24 серпня у прокат виходить художній фільм "Червоний". У центрі сюжету воїн УПА Данило Червоний, який очолив повстання у сталінському концтаборі. Стрічку знято за мотивами однойменного історичного роману Андрія Кокотюхи "Червоний".
Зйомки проходили навесні та влітку 2016 року у Кривому Розі на одній із закинутих шахт. Увесь знімальний процес зайняв три місяці. Фільм, як і книгу, засновано на реальних подіях. Це не конкретне повстання, а узагальнений образ масових бунтів, які регулярно проходили у радянських концтаборах наприкінці 40-х років ХХ століття. Режисером виступив Заза Буадзе. Сценарій написав сам автор "Червоного" – Андрій Кокотюха, тому проблем з кіноадпптацією не має виникнути. Тож фанати роману можуть заховати якнайдалі футболки з принтом "Книга краща за фільм".
У ті часи в’язнів будь-якої "зони" можна було умовно поділити на авторитетів та доходяг. Третього у жодному разі не було дано. Та вже у 1947 році, коли бунтів у концтаборах ставало дедалі більше, різко виділилась окрема каста – українці. Вони не хотіли "дружити" із зеками, щоб шикувати "на зоні" та тихо відбувати свій строк. Єдиним їхнім дороговказом була свобода. І це прагнення вирізняло волелюбних бійців серед локального гнилого контингенту. Ув’язнення – не багатолітній вирок, а лише тимчасова перепона на шляху, яку знищували українські воїни, зціпивши зуби.
Лейтмотивом фільму стало протистояння двох ідеологій: патріота Данила Червоного (Микола Береза) та радянського льотчика Віктора Гурова (Олег Шульга). Між ними зароджується конфлікт на тлі національного питання:
"У них інша Україна. Не наша, не радянська", – сказав Гуров начальнику концтабору.
Однак згодом Червоний все ж переконує земляка, що Україна у них одна. А невизначеність Гурова може стати фатальною помилкою, бо одинаки не виживають на "зоні". Тим більш Гуров може таки стати "чужим серед своїх і своїм серед чужих". І лише об’єднавшись, побратими знайдуть вірний шлях на волю.
Паралель із однаковою нумерацією Гурова у радянському та німецькому концтаборах – однозначно потужний прийом. Та все ж, як зазначають історики, існувала певна різниця між маркуванням в обох країнах.
Варто зазначити, що перший акт фільму, необхідна експозиція, моментами є доволі кволим. Однак непомітно та плавно він перетікає у два фінальні взаємопов’язані акти: другий акт, у якому розгортаються основні сюжетні події, та третій – більш динамічний.
У Данила Червоного вроджена здатність переконувати людей та схиляти їх на свій бік. Яскравий тому приклад - його діалог з майором Абрамовим про те, що в’язні мають право на святкування Пасхи. Останній все ж визнає, що правда на боці українця. Однак офіцер повинен підкорятися радянському режиму. У цьому моменті можна простежити тісний зв’язок між праведною релігією та незаангажованою ідеологією, які позитивно впливають на людину.
Цікаво спостерігати за "інтелігентним" діалогом між Червоним та авторитетним зеком Тайгою. Бандит двічі, не зважаючи на "панятія", пропонує "коллаборацію" українцю. На що у єдиному вигляді отримує відмову.
Колю-Тайгу зіграв Ігор Колтовський, який вдало зобразив карикатурний образ "справедливого злодія у законі".
Серед усіх акторів варто відзначити роботи Миколи Берези та Олександра Мавріца (начальника концтабору майора Абрамова). Микола Береза дуже харизматично і впевнено виглядає в обладунках хорунжого УПА. Та його образ не можна вважати цілісним, оскільки перед глядачем вже загартований боєць, якого не налякаєш колючим дротом та божевільними криками наглядачів. Натомість нам не показують становлення персонажа, його передісторію. А це надзвичайно важливий період у житті протагоніста.
Відомості про головного героя проціджує проспиртованим басом начальник табірного відділення №6 майор Абрамов. Олександр Мавріц втілив суворого й безрозсудного майора МВД, який страждає від алкоголізму та раптових спалахів люті. Він справді вселяє страх. Поволі його герой нівелює сам себе, тому що система схиляє будь-яку кого: незалежно, в’язень ти чи керманич. Тож єдиним антагоністом усієї історії можна вважати жорстокий радянський режим.
Загалом, лише з досьє глядач дізнається про минуле Данила Червоного, оскільки табірна частина є кінцевою в однойменному романі Андрія Кокотюхи. Режисер стрічки Заза Буадзе запевнив, що приквели до фильму, у яких будуть розкриті події попередніх двох частин, вже знаходяться у розробці. Тож невдовзі "Червоний" постане перед глядачами у вигляді повноцінної трилогії. А згодом його, можливо, адаптують і під телеформат у вигляді міні-серіалу.
Перед нами самостійна стрічка у жанрі вестерн. Це підтвердив і Заза Буадзе на передпоказі. Тому варто відкинути всі умовності та зануритись в оповідання буквально з чистого листа.
Слід звернути увагу на те, що Данило Червоний є прототипом тисячі українців, які хоробро давали відсіч ворожому режиму. Про них ми теж майже нічого не знаємо. Тільки те, що вони виборювали своє право на свободу від усіх кайданів та на вільну Україну.
Та все ж час від часу через подачу неповного матеріалу мотивація протагоніста видається занадто поверхневою. Очевидно, що жага до волі ментально близька українцям. Однак у рамках даного сценарію герой без хоча б мінімального бекграунду виглядає картонним. Крім того, про сподвижників Данила взагалі нічого невідомо – вони радше нагадують масовку навколо героя.
"Гражданин Червоный намучается с нами", – зухвало заявляє майор Абрамов капітану Бородіну.
І замість посилення засобів безпеки, майор щоразу наполегливіше береться за чарку, намагається натравити зграйку доходяг на згуртований барак однодумців та все більше припускається помилок. Зрештою людина, яка нещодавно контролювала всіх зеків та доходяг, тепер не може впоратись із одним українцем по кличці "Остап". Що капітан Бородін, що сам майор і решта охорони – цілковиті дурні, під носом у яких в’язні втілюють вендету та планують втечу.
Уся агентура – це льотчик Гуров, який протягом фільму мутно витріщається на кожного персонажа та страждає, бо йому не судилось бути разом з коханою-медсестрою – співмешканкою Абрамова. Хоч його любовна лінія і являє собою трагічний елемент оповіді, та співчувати обом учасникам цієї історії вкрай важко. Знову ж таки, їхні мотиви та поривання зрозумілі кожному, однак за рамки cliché умовностей вони не виходять.
Кожна сцена у фільмі, від якої перехоплює дух та яка бадьорить свідомість незгасаючою духовною чи фізичною боротьбою, є на вагу золота. І завдяки режисеру таких сцен є декілька. Усі вони обрамлені потужним саундтреком або чіткими й брутальними відбивками. Найбільше викарбовується у пам’яті святкування Пасхи, пронизане незгасаючою піснею "Ой у лузі червона калина". Вона стала головною композицією фільму, яку виконав гурт "Гайдамаки" разом із Тонею Матвієнко.
Крім того вразила сцена, яку можна охрестити "сидячим протестом": в’язні вимагають законного вихідного у начальника "зони". Каталізатором невдоволення стає ніхто інший як Данило Червоний. Він спокійно міг байдикувати як зеки, однак сумлінно працював. І, зрештою, відстояв свій заслужений відпочинок.
Шокували і жорстокі витівки Абрамова.
Нарешті при перегляді фільму вітчизняного виробництва можна впевнено констатувати, що це гідний український продукт. І незважаючи на дрібні недоліки, стрічка щиро закликає українців єднатись на тлі ментальних географічних протиріч. Водночас це не чергова відповідь популярним фільмам чи спроба адаптувати український ґрунт під західні реалії.
Сотні захоплених рядків присвячено тому, що ми нарешті стали вибиратись із "совкового кінематографу". Однак термін "радянське кіно" є контрастним цьому визначенню. Саме у радянські часи режисери талановито створювали чудові стрічки за відносно невеликі бюджети. Вони не ганялися за Голлівудом, де тоді фільммейкери теж безупинно експериментували, щоб віднайти формулу якісного кіно.
Тому нам слід і далі створювати національний продукт, а не породжувати чергові відповіді-Франкештейни Голлівуду. Це культурний моветон – плагіатити американське кіно, а потім видавати його за українську відповідь.
Американські студії витрачають десятки чи сотні мільйонів доларів на одну стрічку, чого українські зараз не в змозі робити.
І Заза Буадзе довів, що цього й не потрібно робити. 20 мільйонів гривень – навіть не мільйон доларів. Натомість фільм може порадувати якісною операторською роботою та професійно поставленими сутичками. Крім того ГУЛАГ вражає своєю лячною атмосферою безвихіддю, яка пронизує до мурашок. Тож варто віддати належне усій знімальній команді – вона впоралась із поставленою метою.
Стрічка вселяє надію, що невдовзі прийде довгоочікувана весна. І нарешті крига таки розтане.
Дивився Дмитро Сидоренко