Фінішували хлопці 18 жовтня у Харкові зі снігом під ногами.
8 липня в Ужгороді почалася унікальна пригода довжиною у понад три місяці. Іван Онисько разом із Юрком Реглісом зняли взуття, начепили капелюхи, до полотняних сумок поставили вишиванки, телефони із зарядними пристроями, зубні щітки і рушили в дорогу без грошей у кишенях. Це була одна із умов подорожі.
Дві тисячі кілометрів хлопці йшли босими, на нічліг просилися до місцевих мешканців, транспортом не користувалися та нічого не купували. Свою мандрівку назвали «Простобосо». Практично кожен день подорожі описували на своїй сторінці у facebook.
Про гостинність українців, статистику відмов і багато іншого розповів Weche Іван Онисько.
Подорож щойно завершилася, що відчуваєш?
Радіємо з Юрком, що досягли поставленої цілі. Звісно, той формат подорожі, який ми собі обрали, доволі виснажливий. Але це були дуже яскраві і бурхливі три місяці – щодня якісь пригоди, незвіданість та нові знайомства.
Фото зі сторінки PROSTOBOSO у facebook: "Ми пройшли перші 3 км від дому Юри з Чижівки до траси. Розім'яли босі ноги. Зараз стопимо машини з Житомирщини до Ужгорода. Шукаємо, в кого можна буде переночувати в Ужгороді".
Ви йшли і в дощ, і в спеку босоніж. У Харкові взагалі сніг надлітав. Як захищали ноги?
Подорож слід поділити по сезонах. На початку мандрівки було багато спекотних днів, тому ми намагалися прокидатися рано-вранці і йшли до 12 години, а обідню пору відпочивали. Бо асфальт був надто гарячим, іти по ньому було нереально. А вкінці подорожі ми йшли, практично не зупиняючись, бо зупинятися було дуже холодно. І думка про те, що до Харкова рукою подати, нас підганяла. В останні дні йшли по 8-9 годин. Стосовно захисту на четвертий день мандрівки «Простобосо», десь біля Мукачевого з нами поділилися давнім рецептом мазі для ніг. Ми її зробили і щовечора мастили нею ноги і нам здавалося, що вранці вони виглядають краще.
Фото зі сторінки PROSTOBOSO у facebook: "День 98. Пісочин – Харків, 23 км. Був початок, тепер маємо кінець".
У facebook ви активно вели блог своєї подорожі і не раз писали про те, що вас не лише годували, а й дарували вам гроші. Навіщо, адже ви ж подорожували без них?
Гроші нам справді дарували і це приклад того, як люди хотіли нам якось допомогти. Давали на дорогу, щоб ми могли купити їжу. Але коли ми говорили, що все одно купувати не будемо, давали просто так.
Маєте статистику, скільки відмов у проханні переночувати отримали перед тим, як почути запрошення на ночівлю?
У середньому 4-5 відмов було, а відтак хтось погоджувався прийняти нас. Хоча був випадок, коли отримали 15 відмов, а було таке, що і з першого разу погодилися нас прийняти на нічліг.
Чи помічали ви, коли перетинали області? Якщо так, то в чому це проявлялося?
У нас якось так склалося, що жодну область ми не перетинали по-людськи. Знаків не бачили, бо все йшли якимись полями і лісами. Але помічали. Наприклад, коли переходили із Закарпатської у Львівську область, це дуже відчувалося по мові. Відтак по мові сильних відмінностей не помічали, хіба вже у Харківській області. Та й тут, у селах, багато людей говорять українською, просто частка суржику збільшувалася. Дороги по Україні практично всюди однакові, є добрі і погані. Щодо гостинності то теж не можу виділити один регіон. Всюди нас приймали приблизно однаково.
Фото зі сторінки PROSTOBOSO у facebook: "День 97. Вільшани – Пісочин 29 км".
Розкажи про найрадісніші моменти мандрівки.
Найрадісніший момент… пригадую, як ми йшли у Львівській області, тоді ще було тепло. Ми зустріли компанію хлопців і дівчат років 12-13, які назбирали грибів і ділили їх. Починався дощ, тож вони нас запросили до себе у сховок, ми поділилися з ними харчами, які у нас були, говорили. А потім вони показали нам мальовниче місце для кування. Там був невеличкий водоспад і глибина дозволяла пірнати. Ми там справді відпочили.
А що засмутило під час подорожі?
На певному етапі до нас прив’язалася собака і далі вирушила за нами. Ми її назвали Боса. Коли вона захворіла, ми дуже засмутилися. Але на щастя жінка Лєна, яку ми зустріли, зуміла її вилікувати і поставити на лапи.
Ви з Юрком пройшли разом 2000 кілометрів, плануєте і надалі разом подорожувати?
Торік у Києві ми працювали разом і «Вишиваний шлях» пройшли разом. Тому точно знаємо, що робити спільну справу можемо. У майбутньому хотіли б організувати подорож у стилі чумакування, щоб відтворити цілий пласт української історії.
