На краю світу стоїть дірява хатина, яка, гниючи дощечка за дощечкою, самотньо розкладається. Випалений чагарник став своєрідною окрасою незмінного притулку моторошних веселощів. Спустошеними ніччю вулицями гасають, не піддаючись усім правилам існування, соковиті червоні кульки.
У місті, ритм якого не підвладний людському розуму, кожні 27 років мешканці приносять у жертву здоровий глузд. Якщо ж хтось намагається покумекати, звідки звивини ростуть, то йому різко тицяють вказівку «Never think about it».
Крізь завісу медійного ток-шуму, зрілого божевілля і моторошної перспективи «поринути у вільне плавання» зграйка відчайдухів, розсікаючи порожніми вулицями на байках, мчить надавати стусанів своїм найпотаємнішим кошмарам.
Залишилось визначитись: дрейфувати помийними водами, промокнути вщент під дощем зі стелі чи загрузнути у кров’яних ваннах.
7 вересня у широкий прокат виходить екранізація знаменитого роману Стівена Кінга «Воно».
1986 рік, містечко Деррі, штат Мен, США. На перший погляд ніби-то звичайне поселення – зразок ностальгічної американської буденності. Проте насправді цей оазис містить у собі страшну таємницю. У Деррі зникає у 6 разів більше дорослих людей, ніж у будь-якому іншому місті. А на дітях лічильник взагалі зламався.
У центрі сюжету – семеро одиннадцятирічних школярів, які вирішують розслідувати цю справу. Вони залазять у каналізацію, потім старовинний будинок. І з’ясовують, що винен у всьому жахливий клоун Пеннівайз, який мешкає у колодязі.
«Невдах» очолює Білл-заїка Денбро. На початку фільму його молодший брат гине від рук Пеннівайза. Тож холодна вендета – це кулінарний шедевр, яким Білл збирається набити черево нахабі.
Батьки сміливих дітлахів – наглухо відбиті й вічно налякані. Тому хто, як не школярі, мають очистити місто від решток цирку.
Роман майстра хоррорів є доволі об’ємним твором. Тому сольний фільм не є вдалим вибором формату. І у 1990 році «Воно» екранізували у вигляді міні-серіалу. У наші дні Андрес Мускетті вирішив поексперементувати та випустити свою версію – кривавішу, пронизану страхітливим мороком й натхненну поп-культурою 80-х.
Попсове фіаско «Чорної вежі» поставило глядачів перед питанням: «Чи «Воно» буде якісною та атмосферною екранізацією твору Стівена Кінга?». Першим, хто перевернув догори дригом традиційний фанатський протестний принт на футболках, став сам Стівен Кінг, заявивши: «Я не очікував, що фільм буде настільки класним».
Статистика першого тизер-трейлеру фільму вразила користувачів мережі - ролик передивились 197 мільйонів разів за перші 24 години. Таким чином, він побив рекорд по кількості переглядів, який раніше належав трейлеру картини «Форсаж 8» із цифрою у 139 мільйонів переглядів за добу.
Магія чисел на цьому не закінчується. Як відомо, клоун виповзає зі свго прихистку кожні 27 років. Реліз фільму відбудеться через 27 років після виходу серіалу 90-го року. Актор Джонатан Брендіс, який зіграв Білла у серіалі, помер у 27 років. Зйомки стрічки почались 27 червня 2016 року. І на довершення – Біллу Скаршгарду виповнилось 27 років за місяць до релізу фільму.
Крім того, стрічка очолила топ найбезглуздіших заборон. У квітні цього року на фільм скаржились професійні клоуни США. У серпні його розкритикував очільник Всесвітньої асоціації клоунів Пем Муді. А ягідку на тортик додали циркові артисти Росії, виступивши за заборону прокату стрічки. Усі вище вказані жертви аргументують свій вчинок тим, що ніхто не має права зазіхати на ніжну культуру, символами якої є радість та сміх. А тут клоуни дітей убивають. Що ж сказати: або ж це «найдотепніший» жарт, який до снаги зрозуміти лише профі, або ж «Воно» змусить перекваліфікуватись цих коміків.
Тільки клоуни чомусь не втратили популярності після виходу міні-серіалу 1990 року, від якого і тоді перехоплювало подих у чутливих глядачів. Та й узагалі образ клоуна-монстра індустрія експлуатує всюди, де тільки це можна зробити. Адже людям це подобається. Тому антипод і користується такою популярністю. Кожен хоче полоскотати собі нерви. І хто з цим упорається краще, як не клоун?
Свого часу стрічка поетапно пройшла всі ряди сумнівів, комерційних зважувань та релізних планувань. Починаючи з кінця 2000-х років аж до 2010 року її статус залишався незмінним – «у розробці». У квітні 2016 року перша частина фільму офіційно отримала «зелене світло» від студії Warner Bros. Якщо приквел буде успішним, то сиквел без вагань відправлять у розробку. Сукупний бюджет обох частин склав приблизно 35 мільйонів доларів.
Жахастики з дітьми ми вже бачили. Зазвичай, це була тьмяна картина, замилена безвихіддю та нескінченними стрибками скрімерів з усіх можливих площин й отворів. Якщо коротко, то персонажі приречені на філігранний злив жертви. Таке дійство не захоплює, тому варто лупати cliché та перекроювати тренди. Тож банда дітей, яка на тлі манекенів-дорослих дає прочухана знахабнілому злу, виглядає надзвичайно круто.
Хоррори – це дуже специфічний жанр. Не кожна людина здатна перенести такий фільм без жодних психічних потрясінь. Однак на сеансі «Воно» глядач не страждатиме від істеричних стрибків серця. Його не спіткає раптова гикалка після чергової пики, яка стрімко розриватиме матерію екрану. Так, динамічна гра музики, пронизуючи зал дифузією саспенсу, підкреслює «потрібні» моменти. Коли лунають лячні нотки, ми, ніби по інструкції, щільно втягуємось у комфортабельні крісла, сподіваючись невразливо пережити найнапруженіші сцени.
Та все ж серед декількох «бу-елементів» яскраво виділяються креативні постановочні ходи, зваблива гра тіней, пасхалки (say-hi 1990). За ними навіть цікаво спостерігати, визираючи з-за попкорнових барикад. Окрасою самого хоррору стало те, що глядачів намагаються розважити не лише нон-стоп парадом скрімерів, але й вигадують по-справжньому захоплюючі сцени.
Сюжет не представлено нудною історією про якусь мутну хату, де постійно двіжують темні сили. Come on, покоління 2K втомилось від подібних синопсисів. Звісно, що від шалених оповідних піруетів у глядачів не запаморочиться у голові. Однак історія безумовно чіпляє й тримає інтригу до самісінького кінця. Та й атмосфера пронизана всюдисущим мейнстримом власного хоррор-всесвіту Джеймса Вана і такою солодкою ноткою ретроносталгії a la серіал «Stranger Things».
Стосунки між дітьми та й дорослими (батьками й, скажімо, пересічними трубачами) непогано й різнопланово прописані. Та все ж порівнянь зі «Stranger Things» не уникнути. Це просто неможливо. На ранніх етапах екранизацією «Воно» були зацікавлені брати Даффер, але їх до проекту не допустили. Через це вони взялись за «Stranger Things». А шкільні хулігані це типові нещадні й жорстокі bully, чия доля чітко підпорядковується паралелям таймлайну. Центральний майстер віджиму й фінок, зіграний Ніколасом Гемілтоном, суто математичне тому підтвердження.
Взаємодія і дружба між персонажами легко спалахують. Вони є однією з найбільш приємних частин історії.
У фільмі стандартно існує ключовий момент, коли герої, незважаючи на суперечку між ними, мають об’єднатись у скрутну хвилину. Ще з самого початку це можна передбачити. Але завдяки добре прописаним зв’язкам між персонажами цей трюк працює, і ми в нього віримо.
Гумор – це філігранне окантування хоррор-оповіді, завдяки якому навіть найбільш вразливі глядачі матимуть змогу видихнути, прийшовши до тями після чергового викиду клоуна. Усі діалогові сцени містять першокласні (або ж рівня середньої школи) жартики, які після бризок крові та епілептичних вставок викликають довгоочікуване полегшення. Ця стрічка смішна до чортиків по шкірі. Іноді жорстке мочилово викликає посмішку, а не розпач. Такий собі цирк на кістках.
Окремі комедійні сцени атмосферно й креативно безцінні. На екрані у мить відбувається якесь цілком дурнувате або абсурдне дійство, яке викликає божевільний сміх. Візуалізація таких моментів за допомогою музики та необхідного антуражу стабільно тримається на вищому рівні. Буває, що від сміху аж лячно стає.
Гра акторів – це один з титанічних стовпів, на якому й тримається весь фільм. З дитячого ряду виділяється не лише Джейден Ліберер (Білл Денбро), очільник протагонізму, але й гуру гострої соціальної пошлятини Річчі (Фін Волфард), який частенько підсмажує своїм друзякам найвразливіші місця. Усі фанати миттю впізнали зірку серіалу «Stranger things». Іноді й Едді Каспбрак (Джек Ділан Ґрейзер) може теж ляпнути щось пригнічено смішне.
Очевидно, що обов’язок творця – розставити жирні акцентики над персоною головного героя, якого, зазвичай, і наділяють завзятою мотивацією, відчайдушною хоробрістю, гострим розумом та гарненькою супутницею, навіть жертвуючи милими залицаннями Бена Генскома (Джеремі Рей Тейлор). Серйозно, його ім’я забувається майже одразу після сеансу – це типовий важіль сюжетних поворотів, геговий пупсик і безнадійно закоханий романтик – real talk.
У інтерв’ю Білл Скашгорд (Пеннівайз) розповів, що, коли знімали сцену, де Пеннівайз лякає велику групу дітей, він вперше з’явився у гримі. Побачивши його, деякі юні актори були заінтриговані, деякі налякані, а хтось взагалі дрижав від страху. Після зйомок сцени всі вони розплакались через те, наскільки жахаючою була гра Скашгорда. Актор вибачився перед ними і запевнив, що це була лише гра на камеру. Це хоч і жахаюче, та все ж щире підтвердження того, що Білл впорався зі своєю роллю блискуче. А його акробатичні витівки заслуговують оплесків.
До того ж актор Фін Вулфард зізнався, що він справді боїться клоунів.
Касовий успіх стрічці гарантовано. Критики теж задоволені. Андрес Мускетті зміг створити унікальний фільм, оповивши його десятками пасхалок та пам’ятних деталей. Тому невдовзі світ побачить і другу частини історії. Тримаймо кулачки, аби передбачення щодо дорослих акторів, які змінять молоде покоління, справдились. Хоча, скоріш за все, нікому не вдасться відворити неймовірну хімію, яка об’єднала малих бешкетників.
«Клуб невдах» після абгрейду: Річі – Білл Гейдер, Беверлі – Джессіка Честейн, Майк – Чедвік Боузман, Едді – Джейк Джилленгол, Стен – Джозеф Гордон-Левітт, Бен – Кріс Пратт.
Дивився Дмитро Сидоренко