Режисеркою стрічки «Час розплати» виступила Карін Кусама, авторка незалежного кіно. Зазвичай подібні проекти орієнтуються на різноманітні фестивалі чи премії, а не на широкого глядача. Мовляв, у нас тут високе мистецтво. «Час розплати» нагадує мікс із фільмів «М’ята» та «На межі».
Історія починається із драми сильної та наполегливої героїні, мотивованої помстою за певну несправедливість, що сталася з її близькими. Під акомпанемент екшену чи драматичних поворотів історії вона намагається розібратися із кривдниками. На жаль, подібним фільмам найчастіше не вдається залучити аудиторію, бо режисер прагне засвітитися лише перед критиками. Тому основний стрижень сформований за канонами арт-хаусу, а решта аспектів зроблена нашвидкуруч або взагалі існує хаотично. Фокус завжди зміщується на основний елемент: неординарний сюжет, акторська гра, візуальна складова. У центрі уваги «Часу розплати» – Ніколь Кідман, яку загримували до невпізнання. Режисерці вдалося створити пронизливу нуарну атмосферу у стрічці.
Приготуйтеся до спойлеру. Ерін Белл (Ніколь Кідман) працює детективом у поліції Лос-Анджелеса. Вона похмура, залежна від алкоголю одиначка, яка страждає від флешбеків попереднього завдання. Тоді Ерін зі своїм напарником (Себастьяном Стеном) приєдналась до місцевої банди. Одного разу важлива операція пішла не так, колега головної героїні постраждав, а ватажок угрупування (Тобі Кеббел) утік. Минули роки. Белл безупинно перетворюється на ходячого мерця, з апатією ставиться до діяльності близьких. Та раптом той самий злочинець повертається до міста. Тож детектив вирішує помститися йому за минулі гріхи.
Втім спершу їй доведеться спокутувати власні. 16-річна донька Ерін відмовилася від життя із пропащою матір’ю та переїхала до батька. В оригіналі фільм називається «Destroyer», що відсилає до вини Ерін у своїх та чужих негараздах. Натомість український переклад вбиває інтригу та позиціонує проект як стереотипний бойовик.
Останнім часом Ніколь Кідман діставалися виключно романтичні персонажі. Ребут «Недоторканних», «Велика маленька брехня», «Аквамен». За роль у «Часі розплати» акторка отримала номінацію «Золотий глобус» за кращу жіночу роль. Вона цілком заслужила стільки уваги, адже їй вдалося детально відтворити риси характеру, емоції, звички та рухи свого персонажу. По суті фільм тримається тільки на Ніколь Кідман. Вона розійшлася не жарт, експериментуючи з відвертими жестами. Хіба що грим для старшої за сімнадцять років Ерін із деяких ракурсів виглядає сумнівно. Причинно-наслідковий зв’язок в історії Ерін прописаний не найкращим чином. Тому перманентно нетвереза брутальна героїня у депресії не викликає співчуття. У другій частині фільму вона просто волочиться від точки до точки та вирішує свої проблеми. Виходить, що Ніколь Кідман дарма старанно відіграє мотиваційні моменти. Актори другого плану добре виконали свої партії. Проте між ними не виникає хімії, і вони, здебільшого, виступають масовкою для головної зірки.
«Час розплати» страждає від своєї вузької спрямованості. Скупа та одноманітна постановка боїв та перестрілок залишила стрічку видовища та правдоподібності. Наприклад, у «Легенді Г’ю Гласса» Алехандро Іньярріту також намагався витиснути можливості Леонардо Ді Капріо по максимуму, щоби він таки отримав статуетку. Водночас решта обов’язкових частин фільму також відмінно спрацювала. Саме такий комплекс принад і робить стрічку особливою.
Час від часу Карін Кусама апелює до творів Квентіна Тарантіно. Однак діалоги та екшн у неї вийшли не настільки захопливими. Поділ стрічки на частини дещо не прорахований. Лінія стосунків Белл із дочкою та лінія пошуків інформації про ватажка банди не накладаються, а скоріше перебивають одна одну на фоні повільної оповіді. Хіба у розв’язці з’являється бажана динаміка. Фінальний твіст «Часу розплати» ідеально зайшов би, якби режисерка не взялася розтлумачувати глядачам сенс її задуму.
Дивився Дмитро Сидоренко