Сімейна сага як культурний феномен у світі та Україні

Про книги, в яких національні історії переплітаються з особистими

Явища

Із допомогою редакції літературного проєкту Readmodo розбираємо феномен родинних саг у світовій літературі та їхнє значення для національних культур.

Сімейна сага – це великий роман мінімум на 500 сторінок, в якому описується життя кількох поколінь родини на тлі історичних подій певної країни чи місцевості. Пишучи сімейну сагу, письменник переосмислює різні періоди національної історії та показує, як змінювалися умови життя впродовж епох. Світові та громадянські війни, геноциди, революції, повстання, боротьба за права пригноблених верств населення – в літературних хроніках усі ці події стають не просто історичними реаліями, а частиною життя звичайних людей. Наявність великих романних саг є показником того, наскільки розвинена література країни, адже вони привертають увагу читачів до важливих сторінок історії та дають їм змогу відрефлексувати болючі моменти національної пам’яті. Майстерно написані сімейні саги стають культурним надбанням нації, а їхні автори автоматично потрапляють до літературних канонів своєї батьківщини.

Культові сімейні саги

В історії світової літератури часто саме великі «національні» романи ставали безсмертною класикою. Очевидно, що сімейні саги мають цінність не лише для жителів тієї країни, про яку йдеться в книзі. Завдяки романам-епосам люди мають змогу поглянути на становлення різних держав очима героїв художньої книги і буквально пережити всі події разом із персонажами, а не лише прочитати сухі факти в історичних джерелах. 

Саме тому багато лауреатів відомих літературних премій отримали нагороду за свої романи-хроніки. Так Томас Манн був удостоєний Нобелівської премії за частково автобіографічний роман «Будденброки», у якому описується занепад заможної родини німецьких торговців; Джон Голсуорсі – за «Сагу про Форсайтів» – хроніку життя родини середнього класу у вікторіанську епоху; Михайло Шолохов – за роман-епопею «Тихий Дон», в якому представлено панораму життя російського донського козацтва від Першої світової до Громадянської війни в Росії. Габріель Гарсіа Маркес отримав «Нобелівку» не за конкретний твір, а за всю свою творчість, проте його роман «Сто років самотності» є однією із найвідоміших сімейних саг у всій світовій літературі.

Журі Пулітцерівської та Букерівської премій також не оминають своєю увагою сімейні хроніки. «Пулітцера» свого часу отримав Джеффрі Євгенідіс за історію трьох поколінь грецьких емігрантів в Америці, яку описано в книзі «Середня стать». А Букерівський комітет відзначив родинну сагу «Бог дрібниць» індійської письменниці Арундаті Рой. 

Показово, що популярність сімейних саг не вщухає і досі, адже досі існують країни, які відчувають потребу проговорювати спільні національні травми в рамках літератури.

Український контекст

Однією із таких країн є й Україна, адже випробувань і травм на долю українців випало чимало, і 29 років незалежності – занадто малий термін, щоб усі їх усвідомити та відрефлексувати. Але за цей час у нас з’явилося декілька справді хороших великих українських романів, що вказує на те, що наша література рухається у правильному напрямку.

2009 року був опублікований роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», який вважають однією з перших сімейних саг незалежної України. Події книги охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го і зачіпають історію УПА, радянські утиски інтелігенції та проблеми перших років незалежності. За цей роман Забужко отримала престижну літературну нагороду Центральної Європи «Ангелус».

У книзі «Букова земля» Марії Матіос на 928 сторінках розгортається двохсот двадцяти п’яти річна історія української Буковини. Авторка описує долі п’яти родин різного соціального статусу, а також деяких історичних персонажів та їхній вплив на творення загальноєвропейської історії. 

Цьогоріч українську читацьку спільноту сколихнув вихід роману «Амадока» Софії Андрухович. У ньому авторка намагається дослідити феномен спільної національної пам’яті та проговорити такі болючі для українців теми, як Голокост, сталінські репресії 30-х років та сучасну війну на Сході. Цим твором письменниця ставить читачеві доволі слушні запитання: «Чи знаємо ми, хто пише нашу історію, і чи варто вірити всьому, що ми чуємо і бачимо?».

Звісно, аби остаточно осягнути всі трагічні події минулого та сьогодення, українцям необхідно написати ще не один десяток романів-хронік, але доки вони пишуться, ми вже маємо, що читати.

Досліджувала Еріка Рикун
Джерело зображення

Схожі публікації