Кілька днів тому мені трапився у мережі рейтинг демократичності міст, у якому Чернівці посіли перше місце. Виглядає неправдоподібно, аж поки не з'ясувалося, що мове йде про існуючі можливості бути демократичним містом, аніж насправді про рівень демократії у місті. Цю величину виміряти важче, і навіть якщо це зробити та перескласти рейтинг, сумніваюся, що Чернівці збережуть першість. Це все одно, що влаштовувати кулінарний конкурс і оцінювати смак страви за рецептом, який кухар написав на папірці. Можливо з усієї кулінарної книги рецепт демократичності Чернівців і справді найсмачніша страва: тут є такі інгредієнти, як система місцевих петицій, бюджет участі, але приготована ця страва не найкращим чином. І це нормально.

Люди, які зараз становлять політичний істеблішмент, не мають у пріоритеті розвиток громади, інститутів громадянського суспільства та залучення до модерованого діалогу більшу кількість чернівчан. Їхня мета зовсім інша, і ми це розуміємо. Тому було б дивно чекати, що індекс демократичності й справді вказуватиме на розуміння владою своєї ролі, а влада – це найняті за кошти платників податків менеджери. А це і є майже питоме означення демократії. Влада народу, раптом ви забули. Але весь народ не може керувати, тому й були придумані різноманітні способи оптимізації цього процесу: представництво, делегування, вибори. Аж раптом речі, які мали допомогти народові розподіляти ресурси та підтримувати суспільний договір, обернулися проти них. І це теж нормально. Ієрархії завжди існуватимуть, вони навіть старіші за дерева, і поки що природа та еволюція не вигадали кращий спосіб взаємозв'язків у системі. 

Але час іде, і ми отримали нові інструменти, які можуть нам зарадити. Мова йде про комп'ютерні технології. Коли я говорив про невідповідність між рецептом і стравою, то мав на увазі, що це сталося через людей. Якби рецепт демократії виконувався й відповідав дійсності, політичний істеблішмент втратив би інтерес перебування при владі. Тепер їх тримали б за краватки міцніше. А ще я казав про те, що роль цих людей – не базікання з трибун та на телеефірах. Це не розважальне реаліті-шоу. Їхня роль – менеджмент. І ці дві думки приводять до ідеї, а чому б не замінити якусь частину цього неповороткого вередливого інструменту демократії з власними інтересами на комп'ютер. Інтернет речей, машинне навчання та математика вже дозволяють це зробити. І це не наукова фантастика. Те, про що я говорю, зветься концепцією smart city – алгоритми, які працюють на розвиток спільноти. І цим алгоритмам не потрібні відкати, вони не прагнуть протягнути неоптимальні, але принципові або проплачені рішення. Їм не даси хабар, навіть біткоїнами. Це річ, яка доводить дійсність до відповідності рецепту. 

Почнемо з болючого – громадський транспорт. Електронний квиток – це перший крок. Він збалансовує фінансову модель громадського транспорту, дає змогу моніторити пасажиропотік, визначати, на які маршрути доставляти транспортні одиниці, і наскільки це можливо зробити за наявних ресурсів. Електронний квиток – настільки елементарна річ, що її навіть не вважають за щось високотехнологічне чи шокуюче. Для більшості міст цивілізованого світу – це буденне пересування по місту. Навіть мобільні додатки з трекінгом і прокладанням маршрутів у реальному часі – не дивина. Це не hyperloop і нанотехнології. Але все це можна зробити лише за наявності бажання. У чернівецького істеблішменту його немає.

Кілька днів тому, я дізнався, що можна повідомляти показники лічильника через Телеграм-бота. Це класно. Але що, якби всі системи комунікації (вода, газ, електрика) були б обладнанні сенсорами? Вам не потрібно нічого надсилати, сервер усе знає. Він дивиться на динаміку споживання, на стан всієї інфраструктури (чи немає замикань, проривів води, загроз пошкодження комунікації), моніторить усе це, інформує балансоутримувача підприємства та формує оптимальну економічну модель надання цієї послуги. І жодних маніпуляцій з тарифами. Те саме можна робити з усім: школи, лікарні, бібліотеки. Загальні блага, про які має подбати держава. Комп'ютерний зір може розпізнавати правопорушників та одразу надсилати їм на поштові адреси штрафні квитанції, незалежно від марки авто та крутості номерів. Або викликати швидку, якщо людині стало зле на вулиці. Буває, що люди проходять повз у ситуаціях, коли, аби врятувати життя, є лічені хвилини. Камера з комп'ютерним зором розпізнає екстренну ситуацію та надсилає опис та адресу у невідкладну допомогу. Митєво! Те саме про виклик поліції. Хоча тут я все-таки дочекаюся появи робокопів. Вони навряд чи збиватимуть пішоходів чи гамселитимуть перехожих. Та й закони та процедури краще знатимуть за теперішніх. 

Тепер ускладнимо задачу. Нехай усі ці системи: комунікації, громадська безпека, транмпорт, etc. – надають якісь узагальнені або статистичні дані на центральний сервер, який, уявімо, стоїть у сесійсній залі Чернівецької міської ради. І не лише під час сесій, а й в режимі реального часу приймає рішення: куди виділити кошти, чи розпочати капітальний ремонт, де прокласти дорогу, чи закупити транспорт,  провести тендер. Добре, питання про ЛГБТ, муніципальні премії і пам'ятники ми залишимо для людей, інакше чернівецька Facebook-стрічка стане нецікавою. І ось ця експертна система стоїть у міській раді, працює день і ніч, приймає рішення за рішенням. Але чи зведе вона нанівець політичну боротьбу? Як чинитимуть їй опір можновладці? Чи захочуть люди приходити до влади, якщо їхня роль буде мінімальною? Наскільки ця експертна система буде людяною? Адже логічні рішення іноді жорстокі, у певному сенсі, несправедливі. Як розділити обов'язки людей та машини? У чому ми кращі?  Як ми знатимемо, що знаходиться у програмному коді цієї системи і хто цей код писатиме? Наскільки легко можна буде хакнути цю систему, аби виграти тендер для потрібного підрядника? І врешті-решт, чи довірять колись містяни своє повсякденне життя алгоритмам? І чи хотіли б ви жити у такому місті?