Рецензія на стрічку «Секретне досьє»

«In Vietnam the wind doesn't blow. It Sucks»

Кіно

Події фільму відбуваються у США у 1971 році. У розпалі В’єтнамської війни, де щодня гинуть люди. Кейтрін Грем, що володіє газетою Washington Post, отримує із Пентагону пакет засекречених документів, оприлюднення яких призведе до величезного скандалу. Разом із редактором свого видання Беном Бредлі, а також колегами із газети The New York Times вони вирішують друкувати матеріали. Це стається попри загрозу судових позовів, у результаті яких влада Сполучених Штатів планує назавжди припинити роботу обох видань. Таємна переписка політичної верхівки про В’єтнамську війну все ж таки побачила світ.

Насправді синопсис дуже точно змальовує всю американську історію боротьби: хитрі політики приховують секрети, їх викривають, і так по колу. Змінюються тільки назви воєн.

 
 

Проте все ж слід розставити акценти на персонажах.

Кейтрін Грем, яку зіграла Меріл Стріп, протягом усього фільму то раптово прокидається серед рандомної купи паперів, то ходить у халатику, то тусить на світському рауті. По суті історія залежить від неї тільки тому, що вона володіє газетою. Усе. У цьому і вся цінність персонажа. А тепер викиньте її з оповідання і дайте ці повноваження герою Тома Хенкса Бену Бредлі, і нічого не зміниться.

Головну героїню намагається виправдати сценарист, наганяючи то сімейну драму, то її особисті протиріччя. Спершу вона хвилюється, бо батько довірив газету не їй, а її покійному чоловікові. Потім вона намагається примиритись із дочкою. Далі ходить до друга-можновладця, який дурив народ на війні і намагається прояснити ситуацію. Але де екшн? Де та сама Кетрін Грем, яку замалювали Американською мрією? Драма не допомагає, тому що крім родинних протиріч вона не намагається нічого владнати. Кетрін Грем – просто мила пенсіонерка, тобто типове амплуа Меріл Стріп. Хоч би і мегадраматичне, та неефективне. З таким успіхом Меріл мала би зіграти не Iron Lady, а тітоньку Паддінгтона. Користі від Кетрін не багато, оскільки все, що вона робить, це роздає дозволи. Вона навіть не може виступити перед банкірами на торгах і відстояти ціни на акції. Коротше, персонаж хоч і титульний, та ніяких емоцій не викликає.

Справа тут не у тому, що у ХХ столітті про рівноправність не могла бути й мови. Не тільки через утиски, але й через суспільні стереотипи. Кетрін Грем не може довести громадськості і друзям, навіщо їй та робота. Через сімейний спадок чи може через бажання викрити правду. Втім це лише слова. Якихось вчинків героїні не дочекаєшся.  

Odoo CMS - велика картинка

От хто справді рулить ситуацією, вирішує справи і є просто крутим перцем, так це герой Бен Бредлі. Саме він ініціював статтю, саме він добивався її подальшої публікації, а також переконав Кетрін Грем дати згоду на випуск. Хоча ці перемовини були й не дуже впевнені. З боку Грем, звісно. Складається враження, що вона не вольова жінка, яка відстояла свободу слова, а стара газетярка, оточена групою радників. Глядач такий очікує, коли ж вона нарешті вдягне «Prada» і візьме ситуацію у свої руки. А ні! Навіть фінальне рішення Кетрін Грем є не її незалежним вибором, а результатом наполегливої праці Бена Бредлі.

На майбутньому «Оскарі» стрічка отримала дві номінації «Найкращий фільм» і «Найкраща жіноча роль». Це виглядає кумедно, тому що Меріл Стріп у 21-й раз отримує номінацію на «Оскар». Здається, за що? Однак потім згадуєш, що вона примудрилась отримати номінацію навіть за «Чим далі у ліс», і розумієш логіку академіків. От тільки Харві Вайнштейна, який би «пропихнув» Меріл на отримання заповітної статуетки, як це було із третьою, вже немає.

Odoo CMS - велика картинка

Найбільшою перевагою фільму є те, що хоч він і потрапив до Оскарівських перегонів, утім зроблений він не шаблонно «під Оскар». Спілберг чітко витримав режисерський стиль. Стрічка йде плавно і не провисає у жодному моменті. Діалоги - вивірені, проникливі та різнопланові.

Про актуальне. Так. У фільмі є феміністичні посили і критика Трампа. Куди ж без цих компонентів у сучасному кінематографі. Безсумнівно, критика президента США має місце, оскільки його дії провокують агресію та утиски. А от про фемінізм – ну таке. Нехай тоді Меріл Стріп викине «Оскар», який їй вибив Вайнштейн.

Проте питання є і до номінації «Найкращий фільм». Спершу не впізнаєш, що це робота Спілберга. У ній відсутня будь-яка напруга. Натомість уся стрічка пронизана штампованими лозунгами про свободу слова і пацифізм. При тому, що останній фільм на схожу тему «У центрі уваги» справді захоплював. Що дивно, скільки в обох стрічок один і той самий сценарист.

Odoo CMS - велика картинка

Також хоч фільм не грішить «сюжетними провисаннями», та й особливих пристрастей у ньому немає. Спілберг спершу добряче розганяє стрічку, проте невдовзі вона вирівнюється через сентименти Кет. Таким чином, усе йде хвилями: ва-банки Бена і сімейне скиглення Грем.

Тобто приголомшливий візуал вирівнюється стрибками.

Актуальність не завжди буває доречною. Через незрозумілі натяки на критику пост-правди, драму високої посади (до чого відсилає оригінальна назва картини) і спробу показати героїчну журналістику на тлі сучасних «Fake news», втрачається атмосфера трилеру і сама суть сюжету. Здається, що це документалка про становлення The Washington Post, а не про викриття Білого Дому.  

Odoo CMS - велика картинка

Загалом, нічого неймовірного у новій стрічці мастодонта світового кіно немає. Однак попри це, кіно - все одно якісне, створене талановитою командою. Тож «Секретне досьє» однозначно варте перегляду.

Дивився Дмитро Сидоренко

Схожі публікації