Ледь помітний наркотичний димок солодко плине крізь скельця мікроскопу прямісінько у ніздрі. Збуджені нейрони розбавляють туманну атмосферу приміщення. Цупкий хруст грошенят заворожує людські сенсори. Вертка фішка дзенькає по розкресленій дивними геометричними схемами поверхню. Скрегіт карт розпалює і без того напружену атмосферу. Карти на руках, гральні кості у кулаку, удача «на мушці». Гра почалась.
Перегляд «Операції «Казино»» нагадує палкий психічний спалах, спровокований травичкою добірної свіжості. Незамінні герої американських реалій демонструють варіативність способів «обдовбатися» до нестями, надурити владу, заробити вдосталь бабла, відшмагати ворогів – і, загалом, ще багато принад американської демократії.
Будинок, сповнений порочних ігор, веселощів брудної братви та посипаних порошком для прання вашого гаманця гральних столів – це все, що треба для щастя головним героям. Флагмани ігрового бізнесу знають, як дурити людей, трусити боржників і стильно вбиратися згідно з еталоном італійської моди. Ще й благу мету мають. Герої нашого часу, як не інакше.
Тільки у Голлівуді на звичайну комедію можуть виділити аж 40 мільйонів доларів (а у нас фільм-мейкери хваляться, що їм на блокбастери стільки дають). На що ж? Це, як кажуть, «економний» жанр.
Річ у тім, що маестро американських комедій Вілл Ферелл, скоріш за все, заграбастав собі десь половину бюджету. Його середній прибуток за одну стрічку складає приблизно 20 мільйонів. Ну а решту грошей – на реквізит. О так, його тут потрібно багато.
Жодної конструктивної критики не треба, аби зрозуміти, що це типова американська комедія, скажімо, вищого рівня. Рівень комедії визначається за кількістю жартів про людські органи (чим нижче ми жартуємо, тим нижча планка).
Тому не слід виписувати жодних некрологів чи критичних відгуків про фільм – ми усі знаємо, за що віддаємо ріднесенькі money. Інше питання полягає у тому, чи ми отримуємо бажаний спектр емоцій: різноманітні збочення, філігранна лайка, «тілесні» жартики, річища алкоголю та кокаїн, який відмінно пробиває ніздрі. Усі ці фактори – спонсор вашого гарного настрою.
Режисер Ендрю Джей Коен таки зміг впоратися з цими кислотними інгредієнтами та почастував глядача дебютним шаленим коктейлем. Ще б пак! Досвід його попередніх робіт у якості сценариста або продюсера не дав йому жодного шансу на поразку. А це дилогія «Сусіди на стежці війни» та «Весільний погром». Отже, хороший старт кар’єри було гарантовано.
Приводом для побоювань було й те, що Вілл Ферел та Емі Полер відіграють свої головні партії «на геть комфорті». Бо все ж образ забудькуватого та незграбного чолов’яги останнім часом став звичним для Вілла. І ще й солідний прибуток забезпечує. Тим паче, з Емі вони знайомі, а через це могли просто відбити бабло грою у «залезаних славою» старих друзяк.
Однак на щастя оці крихітні елементи не об’єднались у нудотні зв’язки. Справжня хімія між головними героями аж іскриться. До того ж комічні сцени здебільшого побудовані саме на цьому. Завдяки такій постановці типові (а десь і стереотипні) образи акторів заграли новими барвами. Емі та Вілл щиро кайфували від процесу. Актори другого плану, особливо Нік Кролл, теж непогано вписуються у картину.
Сюжет – це не достоту заплутане та оригінальне явище. Та come on, ми йдемо на таке кіно не заради нього. Історія у стилі наварюємося вийшла доволі цікавою. Окрім головної лінії кожен з персонажів має свою власну невеличку сюжетну арку.
У центрі подій – історія подружжя Кейт і Скота Йогансенів, чия відмінниця донька Алекс вступила до престижного коледжу. На навчання потрібні шалені гроші, проте усе під контролем – щороку міська влада виділяє кошти найкращому учневі. Але неочікувано один жадібний дядько привласнює ці кошти собі, прикрившись побудовою басейного комплексу, за який проголосувало усе населення. Так демократично.
Отже, з цієї халепи потрібно якось виплутуватись. Випробувавши всі законні шляхи, Кейт і Скот погоджуються на пропозицію свого знайомого азартного генія відкрити підпільне казино.
«Хтось у нашій сім’ї має бути дорослим».
Ця фраза є ключовим поясненням усього того безладу, що коїть подружжя. Як усі нормальні батьки вони брешуть дитині, бо хочуть усе виправити. Віджигають під наркотою на своєму газоні (точніше, відмочують). Вони хороші та, через свою несерйозність, ще й надзвичайно милі. Що ж тут ще додати, окрім:
«Я м’ясник, а ти спалахуйка».
Джейсон Манцукас втілив образ дивакуватого сусіда, який, певно, є у кожного поважного американця. Його персонаж Френк скидається на воротилу-бомжа, який до того ж є прошареним пройдисвітом.
У фільмі Френк виконує дві функції: перша – людина-гег, а друга – рушій усього центрального сюжету. Зі своїми завданнями він чудово впорався. Але попри все, такий функціонал позбавляє головного – персонаж із часом перестає розвиватись. Так, він веселий посіпака, який зненацька видає якусь смішну дурню. Проте в певний момент він перестає бути цікавим, бо вичерпує свій потенціал на користь сценарію. А його окрема лінія про стосунки з дружиною не до кінця розкрита, через що фінал їхньої історії не чіпляє так, як мав би. Хоча варто зазначити, що Джейсон Манцукас вартий лідируючих ролей.
Тоді на перший план виходить сімейство Йогансенів. І їхня історія має ледь банальний фінал. Зрозуміло, що це комедія, однак це не означає, що кіно має перетворитись у вечір стендапу.
Тут річ не в тім, що глядача постійно турбують питання: як звичайний чувак з будинку навпроти намутив увесь потрібний «арсенал», продумав вдалу бізнес-стратегію, чому не робив цього раніше, коли потрібні були бабки; чому всі городяни знають про казино, та ніхто навіть і не думає «стукнути» місцевій владі, особливо боржники; чому на все місто лишень один коп. І, найголовніше, звідки у напівбомжуватого хіпстера такий шикарний будинок?
О! І якщо кому цікаво, як добродушне подружжя пішло на створення нелегального бізнесу, кришування боржників, регулярне споживання лікувальних трав і настоянок, то це ясно, як спалах на кінці косяка – у якусь переломну мить у кожного американцеві пробуджується віроломний гангстер. Тим більше, коли дитині на освіту. Ну як тут відмовиш.
Справа у налагодженні стосунків, зв’язків між персонажами. Хоча сімейство Йогансенів разом дивиться «Ходячих мерців» – це 100 пунктів уперед. Але решта персонажів, включно з антагоністом, не приковують уваги. Слід зазначити, що разом цей колектив утворює якусь чудернацьку суміш, яка непогано працює.
На вогник до «чесних підприємців» завітав навіть один влучний «месник». Ну як на вогник, прямісінько у вогнище подій. Але далі – тсс, бо спойлери.
Нік Кролл взагалі почувався як долар у кокаїні – хитрий шахрай-можновладець це той образ, що лікар прописав комедіантові. Його любовна історія про перепихон тишком-нишком із фінансовою радницею взагалі ніяк не відбивається на сюжеті. Що вона є, що її немає - різниця ледь відчутна. Додає якоїсь пікантності до сюжету. А розв’язка ну дуже шаблонна.
Нарешті можна перейти до десерту нашої соковитої фаст-фуд трапези – до гумору. Саме він і має бути тією насолодою, за якою глядач тягнеться до найвищої полиці вікового рейтингу кінематографу. Із цим все як має бути.
Спершу після перегляду трейлерів очікуєш не більше, ніж на збочені жарти. Зрештою, вони тут є. Та на цьому обойма не закінчується. Справді є лише один яскраво виражений жартик про статевий орган, і він не дуже й креативний. Тобто, його прописали, а не як завжди – просто покажемо дрючка, і всім стане смішно.
Переважно у стрічці домінує саме ситуаційний, геговий гумор. І, хм, як це сказати, сокирний (для тих, хто в темі). А тому можна сміливо зазначити, що сценарій насичено приправили хорошим комічним елементом. Для любителів снобістських балачок про багатогранність гумору є одна новина: людина завжди приховано чи ні, хоче чогось розбещеного. Really, досить нити! Проходьте повз локомотивом.
Чудово попрацювали наші актори дубляжу. І справді круто відзначились перекладачі. Вони довели, що американські матюки можна гармонійно замінити українською лайкою. Репліки акторів – це лагідне лексичне задоволення, яке пронизливо лоскоче словниковий запас. Від деяких фразочок героїв аж скрикуєш «amazing!».
Крім того, вдало адаптували назву фільму, яка чітко показує, на що очікувати і на яку аудиторію розрахована стрічка (дітлахам трішечки рано). А за спалахуйку – окремий респект.
«Будинок» (сюрприз, оригінальна назва) – це американська комедія, яка дає глядачеві звичний пул персонажів і каже: «Ну ти знаєш, що з ними робити». Хвилюватися немає про що. Коли вірно розрахуєш, на яку стрічку йдеш, то час аж ніяк не змарнуєш.
Дивився Дмитро Сидоренко