2020 рік закінчувався не дуже вдало. Точніше закінчився він нормально, тільки виглядав, ніби дешевий серіал із вітчизняних каналів. Наростала інтрига, я зі змінним успіхом закривав першу європейську сесію та отримав позитивний тест на COVID-19. Просидівши 10 днів в орендованій університетом квартирі, ніби в окопах, я пропустив католицьке Різдво. Відсутність симптомів свідчила про те, що на десятий день ізоляції я нарешті зможу покинути квартиру та повернутися у відносно рідні стіни гуртожитку. 

Як воно було? По-різному. Було страшно, було сумно, було нудно, було й щось для саморозвитку, щось змушувало розвивати розум, думки та пріоритети. Перших кілька днів, я відчував щось незвичне зі своїм диханням, перестав відчувати запахи та був надто втомлений  після виконання, здавалося би, простих речей, як от приготування сніданку. Проте вже ближче до кінця ізоляції усе було добре, крім відчуття запахів, їх, я мабуть, повноцінно почав відчувати лише через півтора місяці з початку хвороби.

Щоби не забитися в кіноіндустрію, перегляд архівів та цілодобове переслуховування старих музичних альбомів, я намагався трохи працювати та готуватися до екзаменів, левова частка яких саме проходила в період мого карантинного життя. Правду кажучи, здавати іспити онлайн було доволі легко. Ми сформували кілька підгруп, які взаємно допомагали один одному, і в підсумку закінчили рік майже без перездач. Усі іспити відбувались у вигляді тестів на сайті. Я не скажу, що питання були досить легкими, але сучасний Інтернет має відповіді на все, якщо запитати правильно. 

Після закінчення мого карантину, я зібрав речі і відправився на базу. У гуртожитку спочатку деякі люди поставилися до мене з острахом, коли я відповів їм, що ніякого повторного тесту я не робив. Тут діють такі правила. Я не дуже вникав у це, але мене все влаштовувало. Єдине, що я мав зробити – це з’явитися на прийом до лікаря, з яким спілкувався впродовж всього карантину. 

Чесно кажучи, спілкування з нею мені нагадало якесь спілкування з роботом. Я їй описував усі симптоми, переживання, страхи та ознаки, а вона у відповідь викидала одне: «Помиратимете – телефонуйте в швидку». Мабуть, у неї сотні таких як я. Перша наша зустріч (маю надію, що й остання) відбулася досить мило. Вона запросила мене в кабінет, поставила декілька запитань та чемно віддала довідку, яка свідчила, що впродовж трьох місяців карантинні обмеження на мене не діють. Пізніше я зрозумів усю радість цієї довідки, оскільки всім жителям нашого гуртожитку потрібно було проходити щотижневе тестування. Всім, окрім мене. Ця довідка дала мені якусь примарну надію на те, що я зможу повернутися додому в період свят. Проте всі мої спроби дізнатися якусь інформацію про це в українському посольстві завершилися провалом. На жоден лист мені так ніхто й не відповів. 

У будь-якому випадку я повернувся в гуртожиток ще до нового року, а це було важливо. Бо святкувати на самоті мені щось дуже не хотілося. У гуртожитку ми вирішили не ділитися на банди, а зустріти свято разом, на кухні. З’явилась атмосфера свята, всі бігали, готували, купляли, докуповували. О десятій вечора я навіть пішов на заправку зі своїм другом, який не розрахував своє бажання свята, і знищив майже всі алкогольні запаси ще до того, як президент виступив із промовою. У Братиславі також не існує проблем із купівлею алкоголю серед ночі. Правда в рідних Чернівцях для цього існували цілодобові магазини, тут – цілодобові заправки, які продають алкоголь із шаленою націнкою. 

Я, мабуть, вперше за п’ять років послухав привітання президента. Було цікаво спостерігати на кухні за тим, хто любить і не любить свою державу, слухаючи і киваючи Зеленському. Загалом свята пролетіли швидко зі своїми пригодами, радостями та недоліками. Після новорічних свят, я зустрівся зі знайомим, який приїхав до столиці. Сам він також навчається у Словаччині, проте він вже трохи довше пізнає нюанси цієї держави. Ми гарно провели вечір з його компанією, сиділи та згадували своє минуле, планували майбутнє.

Після затягнутого застілля у декілька днів, я отримав пропозицію трохи підзаробити. Що може бути краще для студента у чужій країні, ніж підробіток? У Словаччині дуже багато українців, які намагаються знайти своє щастя десь за межами рідної держави. Дехто працює легально, дехто – ні. Загалом ситуація не страшна і для всіх зрозуміла. Я думаю, що вона зрозуміла також і для самих словаків. 

Сьома ранку, я вже чекаю біля гуртожитку. За мною заїжджає старенький мерседес і ми вирушаємо десь на об’єкт за межі Братислави. Мій напарник знаходиться тут уже третій рік. Каже, що будь-де можна заробити, якщо не боятися роботи. Я мовчки погоджуюся. Моїм завданням було винести все, що заважало кімнаті бути пустою. Ламати – не будувати. Ближче до обіду ми зібралися і повернулися додому. Я заробив двадцять євро, які були чимось дивним для мене. Зараз дуже багато моїх друзів і знайомих працюють на таких роботах у Бельгії, Франції, Італії, Чехії і т.д. При чому більшість із цих знайомих закінчували або ж закінчують українські університети. І в їхніх диплом аж ніяк не пише, що вони мають працювати на будівництвах, ремонтах та демонтажних роботах. Сумно, коли такі речі відбуваються, і це вже щось стале, а не дивне й унікальне. 

Трохи згодом у моєму сценарії з’явилася вже звична сцена походу в гори. Цього разу ми з друзями трохи від’їхали з Братислави у маленьке містечко Пезінок, звідки планували почати свій шлях на одну з найвищих гір малих Карпат – Сомар. Саме місто одразу почало видавати звичні пейзажі для Словаччини. Хоча це було затишне містечко, зі своїм замком, церквою та привітними людьми. Із кожним метром угору погода все сильніше накривала й окутувала нас густим туманом, крізь який не пробивалося навіть сонячне світло. У цьому була якась містика, що перехоплювала подих та спонукала раз за разом тягнутися до камери у своєму смартфоні. Хоча у деякі моменти насолодитися пейзажами без камери було значно краще. 

Ми блукали перевіреними маршрутами годинами аж поки не дібралися вершини. По дорозі ми кілька разів зустрічали місцевих, які виходили на пробіжки в ці гірські місцевості. Усе таки їх вид відпочинку дещо відрізняється від нашого. По дорозі додому ми вирішили глянути на старі розвалини замку, що розкинувся біля села в окраїнах Братислави. Там ми знайшли трохи гарячого вина. У підсумку я побив новий рекорд на трекінговому годиннику – 44 тисячі кроків, або ж 33 км. Думаю, що я проходив і більші відстані, але з цим годинником це було вперше, тому я зрадів.

Уже за звичкою січень зустрів нас новими обмеженнями у пересуванні, відвідуванні туристичних місць, закладів і магазинів. Коли здавалося б закривати вже нічого, для нас залишилися відкритими тільки продуктові магазини, з побутовою хімією і засобами гігієни. 

Зараз ситуація в країні не дуже радує, тут існує постійний приріст кількості хворих та померлих. А нові види вірусу дають про себе знати. За новою системою «COVID AUTOMAT» влада Словаччини поділила країну на регіони і відносно їхніх станів бореться з вірусом постійним тестуванням, обмеженнями та заборонами. Проте є й хороші новини, зараз існує близько 300 тисяч вакцинованих жителів на території цієї держави. Можливо, хоча би тепла весна у цій країні знову поверне таблички на дверях ресторанів, пабів та закладів культури на «Відчинено».

На початку лютого почався новий навчальний семестр. Як і було прогнозовано, цього разу він також почався в режимі онлайн. І на скільки я чув, до кінця цього року в університет нас не збираються повертати. Цього разу у нас лише 4 предмети, один з яких – словацька мова, але він не входить в університетську програму. Усі предмети будуть мати вже звичний фінальний тест, який відбудеться у кінці квітня. Далі нас очікує прекрасна підготовка до іспитів та здача дипломних робіт.

Щоправда, у більшості студентів уже почалася підготовка до захисту дипломних. У кожного студента є свій науковий керівник, який і проводить консультації, перевіряє теорію та вказує на недоліки. У цій ситуації я дещо програю, оскільки більшість студентів, захистили свої українські дипломи зимою і зараз просто успішно перекладають їх на словацьку, англійську або ж російську мови для того, щоби здати його й тут. Так, у нас є опції вибору мови написання, а також між нашими університетами існує домовленість, яка свідчить, що в нас є змога здавати одну дипломну роботу в українському, а також в словацькому університетах. На жаль, свій український диплом я захищатиму влітку, а це означає, що мене чекає чудова весна із дедлайнами по навчанню, практиці та роботою над двома дипломами. Звучить трохи страшно, але я думаю, що впораюся. Якщо влада зовсім не збирається відкривати щось весною, то білі стіни гуртожитку мені допоможуть у написанні.

Починається фінальний етап мого навчання. Можливо, це саме той останній ривок, до якого я йшов усі ті роки, поки сидів за партами. Вимальовується фініш і я вже уявляю, як щиро сумую за університетськими роками. З іншого боку, я досі не знаю чи отримаю контракт від своєї компанії, або ж у мене будуть відкриті два шляхи: повертатися додому чи продовжувати тут пошуки своєї роботи. Цікаво, як воно все складеться. Цей період сміливо називаю «періодом відлиги» у моєму житті, коли все тільки починає квітнути та проявлятися. За зникаючим снігом з’являються помітні обриси майбутнього. Зараз на термометрах Братислави +9°, тримаємо курс на весну. Щиро вірю, що вона принесе дійсно щось тепле та хороше.