Трилер «Під Сільвер Лейк» номінували на Золоту пальмову гілку, головну нагороду Каннського кінофестивалю 2018 року. Режисером та сценаристом стрічки став Девід Мітчел, відомий по тайтлу «Воно». Не плутайте з історією про навіженого клоуна Пеннівайза. У проекті Мітчела теж була містика. Проте вона скоріше виглядала як агітка проти незахищеного сексу.
Цього року для прихильників поп-культури справжній бенкет: «Першому гравцю приготуватись», «Ральф проти Інтернету», «Під Сільвер Лейк». Кожна стрічка знайде свою аудиторію.
Сем (Ендрю Гарфілд) кожного дня віртуозно байдикує. Він релаксує на балконі, потягує пивко, читає комікси, слухає музику, залипає у фільмах та відео-іграх і кволо порає свою подружку. Вона початкова акторка. А ким ще бути в L.A.? Одного разу у сусідню квартиру заселяється приваблива блондинка Сара (Райлі Кіо). У неї є хатній улюбленець – собачка Кока-кола. Сем підглядає за нею на балконі, викурює косяк миттєвого кохання і призначає побачення. Проте зранку дівчина зникає. Сему здається дивним, що за ніч його нова пасія раптово вирішила зібрати всі речі та вшитися геть. Після неї залишилися лише вібратор та ляльки героїв фільму «Як вийти заміж за мільйонера». Тож він починає власне розслідування інциденту.
Акторська гра – неймовірна. Незважаючи на сюр та когнітивні дива, головні герої не розгубили вайб. Ендрю Гарфілд рішуче не хоче стати заручником образу Людини-павука. Тому щороку він підбирає неординарні картини та викладається на повну. «Під Сільвер Лейк» не стала виключенням. Гарфілд органічно втілив прибацнутого інтроверта. Сем є видатним неробою та пофігістом. Він наче перебуває у власному вимірі та не збирається розділяти ярмо трудяг. Увесь час хлопець висить на волосині між «Здається, я знайшов новий елемент грандіозного пазлу» та «Може, я з’їхав з глузду?».
Райлі Кіо – жадана акторка для режисерів арт-хаусу. Цього року вона засвітилась у фільмах «Будинок, який збудував Джек» та «Притримай пітьму». Зі своєю роллю загадкової незнайомки вона чудово впоралася.
Крім Сема та Сари існує вдосталь колоритних персонажів. Скоріше за все глядач їх не запам’ятає. Але вони точно його вразять.
Атмосфера альтернативного L.A. сходу чіпляє. Людям вже надокучили однотипні краєвиди, вечірки та розкіш. Девід Мітчел зображує цілком інакше прославлене місто. Режисер інтегрував купу гіківського фан-сервісу, пов’язаного з локацією. До того ж він додав посилання на знакові культурні явища. Діапазон цитат коливається від нульових до сьогодення.
Лос-Анджелес можна розділити на два світи за аналогією із твором Ніла Геймана «Небудь-де». На початку Сем живе у звиклому для нас гламурному середовищі. Куди не тицьнеш пальцем – там модель, хіть або хіпстерський заклад. Але після зустрічі із Сарою протагоніст потрапляє у вир моторошних міських легенд та психів, помішаних на таємних символах. Десь на фоні гасають вбивці, хвойди та химерні звірі. І все це відбувається під хічкоківські мотиви.
Символічно, що під час показу у Каннах аудиторія розділилась на два табори: ті, кому неймовірно сподобалася стрічка, та ті, яким «не зайшло».
Місцями «Під Сільвер Лейк» нагадує мегавипуск «Cut The Crap». Режисер розкриває ідею, яка точно навідувала кожного хоча би раз у житті: «А раптом у музиці, стрічках та іграх криється часточка страшенної загадки?» Протягом сеансу виринають різні конспірологічні теорії. Водночас вони не нагадують передачі про екстрасенсів та НЛО на ТБ. Ці таємниці справді заворожують. Сем наче одержимий шукає ту саму ексклюзивну «пасхалку».
Інколи протагоніст ледь не божевільний скрикує: «Що тут у біса відбувається?!» При чому публіка цілком розділяє його думку. Час від часу глядач реагує: «WTF зараз було?» До стрічки надто багато питань. Банально цікаво, як розплачується Сем за оренду квартири? Окей, враховуючи концепцію фільму, це звісно можна пробачити. Однак у третьому акті Девід Мітчел починає вводити нотки раціоналізму. Він маніакально намагається натикати «Оце так поворотів» різного масштабу. Це і губить фільм. Зі всіх щілин починає вилазити вторинність. Хоча нещодавно вигадливих сцен було вдосталь. Слід було вижати фантастичне безглуздя до останньої краплі. Тоді б центральна ідея про неоднозначність всіх подій виправдалася. У нас вже є дівчина у костюмі сови, одноокий пірат, зниклий мільярдер, бомжі із суперсилами, онука Елвіса Преслі у головній ролі, жахливі культи, чувак, який шукає скарби по кресленню на коробці з-під пластівців. Шизофренія вимагає продовження.
Наприкінці герої озвучують цікаві та актуальні роздуми на тему «Чи справді культура жива? Можливо. Ми давним-давно задовольняємося некрофілією?»
Хронометраж стрічки склав дві з половиною години. Девіду Мітчелу вдалося не розгубити динаміку, досягти балансу збочень та вдихнути нове життя у гору штампів. У режисера вийшов нуарний детектив для Інста-Шерлоків. Відсилання до «Великого Лебовські» та Девіда Лінча йдуть без черги. Заради цього варто сходити у кіно на «Під Сільвер Лейк».
Дивився Дмитро Сидоренко