Після виходу тизер-трейлеру «Аладдін» більшість фанатів культового однойменного анімаційного серіалу 1992 року обурилися неякісно намальованими задніми планами пустелі, халтурною роботою над декораціями і спецефектами, невдалим кастингом антагоніста. Навіть заміксований оригінальний саундтрек із мультфільму лунав дуже в’яло. Коротше, розчарували по всіх параметрах. А це, на хвилиночку, фільм від знаменитого режисера Гая Річі. Пройшов час, і вже трейлер стрічки виглядав пристойніше. Тож можна було припустити, що фінальний продукт вийде якіснішим і нівелюватиме негативне перше враження.
Крадій і волоцюга Аладдін (Мена Массуд) позиціонує себе арабським Робін Гудом. Він краде у бідняків і допомагає біднякам. Специфіка регіону, нічого не вдієш. Одного разу головний герой витягує з негараздів у міських нетрях дівчину, яка виявляється принцесою Жасмін (Наомі Скотт). Їй надокучив розкішний палац, де вона почувається, як у золотій клітці. Султан постійно тулить доньці у чоловіки дурнуватих принців для пристойної партії і не хоче зважати на її вибір. О! А ще Жасмін хоче стати першою жінкою-султаном в історії. Тим часом візир Джафар (Марван Кензарі) плете інтриги для здобуття влади. Він прагне захопити лампу з джином, здатним виконати три бажання того, хто його звільнив. Однак чарівний предмет знаходиться у химерній печері, куди зайти може виключно гідна людина. Нею і виявляється Аладдін.
Почерк Гая Річі відчувається в «Аладдіні» менше, ніж у попередній роботі режисера «Меч короля Артура». Тільки коли події зненацька починають розвиватися динамічно, стає зрозуміло, що у хід пішли фішки майстра: операторська робота, постановка трюків, монтаж. На жаль, екшну мало. Схоже, що «Disney» хизується тим, що він може налаштувати на свій інфантильний лад навіть неформального режисера.
Виконавці ролей Жасмін та Аладдіна впоралися добре. Вони відіграли закохану пару, готову у будь-яку мить співати, танцювати, вирушати у пригоду. Більшого Міккі Маусу й не потрібно. Пісні протагоністів чітко відповідають кон’юктурі. Жасмін скаржиться на те, як її саму, принцесу, постійно утискають порядки, встановлені чоловіками. Аладдін банально топить за дружбу народів. Очевидно, що у цьому немає нічого поганого. Та варто зробити подібні посили менш нав’язливими і стереотипними. Тим більше у мультфільмі не все було так гладко. Доки султан розкошував, Аграба потерпала від бідності. Навіть щаслива кінцівка для героїв не гарантувала спасіння міста. Жорстку першу версію казки про Аладдіна і деякі нічні арабські традиції краще взагалі не згадувати. Тому на тлі параду толерантності екранізації папуга Яга справляє враження одного з небагатьох персонажів, у якого є індивідуальність.
Антагоніст не вдався. У мультфільмі Джафар мав виразний демонічний характер, характерно рухався, лякав одним тільки голосом. Кіно-версії візира не вистачає глибини. Безумовно, Джин вийшов найкрутішим персонажем. Щоправда виключно завдяки харизмі та енергійності Вілла Сміта. Актор вкладався у кожну сцену по-максимуму, інколи затьмарюючи колег. А технологію «Motion capture» на ньому реалізували жахливо. Коли актор перебуває у природній формі джина, можна легко розгледіти контури його обличчя, криво накладені на модель. На щастя, до прем’єри принаймні фонову графіку підтягнули, і загальна картинка виглядала доволі сприйнятливою. Звісно ж, вона не дотягує до рівня титульних франшиз «Disney». Наприклад, «Зоряні війни», «Marvel». Однак як для напівмюзиклу зійде Боллівуд-стайл з масштабними хореографічними сценами та яскравими картонними декораціями.
«Аладдін» не такий поганий, як очікувалося. У трейлері погано розкрили переваги стрічки. І для екранізації мультфільму від «Disney» це справжнє досягнення. Медіа-гігант часто не цурається прямого плагіату і по кадрах переносить свою ж анімацію на широкий екран. Хіба що «Дамбо» вийшов своєрідним, бо Тім Бертон зухвало забив на вказівки босів і зробив усе по-своєму. Та оскільки «Disney» не звик до виробництва оригінального продукту, новий фільм вийшов прісним.
Анімація давала «Аладдіну» карт-бланш на демонстрацію гіперболізованих людських гримас, карикатурних сцен жахіть та інколи відвертого трешу. Ці елементи гармонійно вписувались у формат. Екранізації не личить такий підхід. Однак її автори не постаралися створити щось особливе, аби фільм запам’ятався глядачу. Виключно пісні, написані спеціально для екранізації, були чимось новеньким.
Автори стрічки запевняють, що фільм не варто порівнювати з минулими версіями. Проте, якщо ви берете усіх персонажів і копіюєте частину сюжету з оригіналу, розбавляючи їх музикою та феміністичними лозунгами, аналізу запобігти неможливо.
Дивився Дмитро Сидоренко