Якщо ви не в курсі, то я швиденько розповім, що саме трапилося. За останні кілька днів у Мережі з’явилась інформація, що одночасно два(!) простори, які в різні часи у тій чи іншій формі були сценами для різноманітних культурних практик, ось-ось мають зникнути. Мова йде про Літературне кафе, завдяки якому ми знаємо літературну тусовку міста такою, якою вона є зараз, та закинутий кінотеатр “Україна”, який навіть у постапокаліптичному стані, без електрики та води, зміг прийняти кілька масштабних подій: виставу “Пісок з урн” за Паулем Целаном, гучну техно-вечірку та, навіть, кількаденний знімальний майданчик. Іронічно, що саме в ці дні в Івано-Франківську відкривають нову мистецьку локацію під назвою “Підземний Перехід Ваґабундо”, в той час як Чернівці із шаленою швидкістю падають з гори, немов камінь Сізіфа, бо, здається, праця культурних активістів міста виявилася саме сізіфовою.
Спершу настав час визнати — ми облажалися. Культурним ініціативам, які прекрасно існували у вигляді неформальних середовищ, не судилося інституційно розвинутися до такого рівня, аби зробити з кінотеатром “Україна” те, що зробило “Тепле місто” з Промприладом у Франківську. Ви можете заперечити, мовляв, у нас стільки активної молоді та громадських організацій, але чому ж тоді досі ніяких метаморфоз із культурним ландшафтом не відбулося? Активної молоді багато, але коли мова йде про багатомільйонні проекти, самої активності мало. Потрібні ще компетенції та стратегія, які без інституційного розвитку цих середовищ не з’являться. Гроші самі себе не порахують, а залучені експерти самі себе не модеруватимуть. Ті актори, які зараз є на культурній мапі міста не встигли консолідуватися до часів, коли ці приміщення реально почне забирати бізнес. Створити направду потужне культурне середовище з підтримкою у влади та бізнесу не вийшло, наразі є лише поодинокі історії успіху. Багато точкових ударів, деякі пристойні та влучні, деякі геть кволі, але це історія броунівського руху, а не спільної справи.
Так, неформальне середовище не впоралося, але й не мало би. За великим рахунком, воно не має жодної відповідальності перед культурою Чернівців. Це їх клопіт, вони собі його вигадали, а те, що їхня діяльність позитивно вплинула на динаміку розвитку культури — це сайд-ефект того, що громадянське суспільство перебрало на себе функції атрофованої міської влади. Якщо хтось і насправді облажався, то це вона. Міська влада не вміє грати на випередження, їй неочевидна додана вартість культурних заходів. Це не картопля, не турецький одяг із Калинки і не кругляк, які можна відчути на дотик, смак та нюх. Такий тип мислення провальний, але саме за ним будується тактика (не стратегія) розвитку міста. Хижаки, яким пощастило бути зараз при владі, все ніяк не можуть второпати, що інвестиції в такі речі, як мистецькі резиденції та сучасні галереї, за кілька років повернуться грошима від туризму. Але в них немає навіть і кількох років, не кажучи вже про десять, коли завдяки більш сприятливому соціокультурному клімату покращиться й економічний. Їм треба тут і зараз. І чим побільше.
На жаль, чернівчани, культурні смаки та запити яких лише нещодавно почали формуватися, не встигли застрибнути у вікно міських культурних процесів з якісним продуктом. Не впевнений, що на їхні очі навернуться скупі сльози скорботи за Літературним кафе. Бо в Чернівцях є, де випити кави, а поезія — то щось зі шкільних підручників. Тому очікувати на “відкат до попередніх оновлень” не варто. Чернівчани, які є кінцевими бенефіціарами культурного продукту не відчують значної втрати. Ймовірно, ці простори просто зникнуть та стануть своєрідною Атлантидою у спогадах культурної тусовки.
Все ж contra spem spero, але можливо саме зараз, десь у Чернівцях сидить людина, яка пише величезний кількарічний проект про інтегрований культурний розвиток міста, де і міська влада, і локальний бізнес, і західні донори та експерти з місцевими митцями та менеджерами культури зроблять все фрумос. Зрештою, як каже Бойченко: “Все буде добре, але ми до того не доживемо”.
Фото Василя Салиги
