згадати цькування письменника Максима Дупешкo, власне, автора усіх найрадикальніших ідей декомунізації у Чернівцях. Це говорить про те, що суспільна пам'ять у нас неоднорідна. І у цьому складність роботи з нею. Просто руйнувати міфи минулого – найлегший, але не найефективніший спосіб. Є й інші практики, наприклад, комеморація. Якщо декомунізація – це очищення, форматування пам'ятi, то комеморація – зміна ракурсу. Наприклад, музей Аушвіц-Біркенау який показує жахи нацистського режиму, парк Грутас у Литві, де зібрані бюсти більшовицьких діячів та ідея створення парку тоталітарного періоду у Дніпрі. Ці практики допомагають переосмислити події, зробити висновки ("Ніколи знову") та максимально деполітизувати історію. Адже те, що не було правильно переосмислене є доброю сировиною для маніпуляцій.

Odoo CMS - велика картинка

Добре, скажете ви, з Леніним зрозуміло, а чим завинив Горький? Нібито письменник, митець, а отже – аполітичний. Але не все так просто. Горький був з більшовиками від самого початку, а вже після встановлення режиму підтанцював йому як міг. З певною похибкою, можна сказати, що Горький – це тодішній Кісєльов. Він схвально відгукувався про утримання в’язнів у Соловецькому концтаборі (!), а Солженіцин у романі "Архіпелаг ГУЛАГ" згадує, що колишньому царському дипломату дали строк за слова, що в СРСР погано живе робітничий клас, і Горький – поганий письменник. Варто додати, що Горький був найбільш видаваним у СРСР письменником, а ще очолював три великі видавництва: "Знання", "Парус" і "Всесвітня література". Тому його роль у пропаганді цілком зрозуміла. Про те, що він був ще й українофобом та не визнавав існування української мови, навіть згадувати не хочеться. То що робив його пам’ятник у Садгорі? Відповідь очевидна – один із тотемів радянської пропаганди та топонімічний "вірус" сповільненої дії. Але, як я вже казав, краще пізно, ніж ніколи. Шкода, що у 2018, а не у 1991, але добре, що не у 2028.

І знову ж таки, що робити із цим монументом? Нищити – примітивно, залишати на місці – нелогічно й безглуздо. Віддати комусь на дачу? Продати іноземному колекціонеру, а на виручені кошти зробити щось корисне для громади? Чи можна відділити художню цінність від особистості автора і залишити монумент? Ми ніколи не зможемо дійти консенсусу, адже наше суспільство рухається неоднаковими темпами: хтось вже розуміє згубність радянської топоніміки, а хтось ностальгує за дешевою ковбасою по 2,20. Рішення одних викличе агресію в інших, навіть якщо усі вони ідентифікують себе як українці. Тому тут справа у політичній волі та розумінні проблеми. Поки що відділ охорони культурної спадщини може запропонувати лише одне рішення – встановити монумент в якості лякала у когось на городі. Не залучити митців, істориків, урбаністів, а просто позбутися незручної дрібної проблеми. На жаль, такий спосіб формування суспільної пам'яті ми маємо сьогодні. І якщо ви думаєте, що суспільна пам'ять – неважлива абстракція, бо економіка важливіша, то просто погляньте на східну частину мапи України, і все самі зрозумієте.

Фото: Дмитро Сірман

Схожі публікації