Сергій Стерненко – український блогер та активіст, який раніше виступав проти проросійських сил міста Одеси та часто критикував і протидіяв місцевій владі.
23 лютого суд Одеси засудив його по справі про викрадення людини терміном на сім років та три місяці ув’язнення. Також покарання передбачає конфіскацію половину наявного майна. Йому інкримінували викрадення та побиття представника проросійської партії «Родіна» Сергія Щербич. Окрім того, у вироку активіста звинувачують у крадіжці. І все наче й правильно – за подібні речі мають сидіти за гратами, проте, є певні «але». По-перше, повідомляється, що Сергій Стерненко разом із групою осіб домовився про зустріч із потерпілим в автомобілі, пізніше, утримуючи його там силою, відвіз у ліс, де вимагав не йти у депутати та відібрав 300 гривень. Власне через ці 300 гривень було відкрите кримінальне провадження, а Сергію закидають розбій (себто злочин проти власності). Також однією з причин вироку є незаконне носіння вогнепальної зброї, проте, при обшуку Стерненко видав колекційний ніж, травматичний та стартовий пістолети. Усе з переліченого можна купити у магазині, тобто така зброя є у вільному доступі. По-друге, у цій справі, справді, замало доказів. Згідно судового вироку відомо, що основним доказом є слова самого потерпілого. І це виглядає доволі непрофесійно, адже потерпілий міг розповісти що завгодно, хіба за таке саджають? Також була проведена експертиза, згідно якої були зафіксовані тілесні ушкодження пальця Щербіча, проте, чи це через побиття Стерненком чи ні – доказів немає. Окрім того, суд взяв до уваги слова свідка, яка бачила момент викрадення, але й тут є значні погрішності: обличчя викрадачів вона не бачила; згідно процедури суд має запросити свідка до зали й почути свідчення, цього ж зроблено не було.
Що ми маємо в результаті: блогера, що критикує владу, було ув’язнено на 7 років за доволі сумнівною справою, де вирок був винесений із порушеннями та слабкою доказовою базою.
Варто додати й те, що, окрім цієї справи, Сергій Стерненко має ще два відкриті кримінальні провадження прокуратурою: незаконне поводження зі зброєю та умисне вбивство.
Через останнє його постать стала доволі відомою. У 2018 році на активіста було скоєно три напади, під час останнього з них Сергій Стерненко смертельно поранив одного з нападників Івана Кузнєцова. Другий нападник згодом вітк за межі України. Сам Сергій стверджує, що це був самозахист. А у замовленні нападів звинувачує мера Одеси Геннадія Труханова. Варто зазначити, що попередні два напади й досі не розслідувані належним чином. Натомість прокуратура наразі розслідує дві справи, пов’язані із третім нападом – власне, про сам напад на Стерненка та звинувачення його у вбивстві. Офіс генпрокурора повідомляв, що Ірина Венедіктова та Арсен Аваков обговорювали «вбивство Кузнєцова», що вже свідчить про неоднозначну риторику. Також генпрокурорка у квітні заявляла, що підозра по Стерненку «буде в будь-якому разі».
Подібні висловлювання та загалом неоднозначне розслідування викликали значне обурення у суспільства. Сам активіст називає всі справи політично «вмотивованими». Власне, проти «ручних суддів» та на підтримку Сергія Стерненка 27 лютого й вийшло декілька тисяч людей під Офіс Президента у Києві. Туди відправився і я.
Із Чернівців прямого потяга, на жаль, не було (актуальні проблеми Буковини), тому довелося добиратися до столиці через сусідні Заліщики. Ранковий київський вокзал зустрічає холодом та таксистами, які вже підчепили групу туристів на гачок. Після декількох поїздок у метро, виходжу врешті на Інститутській, де зустрічаюсь із подругою, яка приїхала на сьогоднішню акцію протесту з Донецької області. Вона говорить, що не може бути вдома, коли у нас такі проблеми із правосуддям. Також говоримо про те, що у місті занадто багато поліцейських, зокрема у метро. Потім домовляємося про зустріч під Офісом Президента.
На годиннику вже одинадцята, тому я прямую до Міністерства Юстиції. Там у мене запланована зустріч з інтернет-незнайомцями, які вже через декілька хвилин стануть знайомими. Орієнтир – Ангеліна – дівчина у червоній шапці та картонками для майбутніх написів у руках. Підходжу до компанії і нас стає вже п’ятеро. Довго чекаємо інших, бо більшість із нас були з інших міст, дехто вперше у Києві, дехто мав свій перший протест. Близько 12-ої вирушаємо під Офіс Президента. Інститутською вже йде колона людей, приєднуємося до них. З іншої сторони дороги багато людей у формі. Один з учасників нашої колони іронічно питає: «Цікаво, що це вони там стоять, може когось бояться?» Доходимо до Офісу Президента. Біля входу дуже багато людей. Більшість у масках. Дуже багато молоді. Хтось клеїть наліпки, хтось їх роздає, дехто пише написи для майбутніх плакатів, дехто говорить про черговий наступ влади на свободу.
З епіцентру натовпу лунає музика. Згодом голос звідти ж повідомляє, що незабаром ми будемо розпочинати. Поки є пауза, в хід ідуть маркери та з’являються картонні таблички. Позаду нас скупчується все більше народу. Знову лунає голос із центру натовпу, вітається та нагадує хто такий Сергій Стерненко, далі передає слово його адвокатам. Вони вкотре нагадують про сфабрикованість справи. Голос організатора повідомляє, що було би непогано відвідати генеральну прокурорку України Ірину Венедіктову, тому запрошує всіх учасників протесту формувати колону та йти під офіс до винуватиці сьогоднішного дійства. Рушаючи до Офісу Генпрокурора, люди починають викрикувати тематичні гасла: найпопулярнішим є «Аваков – чорт».
Також учасники ходи не забувають і про пані генпрокурорку, голосно викрикуючи «Венедіктова – чума». Пригадується один із моїх улюблених творів закордонних письменників «Чума» Альбера Камю. І ставити його поряд з Венедіктовою не дуже хотілося б. Але сьогодні зовсім інший контекст.
Хвіст колони протестувальників вже минає вихід з Офісу Президента, паралельно з кричалками роздивляюсь плакати. Написи апелюють переважно до влади: тих же Авакова та Венедіктової, до них додається і пан Зеленський. Проте, найголовнішою апеляцією протестувальники вважають ту, яка відбуватиметься у суді, щодо справи Сергія Стерненка. Організатори протесту наголошують, якщо до 9 березня Сергій та інші політв’язні не вийдуть із в’язниць, то наступна акція навряд чи буде мирною. Це лякає, відчуваються флешбеки з Майдану. Проте, сьогодні все добре, натовп вже рухається до станції метро «Арсенальна». На повороті вдається оцінити протяжність колони. Звичайно ж усіх не перерахуєш, але декілька тисяч людей сьогодні прийшли.
Рухаюсь ближче до початку колони, помічаю в руках у людей все нові плакати. Фотографую. Підходимо до Офісу Генпрокурора. На початку колони видніється дим різних кольорів. Із гучномовця людей просять підходити ближче. Голос оголошує, що саме генеральна прокуратура України несе відповідальність за цю справу, саме вони запроторили Стерненка до СІЗО. Звертаються до Венедіктової та Зеленського із вимогами про звільнення політв’язнів, про реформу судової системи. Іде дощ.
Із натовпу хтось кидає димові шашки та петарди на дах Офісу. Саму будівлю обклеюють наліпками з вимогою волі Стерненку та Антоненку. Натовп вигукує «Стерненко», «Свободу політв’язням», «Волю Стерненку. Волю Антоненку». Поряд зі мною декілька молодиків запалюють фаєри. Дехто з натовпу значно оживлюється, дехто лякається. Вогонь горить навіть попри краплі з неба. З імпровізованої сцени всіх запрошують на наступну акцію протесту 9 березня. Наостанок нагадують про спільні родинні зв’язки Арсена Борисовича та диявола. Люди потроху починають розходитися. Із колонок лунає музика. Я залишаюся зі своїми новими знайомими. Коротко ділимося враження.
Ангеліна Польова розповідає про власне невдоволення:
«В Україні коїться якийсь сюр: захисників та захисниць України на всіх фронтах війни та просто невинних людей кидають за ґрати, а представники злочинної влади залишаються на посадах, продовжують творити чортівню і при цьому захищені тисячами силовиків. Мене це не влаштовує, тому я й приходила на всі акції підтримки Сергія Стерненка, які вже переросли в боротьбу за визволення всіх політв'язнів та реформу судової системи. "Тепла ванна" для президента та його оточення й байдужість суспільства до подібних подій — це небезпечно. Це шкодить розвитку України. Проковтнемо посадки активістів — держава зможе проковтнути й кожного з нас».
Також вона розповіла про людей на акції та про те, що не варто вважати всіх поліцейських поганими:
«На акцію прийшло дуже багато прекрасних людей, що дуже тішить. І мітингувальники, і силовики готувалися до найгіршого, проте все було мирно. Усі ми не збираємося припиняти розголос справи Стерненка, Антоненка та інших політв'язнів і зберемося ще стільки разів, скільки буде потрібно.
По закінченню ходи я залишилася з кількома друзями під дверима Офісу Генерального Прокурора. Ми провели цікавий діалог із представником "Поліції діалогу". Він наголосив, що поліція на боці мітингувальників та намагатиметься їх захищати. Просив берегти себе й наостанок подякував за те, що ми висловлюємо своє невдоволення діями влади. Якщо акція матиме продовження, то, сподіваюся, ми ще зустрінемо його!»
Також враженнями поділилася Саша Чайка. Вона приїхала з Борисполя і це її перша акція протесту:
«Чому я тут? Для мене справа не в прізвищах – справа у справедливості. Мені болить, що в Україні немає чесного суду. Мені болить, що в Україні люди все ще не можуть спокійно відстоювати свою позицію і права. Болить, коли люди вважають, що політика – це діло лише політиків, а насправді вона стосується кожного з нас, будь ти дитиною чи дорослим, і якої професії ти би не був.
Справа Сергія Стерненка була ще однією причиною приїхати і висловити свій біль. Якщо Сергій винен – ми хочемо бачити справжні докази. Якщо Сергій не винен – ми хочемо відставки тих, хто звів справу до 7 років і 3 місяців ув'язнення з конфіскацією половини майна Сергія або причетний до цього. Ми хочемо так само бачити незалежних суддів, які вирішують справу справедливо, а не по велінню когось згори. І це стосується не лише Сергія. Це стосується усіх політв’язнів, які потерпають від цієї судової системи. Людей, за яких ми боремося, насправді безліч. Я не хочу, щоб моє ім'я через багато років опинилося серед тих, кого посадили ні за що. Я не хочу, щоб моє ім'я опинилося серед тих, кого вбили. І я знаю точно, що моє ім'я ніколи не опиниться серед тих, хто мовчить».
І, справді, дуже багато людей, чомусь хибно вважають, що у таких ситуаціях не лише мовчання, а й незнання – золото. Мені би хотілося, аби більше людей змінювали нашу країну. Так, комусь може не подобатися прізвище тих людей, за яких виходять на протести, але хіба комусь подобається прогнила суддівська система? Чи, можливо, подобається тиск на проукраїнських активістів? Та й хіба ми застраховані від того, що завтра на місці Стерненка опиниться хтось із нас? Сумніваюся.
Фото Єгора Дьоміна
