Як адаптуватися до мирного життя після фронту, коли війна ще триває

Виклик прийнято: інтерв'ю з учасником АТО Андрієм Гречанюком

Інтерв'ю

Проблема адаптації військових до мирного життя – це виклик перед українським суспільством та державою. На фронті люди настільки звикають до постійного шуму, викриків та вибухів, що після повернення додому 4 стіни рідної кімнати здаються для них в’язницею, а родичі та друзі – непомітними. Військовослужбовці стикаються не лише з матеріальними проблемами, але й із психологічними. Тому сьогодні питання реабілітації учасників бойових дій залишається відкритим.

Військовий психолог і ветеран АТО Андрій Козінчук говорить: «Повертаючись до мирного життя, перш за все, повертається тіло. Ментально воїн ще перебуває в стані війни. Мається на увазі система цінностей. Уявіть собі, що людина, основним інстинктом якої є виживання, повертається в суспільство, цінностями якого є збагачення, політика, гарний одяг тощо. Для воїна це неважливо, й соціум його не сприймає. Тому ветеранам часто здається, що вони ненормальні. Хоча все, що з ними відбувається, – це адекватні реакції. Від цих «нестиковок» потерпають як самі ветерани, так і близьке оточення, якщо й ті, й інші не підготовлені до такого розвитку подій».

За словами Міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова, відповідно до загальновизнаного міжнародного стандарту з військових конфліктів, після повернення додому у 90-95% учасниках бойових дій виникають соціальні та медичні (пов'язані з нервовою системою) проблеми. У третини з них діагностують посттравматичний синдром, наслідком якого часто бувають самогубства. Таким чином, за даними військової прокуратури, на початок червня 2017 року було зареєстровано близько 500 випадків самогубств.

Українське суспільство побудоване так, що навіть коли людина відчуває внутрішній дискомфорт та нестійкість, вона не звернеться за допомогою до психотерапевтів, не розкаже про свої проблеми родичам та друзям. Особливо це стосується військовослужбовців, які переважно ігнорують свій внутрішній голос з думкою: «А я що, не воїн?».

Про те, як бути воїном і наскільки важко адаптуватися до мирного життя після війни знає учасник АТО Андрій Гречанюк.

Андрій народився 19 березня 1977 року у селі Неполоківці Кіцманського району Чернівецької області. У 1999 році закінчив Чернівецький національний університет за спеціальністю «Українська мова та література». У 2001 році захистив кандидатську дисертацію.

Зараз Андрій викладає на філологічному факультеті кафедри журналістики ЧНУ. У вільний час чоловік виготовляє біжутерію та малює картини. Мріяв поїхати в Америку, але війна змінила не лише плани, а і його самого…

Odoo CMS - велика картинка

Вже четвертий рік на території України йде війна. Ви були учасником АТО. Чим ви жили до війни?

До війни викладав в університеті, мав уподобання в літературі, музиці, кіно, мистецтві. Ілюстрував книги, у вільний час малював, лазив у гори. Жив нормальним, абсолютно повноцінним життям, як і багато інших людей.

Як війна змінює людину, її погляди, переконання і життєві цінності, формує характер?

Ти починаєш цінувати речі, яких раніше, наприклад, не помічав. Починаєш просто віддавати їм належне, і коли зіставляєш те, що маєш і що можеш втратити, то якось по-іншому дивишся на життя. З одного боку – простіше, а з іншого – деякі речі сприймаються гостріше. Наприклад, навіть елементарний душ і можливість помитися. Там, особливо в зимовий період, коли місяць не те, що не мився, а й навіть не переодягався, тому що не було можливості, чи піти в туалет нормальний, а не десь на морозі, такі речі починають цінуватися. Потім, коли повертаєшся сюди, то простіше на все дивишся: «Ну нема якихось там зручностей – ну Господи, там і не таке було».

Також гостріше сприймаються речі, які відбуваються у політиці, економіці, фінансах. Не розумієш, що треба для того, аби змусити людей просто нормально працювати і щось робити на благо цієї країни. Такі речі сприймаються болючіше.

Які найемоційніші спогади залишились у вас про бойових товаришів?

Усі спогади емоційні. Як би там не було, але коли збирається 85 чоловік у колективі, як у мене, хоч круть, хоч верть, але прийшли люди з різними поглядами, різного віку, соціальних статусів, професій. Життя в одному наметі, в одному хліві, в одній ямі якимось чином об’єднує і дуже-дуже пов’язує. Якщо до того людина була егоїстична, індивідуаліст за своєю суттю, то там, коли доводиться одну сигарету або залишок кави ділити на п'ятьох, то це дуже зближує. Тоді егоїстичні моменти переходять на задній план. У таких небезпечних умовах більшість людей стають кращими, а той невеликий відсоток не зовсім надійних, не зовсім добрих людськи натур відсіюється ще десь на початках. Протягом 2-3 тижнів, місяця ці люди залишаються на узбіччі і йдуть своєю дорогою.

Також це виручка: коли тобі страшно, але тікати нікуди не можеш, тому що ти знаєш, що десь там є люди і їх треба рятувати. Як би страшно не було, хлопці повертаються і йдуть витягати, допомагати. Напевно, це через внутрішні переконання чи відчуття якогось обов’язку, чи просто через елементарні людські якості – не покинути. Якщо раніше хтось відстав, на нього не звертали уваги, а тут – усі гуртом допомагати. У когось щось зламалося – усі бігом збіглися, зробили, допомогли, підтримали. На мій погляд, на фронті у 95% людей проявляються кращі риси.

В екстремальних ситуаціях у більшості людей також проявляються кращі риси, хоча є деякі моменти, коли люди ціпеніють від страху.

Як це заціпеніти на місці і не могти з нього зрушити?

Це було біля міста Дебальцево. Тоді був дуже сильний туман, і було чути гуркіт від запуску ракети. А неподалік стояла батарея наших «ураганів». Ми розвернули позицію і чекали команди на відкриття вогню – і тут вони почали стріляти…Я спочатку не зрозумів, що коїться. Тоді у мене було секундне заціпеніння. Я відчув цей стан, коли ти не можеш нічого зробити, коли в тебе руки завмерли на рівні грудей і ти навіть головою не можеш крутнути. Але благо, що цей стан швидко пройшов. Я крикнув «ЛЯГАЙ!» – і всі попадали. Я так розумію, що я тоді злякався. Той стан заціпеніння відчув не тільки я, а й усі інші. Ми попадали у сніг, воно погуркотіло-погуркотіло і зупинилося. А потім інший офіцер сказав: «Так це ж свої. Якщо ти чуєш, що воно гуркотить – значить свої, бо те, що прилітає звідти, ти не чуєш, бо воно тихенько прилітає і вибухає вже коло тебе, і ти би вже нічого не почув». То були дуже неприємні відчуття.

Відчуття страху є, без нього нікуди, бо якщо його нема – це вже все, людина неповноцінна, тому що тоді вона необережна. У такому стані багато не навоюєш. У мене ще був випадок, коли зимою я пішов через поле з бази на позицію. І там виявилось так, що мої хлопці вже з позиції знялися, їх перекинули в інше місце, а я цього не знав і все ще йшов. Я приходжу, а там вже нікого нема. Думаю: «Що таке? Що сталося?». Вертаюся назад, вже й потемніло. Спускаюся з поля на дорогу внизу. Іду дорогою, чую шум машини позаду – з Попасної, тоді якраз там був бій. Фари «блим-блим». Я думаю: «Боже, вони мене зараз побачать, вони ж мене розстріляють, тому що один іде по дорозі». Я бігом ліг у кювет. Машина проїхала, а до мене потім дійшло, що треба не дорогою йти, а вздовж через поле, щоби з дороги видно не було. І кожного разу, коли фари блимали, я одзразу лягав, машина проїжджала і я вставав. Тоді таке відчуття остраху було, яке перетворилося в ейфорію, у цікаву гру. Тобто небезпека провокує моменти, коли людина починає грати.

Ще був випадок, неподалік від міста Дебальцеве. Ми їхали по дорозі, і близько до поля почали вибухати снаряди. Перша реакція яка? Наш комбат захотів вискочити з машини. Водій просто схопив його за бушлат і кричить до нього: «Діма, мені теж страшно, але якщо ти вискочиш, я тебе вб’ю!». Потім він повернув у сторону, і ми повискакували з машини і полягали. Слава богу, що вибухи пішли стороною, нас не зачепило. Ми почекали, поки обстріл закінчиться, сіли в машину та й поїхали далі. І знову у нас був дикий істеричний регіт. 

Odoo CMS - велика картинка

Розкажіть про випадок, який перевернув вашу свідомість.

Не буду.

Звикнути до війни – наскільки це можливо?

Я дуже швидко звик і дуже швидко це почало мені подобатися. Було відчуття того, що ти робиш якусь потрібну справу і від твоїх дій залежить певна ситуація на війні. Ти постійно все контролюєш: боєприпаси, харчі, паливо, коли виїхати, коли приїхати. У тебе є завдання виїхати на вогневу позицію, відпрацювати. Значить так: ті люди були минулого разу, цього разу хай відпочивають, тому їдуть інші. Але відвикнути від війни дуже важко. От восени буде 3 роки, як я повернувся, і все одно мене туди дуже тягне, і я дуже хочу.

Як війна змінила вашу особистість?

Я не знаю. Мені здається, що я залишився таким, як і був.

Що про це кажуть родичі?

Родичі кажуть, що тепер на певні теми не говорю. Наприклад, ті, які змінили свідомість, хоча вони постійно мені згадуються і сняться, але я про них говорити не хочу.

Моя мама каже, що я дуже болісно та бурхливо реагую на несправедливі ситуації, практично неадекватно. Особливо на те, що відбувається у Чернівецькій міській раді, в нашій державі – мене це все неприємно вражає. Вищі сили дали українцям історичний шанс нарешті об’єднатися в одну політичну, культурну націю, але до них це не доходить, тому мене це неприємно гнітить.

Як змінилися стосунки з родиною після повернення додому?

Раніше у нас була комунікація на простому рівні, а зараз я переважно замкнутий у собі. Якщо на роботі я активно спілкуюся, віддаю себе, то вдома – майже ні з ким. Я дуже рідко кудись виходжу, а якщо виходжу, то це переважно нагальні потреби. Колись відвідував культурно-мистецькі заходи, фестивалі, тоді мені там було цікаво, а зараз мене син витягує кудись піти.

Чи було відчуття, що стіни вашого дому вже не такі рідні, натомість бліндаж став комфортнішим?

Так, було таке. Воно, може, навіть і до сьогодні виникає. Спершу, коли в жовтні 2015 року я повернувся у Чернівці, то взагалі тут губився. Щоби кудись піти, мені треба було із зусиллями згадувати, як туди дістатися. Тобто для мене все було чужим. Я добре пам’ятаю Бахмут (колишній Артемівськ), Щастя, Станицю Луганську знаю, Мелітополь, Новоайдар. А Чернівці для мене були ніби з іншого життя. Зараз мені не вистачає перебування на відкритому просторі, контролювання всього навколо. Тобто ти у своїй квартирі, в чотирьох стінах, і не бачиш, що робиться за стіною. І сторонні звуки, джерело походження, яких ти не бачиш – воно дратує і напружує. Навіть був такий випадок: коли я повернувся, ми з друзями пішли у гори, розпалили вогонь і сиділи біля нього. Коли почало темніти, я почав цей вогонь трохи гасити, щоби він не так сильно горів. Хлопці подивилися, питають: «Що ти робиш?». Я кажу: «Ну вогонь же великий, нас видно». Тоді мені друг каже: «Ти заспокойся, ти вже не на Сході, а вдома посеред лісу». Тобто інстинктивно я почав вогонь прибивати, щоби він не дуже яскраво горів. 

Керівник Українського державного медико-соціального центру ветеранів війни Юрій Гріненко заявив: «З початком бойових дій на Сході України питання реабілітації військовослужбовців стало надзвичайно актуальним. Слід зазначити, що фізична реабілітація не може забезпечити повноцінного повернення демобілізованих бійців до мирного життя. Майже завжди в учасників бойових дій поряд із фізичною травмою спостерігається стресова реакція організму в тому чи іншому вигляді». Що вам відомо про комплексну реабілітацію для військовослужбовців і яка вона була у вас?

Є комплексна реабілітація, але я не знаю, як вона відбувається. Мені здається, що там потрібно багато паперів. Наприклад, я, коли повернувся, мав нервовий тик і одразу поїхав у шпиталь на три тижні. Ну я їв і спав – така була реабілітація. Лікарка сказала, що моя нервова система розхитана. Але це через зміну середовища: в більш насиченому середовищі ти зібраний і чіткий, а коли ти приїхав із фронту, розслабився, відповідно організм починає проявляти всі свої слабини. Це можна порівняти з експериментом із зефіром і відкачуванням тиску. Знаєте, що зефір у банці з атмосферним тиском є однієї форми. Коли починають помпою відкачувати звідти тиск, то зефір роздувається в сторони. Тобто немає середовища, яке тебе мобілізує, ти розслабляєшся – і тоді починає то там боліти, то там. Мозок вже проектує свою увагу не на ті речі, які потрібно.

Також мені не раз пропонували допомогу психолога. Втім усі рази я відмовлявся, адже ще не готовий спілкуватися із фахівцем. Може, поки що мозок не до кінця розслабився, може, пізніше певні психологічні проблеми таки будуть. Але я поки що справляюся сам. Головне – не підсідати на алкоголь, бо це шлях в нікуди. Тому або треба зайнятися якось справою, або звернутися до психолога. Минулого року головний психолог Міністерства оборони Олег Друзь сказав, що 93% учасників бойових дій є потенційною загрозою для суспільства і потребують лікування. Тому головне, якщо пропонують реабілітацію, від неї не варто відмовлятися.

Ще один важливий момент: чоловікові дуже важко спілкуватися з психологом жінкою. Він нібито розуміє, що тут немає нічого особливого і потрібно просто виговоритися, але водночас існує бар’єр і дурна чоловіча примхливість: «Як так я буду жінці плакатися в жилетку?». Тому потрібно, щоби психологами були саме чоловіки. Особливо серйозно потрібно працювати з тими, хто був у полоні. 

Odoo CMS - велика картинка

За даними інтернет-ЗМІ «Сегодня», для того, щоби допомогти ветеранам війни повернути своє життя у потрібне русло і перестати здригатися ночами від страшних спогадів, потрібен не тільки контроль з боку держави, а й підвищена увага з боку близьких і рідних. Як ви  вважаєте, чи відходить на другий план поняття психологічної реабілітації в Україні?

Я не можу сказати, що відходить на другий план. На мій погляд, цю проблему доволі важко контролювати. Чому? Тому що «гребти» всіх на психологічну реабілітацію не можна, тобто це неправильно примусово надавати психологічну допомогу. По неї людина сама повинна звертатися, коли є необхідність. Але вона цього не робить, тому що: 1) є певна самовпевненість, що я справлюся сам; 2) це якось не зручно; 3) «Ай, та навіщо воно мені?». І ця проблема не тільки у нас, а й в усіх країнах, де є люди, які були задіяні в бойових діях. Існує невеликий відсоток людей, які можуть воювати і потім спокійно повернутися до свого мирного життя. Їх дуже мало, здається, близько 8%. А решту ламає війна. Тобто цим людям вже треба або постійно воювати, або їм необхідна фахова психологічна підтримка, щоби спрямувати їхні психологічні посили у правильне русло, щоби вони не займалися саморуйнуванням ні себе, ні тих, хто їх оточує.

Власне про українців кажуть, що однією з особливостей нашого менталітету є ігнорування психологічних проблем  сподіваючися, що все пройде само собою.

Так воно і є. Коли в американця є психологічні проблеми, він іде до психолога. Платить гроші за те, щоби фахівець вислухав, порадив і допоміг. Коли українець має психологічні проблеми, він бере півлітра і йде до кума. Піти один раз можна, але зазвичай воно переходить у хворобу. Особисто я знаю дуже багато хлопців, які прийшли з фронту раніше за мене, і ми познайомилися вже у Чернівцях. Вони були здорові, але зараз у них алкоголізм уже на такій стадії, що потребує серйозного лікування.

Основна маса демобілізованих готова до мирних професій чи потрібна їм допомога у перекваліфікації?

Частині потрібна допомога. Де вони раніше працювали? А хто де. Вони шукали своє місце у країні з розваленою економікою. Тобто, якщо людина повертається до своєї попередньої професії, то йому особлива допомога і не потрібна. Але існує дуже багато людей, які повернулися, а їх робоче місце або зайняте, або взагалі структури, в якій вони працювали, немає. Або ж, якщо люди працювали самі на себе, то за той рік-півтора на війні вони «випали з процесу». Тому їм обов’язково потрібна перекваліфікація, якийсь стимул повернутися назад до мирної професії.

Чи було вам складно, коли ви повернулися на своє робоче місце?

Доволі легко. Це було на початку жовтня. Я написав заяву про те, що готовий приступити до роботи. Пройшов день, і я написав заяву на невикористану відпустку за попередній рік. По суті, половину жовтня, листопад і грудень у мене була відпустка за 2015 рік, тому до роботи я приступив аж із нового семестру. Хоча, напевно, мені треба було одразу йти працювати, тому що було відчуття того, що я нічого не роблю, було нікуди себе приткнути, нічим зайнятися. Тож я написав заяву на відпустку в університеті, отримав відпускні і на 2 тижні поїхав на Схід до своїх хлопців, бо дуже хотів. Там займався тим, що робив раніше, але вже не як цивільний, і це також принесло мені задоволення.

Odoo CMS - велика картинка

Як би змінилася ваша модель поведінки, якби знову опинилися там?

Не знаю, напевно би не змінилася. Модель поведінки не міняється, хіба що сама поведінка, коли людина стає більш жорсткою. Наприклад, у мене спершу було у підпорядкуванні 30 чоловік, потім 80 і ти розумієш, що ти не просто директор над ними, і що вони повинні виконувати якусь роботу. Ти за них відповідаєш, а життя мінливе – сьогодні є, завтра може не бути, і за це також відповідаєш ти. Як цим людям забезпечити умови, щоби вони вижили, уціліли при зіткненні – ти повинен подумати про все.

Яким ви бачити сценарій війни між Україною та Росією у майбутньому?

Бачу їх кілька: 1) я абсолютно не здивуюся якщо у травні-червні буде ескалація на Сході; 2) періодично будуть посилюватися/слабшати обстріли, і це надовго; 3) взагалі замороження конфлікту. Але, звичайно, було би краще, якби це було серйозне повномасштабне вторгнення, із застосуванням регулярних військ, авіації і т.д. Тоді десь за півроку-рік це би все зупинилося.

Але я думаю, що війна ще буде тривати близько 5 років і з перемінним успіхом: то ескалація, то послаблення, тому що конфлікт між Україною і Росією вигідний дуже багатьом людям у цьому світі.

В одному з інтерв’ю ви сказали: «Гадаю, поки що Майдан – це не вихід» і не можна зараз знімати чинну владу, хоча вона проявляє себе як недієздатну. Кому українці тоді можуть довіряти?

Собі, і тільки собі. Розумієте, який стереотип склався в Україні: має прийти месія, лідер і раптом усе стане добре. У 2004 році: «Ющенко-Ющенко!». Українці хочуть скинути відповідальність на когось іншого. Але потім вони не задоволені діяльністю того, на кого вони її поклали. У Росії, наприклад, вони скидають свою відповідальність на Путіна, «хавають» те, що він робить, і своє незадоволення проявляють спокійно. А в Україні ні: поклали відповідальність, проходить 2-3 місяці – і одразу незадоволення. Наша влада дієздатна, але просто не виконує задекларованих обіцянок і програм. До влади приходять люди, які починають займатися лобіюванням власних інтересів, а не роботою над державою. Українцям потрібно позбутися комплексу, що прийде месія. Та як тільки його умовно забрати, все – тоді хаос. Ми 25 років руйнували те, що в нас було. Тому що хто привчив лікарів до хабарів? – Люди. Хто привчив вчителів до хабарів? – Люди. Бо замість того, щоби змусити свою дитину вчитися, звичайно, легше підійти до вчителя і дати йому щось, щоби він поставив оцінку. Суспільству самому спочатку потрібно лікуватися, а потім уже вимагати щось від когось. Усе в наших руках.

Спілкувалась Вікторія Корсун

Фото Вікторії Корсун

Схожі публікації