Дев’ята ранку. Я спізнювався на пару. На вулиці мороз, хоч і сонячно. Я вибіг із гуртожитку й, не встигнувши вдихнути на повні легені свіжого повітря, помчався тротуаром до знайомого провулку біля студмістечка. Цей провулок є частиною скороченого пішохідного маршруту до університету. Я завжди ходжу пішки, бо після подорожчання проїзду у маршрутках. пакет послуг перевізника не змінився зовсім. А це, щоби ви розуміли, ексклюзивна можливість не влізти у транспорт, але якщо пощастить – влізти у транспорт і не отримати свій квиток, зате отримати розрив внутрішніх органів та струс мозку через тисняву. Краще вже своїм ходом.

Провулок добре знайомий мені і я ніколи не помічав тут ніяких тварин, крім білок, котів та мініатюрних кудлатих песиків у курточках. Але сьогодні на районі з’явилися нові господарі (чи то просто раніше мною непомічені): кілька безпритульних собак різної масті та розмірів. Очолював цю банду найбільший пес з усіх. Вони сиділи навколо нього, ніби охороняючи його дрімоту. Тим часом я швидким кроком наближався до них.

Я не люблю собак. Боюся їх. А коли бачу їх скупчення, у мене виникає паніка і я намагаюся знайти інший шлях, яким можна обійти цю зграю. Цього разу такого шляху не було. Тому я зібрався з духом і спробував обійти цих небезпечних хлопців, які пильно дивилися мені в потилицю. Не дихаючи зайвий раз, я майже перетнув лінію ризику. Аж тут боковим зором я вловив загрозливий рух ватажка зграї, що супроводжувався ледве чутним ричанням. Я пришвидшився, але це мене не врятувало. Усе сталося в одну мить.

Пес ухопив мою гомілку щелепами, затиснув на мить, а потім відскочив, нахабно дивлячись на мене. Зізнаюся, в той момент я не відчув нічого, крім шоку. У мене було сильне бажання взяти палицю і розібратися з цим зухвальцем «по-чоловічому», але я вчасно згадав про пари, якщо на них не з’явлюся, у мене буде більше проблем. Тому я востаннє глянув на зубастого кривдника, загрозливо прошепотів «I’ll be back» і побіг далі.

Не встиг я подолати і десятка метрів, як відчув, що все ж таки з моєю ногою щось не так. Я гадав, собака просто пожував мої штані, бо не помітив дірок у тканині, але коли глянув на місце укусу, то побачив чіткий пунктирний овал з червонястих ранок. Я зрозумів – мене таки вкусив пес.

Що робити? Жодного разу у своєму житті я не мав справу з подібною проблемою. У моїй голові одразу постали спогади п’ятирічної давності, коли бабуся возила мене до ворожки. Діалог із цією «недовангою» був такий:

– Ой, бачу… Бачу, ти з мотоцикла падав…

– Та у мене прав немає.

– …а ще вищі сили мені підказують, що ти з горіха летів…

– Але ж тато останнього горіха минулого року зрубав.

– … і ще тебе пес кусав!..

– Та не пригадую…

– То значить вкусить, малий впертюх!

«Вона була права! – говорив мені шокований мозок. – Це фатум! Тепер на тебе чекає сказ, тривала і болісна смерть, а потім твоє тіло знайдуть за характерним запахом плоті, що розкладається!»

Так я роздумував із десяток хвилин, аж поки не зрозумів, що пора діяти, поки якась зараза не проникла у кров. Я прибіг на вахту в гуртожитку і одразу почав вимагати перекис водню. Я не знайшов часу пояснити ошелешеній вахтерці, що сталося і нащо це мені, а просто підкотив штанину і залив місце укусу. 

«Це тебе собака так? – запитала вона. А після мого палючого погляду швидко додала: – Якщо у неї була сережка у вусі, то можеш не переживати, бо вона вакцинована». Я повернув перекис, подякував і побіг до медпункту.

Студентський медпункт був неподалік. Я так-сяк докульгав до нього, а медсестра швидко оглянула мою ногу.

«Рана скальпована. Проникнення в м’які тканини не було. Це вже добре. Тримай господарське мило. Піди в гуртожиток і добре промий рану. На цю пару ти вже не встигнеш, я напишу тобі довідку. А на наступні можеш іти. Після навчання одразу на Фастівську!»

Я був здивований, бо вперше чув про такий чудо спосіб лікування укусів. Та все ж заперечувати не став. Схопивши брусок мила я повернувся до кімнати. Там мені довелося пояснити сусіду що сталося і вислухати його жарти на цю тему, поки я ретельно покривав рану білою піною. У мене з’явилися питання. Мило одразу змивати чи дати йому підсохнути? Цю процедуру робити один раз чи кілька разів підряд? Я зробив промивання двічі до повного висихання піни, впевнений, що так бактерії точно не проникнуть всередину. А далі, як і говорила лікарка, я почимчикував на пари.

Ходити було важко. Рана постійно нагадувала про себе неприємним тягучим болем. На щастя, рухатися всередині навчального корпусу мені було майже не потрібно, навіть пари були в одній і тій же аудиторії.

Повернувшись до гуртожитку, я викликав таксі, бо не знав, яким транспортом добиратися до лікарні. 

Коли ж я туди прибув разом з подругою, то відчув себе, ніби в якійсь антиутопії Орвелла. Напівтемні коридори, скрізь ходять поранені, загіпсовані та інші хворі. Стіни вкриті пліснявою, які тягнуться з величезних дірок у стіні, а посеред них знаходиться табличка-вказівник із написом «Аналізи». Я побоювався, що намагаючись позбутися однієї зарази, підхоплю іншу, чи зі стіни на мене стрибне щур.

Травмпункт знаходився у кінці коридору. Біля дверей, на диво, нікого не було, тому я постукав і зайшов всередину та ніби потрапив у інший світ – світ стерильності та порядку. Мене прийняв молодий хлопець, інтерн Микола Семенюк. Він попросив мене показати рану, а після – зателефонував своїй коліжанці по цеху. Микола сповістив її, що тут «укушений». І в моїй голові одразу постали сцени із серіалу «Ходячі мерці», де після укусу зомбі кінцівку людини ампутовували терміново і без зайвих вагань.

Поки загадкова медсестра поспішала на виклик, я вже встиг добряче злякатися і перебрав усі можливі варіанти мого заповіту.

– А часто до вас звертаються з такою проблемою? – нарешті наважився запитати я.

– Так, доволі часто. Але дуже рідко трапляється, що собака справді хворий. Та й те, після щеплення не було жодного випадку захворювання людей на сказ. Від сказу помирають лише ті, хто не наважується звернутися за допомогою.

– Але пес, який мене вкусив, мав бірку у вусі, – злякано зауважив я. Усе ж, слова інтерна мене трохи заспокоїли. – Та й вона не прокусила мені шкіру.

– Бірка – це не те. Вона говорить лише про стерилізацію тварини, а не її щеплення. Я не чув, щоби у Чернівцях займалися щепленнями безпритульних тварин, – потім Микола кивнув на мою ногу. – А для зараження достатньо заслинення ушкодженої ділянки. У вашому випадку м’які тканини пошкоджені. Це може бути ризиком. Як поводилась тварина?

Я розповів всю історію від самого початку і пан Семенюк відповів:

– Скоріше за все, ви просто не сподобалися пухнастику. Тварини, хворі на сказ, поводяться і виглядають інакше. У них тече слина, їхня шерсть може бути скуйовдженою та місцями взагалі відсутньою. Та й загалом такі тварини агресивні.

– То що ж мені робити?

– У вас є вибір: ми можемо зробити вам щеплення зараз, або ви спостерігаєте за псом (якщо маєте можливість) протягом 10 днів з моменту укусу. Якщо вона зникає, ви бачите її мертвою тощо, то одразу йдіть до нас. Обирайте самі. Якби мені довелося обирати, я би поспостерігав за твариною, бо в разі щеплення ви повинні дотримуватися строгого режиму: протягом 9 місяців після останнього щеплення не перегріватися, не переохолоджуватися, не мати важких фізичних навантажень та не вживати алкоголь, бо це чужорідний білок. Не має значення – жива собака чи ні. Переривати курс не можна.

Тим часом медсестра прийшла, сіла за стіл, розгорнула товстий журнал і почала реєструвати мене. Здивувало те, що крім моїх даних і моменту укусу дівчина попросила вказати якої масті собака і чи він безпритульний. Я вирішив спостерігати за песиком. Він жив неподалік від гуртожитків, тому я міг це робити дорогою до університету. Та й удома мені улітку не уникнути перегрівань і важких навантажень.

– Що ж, тоді пройдіть у маніпуляційну, – сказав хлопець і вказав на білі двері позаду нього.

Я пішов туди й сів на стілець. Після мене зайшла інша медсестра, втім моїй фотографині не дозволили зайти також. Медсестра протерла рану мильним розчином, а потім сумішшю йоду і спирту.

– Рани від укусів гояться довго. Ви обробляли рану одразу після того, що сталося? – запитала вона, а після моєї ствердної відповіді вона кивнула і продовжила обробляти рану. – Це добре, що ви одразу милом промили рану. У ньому є сильні дезінфікуючі речовини. Практикуйте це два-три рази на день до повного загоєння. І все.

Процедура зайняла дві хвилини. Після цього я повернувся до інтерна, той протягнув мені довідку.

– Якщо тварина зникне, то приходьте одразу. Вакцини безкоштовні. Усього їх 5, і вакцинують на 0-й, 3-й, 7-й, 14-й і 28-й день.

Я попрощався з персоналом та пішов із тривогою. Я був упевнений, що точно не помру, але такий суворий режим мене лякав. І якщо раніше я хотів розправитися з нападником, то зараз, відчувши духовну єдність із ним, мені як нікому іншому хотілося, щоби він дожив до сивочолої старості й помер в оточенні своїх друзів і родичів. Сподіваюся, що так і буде.