Що ви відчуваєте, коли бачите людину на візку? Острах, співчуття, бажання допомогти, чи може ще щось? Проте найчастіше такі люди залишаються непоміченими. Ми проходимо повз, вдаючи, що нічого не помічаємо, аби не образити людину. Але, насправді, саме цим робимо їй боляче. Часто людей з інвалідністю зображають як окрему касту. Їх або жаліють, або надмірно героїзують. Ще півстоліття тому таких людей сприймали як безпорадних «хворих» та «вічних пацієнтів лікарень». Зараз люди з інвалідністю намагаються усіма можливими способами заявити про свої права. Люди з інвалідністю не є просто підопічними благодійників або «жертвою хвороби», вони такі ж звичайні люди, як і всі інші, зі своїми бажаннями, мріями та страхами. Чому ж тоді вони залишаються ізольованими і як побороти бар’єрну природу суспільства?

За даними Міністерства соціальної політики, в Україні станом на перше січня 2018 року загальна чисельність осіб з інвалідністю складає 2 мільйони 635 тисяч 591 особа, у тому числі:

• Осіб з інвалідністю першої групи – 235 365.
  Осіб з інвалідністю другої групи – 899 247 осбі.
  Осіб з інвалідністю третьої групи – 1 341 935 осіб.
  Дітей з інвалідністю – 159 044.

(Дані без урахування Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини зони проведення ООС).           

Люди з інвалідністю та пенсіонери відносяться до стану населення з низьким соціальним захистом. Відповідь на питання щодо фінансової допомоги людям з інвалідністю ми отримали у Пенсійному фонді України. Пенсію отримують 11 мільйонів 441 тисяча 387 пенсіонерів. Із них 1 мільйон 400 тисяч 739 осіб отримують пенсію по інвалідності. Середній розмір пенсії становить 2056 гривень. Досі невирішеною проблемою в Україні залишається процедура визначення інвалідності за старими положеннями про проведення медико-соціальної експертизи, через що й виникають труднощі з отриманням виплат.    

За інформацією Головного управління пенсійного фонду України у Чернівецькій області, статистика є такою:                                                                                            

Станом на 2017 рік у Чернівецькій області зареєстровано 41 тисяча 623 особи з інвалідністю. У 2018 році показник збільшився до 41 тисяч 734 осіб. Пенсійні виплати з місцевого бюджету не виділяються, тільки адресна матеріальна допомога для часткового покриття витрат на оплату житлово-комунальних послуг інвалідам першої групи – по 200 гривень щомісячно.

Також по 300 гривень з міського бюджету доплачують окремим малозабезпеченим громадянам, які мають заслуги перед містом. Не вказано тільки, що саме вважається «заслугами перед містом».                                                                           

Ще по 200 гривень додають до пенсій інвалідам Другої світової війни. 

Та найбільш вразливою групою залишаються діти. За даними Мінсоцполітики, в Україні проживає 159 тисяч 44 дитини з інвалідністю. Вони потребують особливої уваги та турботи з боку держави. Для того, щоб особливі діти краще соціалізувалися, з літа 2017 року запрацював Закон про інклюзивну освіту.     

Інклюзивна освіта – це форма освіти, яка передбачає навчання дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітній школі, зокрема, в інклюзивних класах. У школі дитину має обов'язково супроводжувати асистент – фахівець, який допомагає опановувати їй шкільні предмети на уроках та підтримує школяра на перерві.                         

Також Законом передбачено, що в інклюзивних класах може навчатися до 30 дітей, з яких троє дітей з інвалідністю, але їх кількість може бути й меншою. Тобто, якщо одна дитина з важкою інвалідністю, то в такому класі може навчатися максимум дві дитини з інвалідністю. 

Головна мета інклюзивної освіти – забезпечити право на освіту для всіх дітей, особливо для тих, які відносяться до вразливих груп. Раніше у дітей з інвалідністю було тільки два варіанта отримання освіти: або за індивідуальною формою навчання, або у школі-інтернаті. Тепер вони мають можливість соціалізуватися у звичайному шкільному середовищі.      

«Здорові діти стають добрішими, а особливі – самостійнішими».

Яна Мирошниченко, вчителька початкових класів Чернівецької ЗОШ №37

У її класі навчається хлопчик з вадами мовлення: «Соціалізацію він проходив важко. Із плачами і сльозами перших три місяці. Потім поступово адаптувався. Діти звикли до нього, ставляться добре, і він сам іде на контакт. Вони сприймають його таким, яким він є. Колись ми були у Канаді і дивувалися, що там багато людей з інвалідністю. А виявилося, що їх небагато, просто вони мають можливість виходити на вулицю і спілкуватися з іншими людьми. В Україні ж вони усі закриті в будинках. Так само й з дітьми. Якщо їх ізолювати від інших, вони не будуть розвиватися. А в колективі дитина починає наслідувати поведінку здорових дітей. Проблема дітей з інвалідністю у тому, що у них немає навичок самообслуговування. Спочатку діти йому допомагали то куртку одягнути, то рюкзак скласти, але зараз він це все вміє сам. Що буде далі з навчанням – подивимося, але поки він старається вчитися як усі діти. Хлопчик навчився читати, писати і не є гіршим за інших дітей. Оцінюю я його так, як і всіх, пільг тут немає. Але інклюзія – це в першу чергу соціалізація, навчання тут грає другорядну роль. Батькам я не наголошувала на тому, що у нашому класі вчиться така дитина. Учні самі прийшли до того, що йому потрібно допомогти. Він один із них, але просто трохи інший».

Однак, є діти, для яких інклюзивне навчання у школі залишається недоступним через фізичний стан. Їм необхідне лікування та соціально-психологічна реабілітація. Саме цим займається Буковинський реабілітаційний центр «Особлива дитина».

«50 відсотків дітей відвідують лише корекційний заклад. У них немає досвіду спілкування з ровесниками, тільки взаємодія з дорослими – корекційними педагогами і родичами. Тому це дуже важливо для них – відчути цю атмосферу дитинства, поспілкуватися зі здоровими дітьми, контактувати з ними».

Тетяна Закрутна, директорка центру

Центр «Особлива дитина» активно переймає іноземний досвід роботи з дітьми. Нещодавно вони підписали угоду з німецькими партнерами: «До речі, після того, як ми пройшли стажування в Німеччині, у нас повністю змінилося бачення реабілітації. Тепер вона проводиться в ігровій формі, дитина цього хоче», – каже Тетяна. Одним із нововведень, запозичених у німецьких колег, стала зворотна інклюзія: «Ми запросили дітей зі школи №27 для того, аби побачити, як будуть контактувати здорові діти з дітьми, які проходять в нас реабілітацію. Наскільки вони будуть активними в загальних дійствах, і як ті навики, які ми відпрацьовували з дітьми, вони будуть використовувати з типовими ровесниками. Це ніби зворотна інклюзія: здорові діти приходять у корекційний заклад і беруть спільну участь у загальних заходах». 

Зворотна інклюзія допомагає не тільки особливим дітям краще соціалізуватися в суспільстві, а й формує у здорових дітей правильне розуміння проблеми, це хороша профілактика булінгу у школах: «Діти завжди швидко знаходять спільну мову. Тому що у них одні потреби, одні мрії. Інвалідність, обмеженість – це в голові у дорослих, які дають неправильну установку своїм здоровим дітям, які не мають цих проблем. Доведено на практиці, якщо діти змалку спілкуються з такими дітьми, як у нас, вони не помічають, що у дитини поруч «щось не те». Ми все ще маємо пострадянські погляди на людей з інвалідністю. Важливо, щоби вірне виховання формувалося ще з дитячого садка, аби вони правильно сприймали світ і людей, які в ньому живуть і відрізняються чимось від них. Коли типова дитина спілкується з дитиною з особливими потребами, це робить її добрішою, це змінює на краще її ставлення до життя».   

У розвинутих країнах Європи і світу люди з інвалідністю давно зрівняні у правах з громадянами без інвалідності. Вони не мають проблем із навчанням, працевлаштуванням або пересуванням. На жаль, в Україні немає таких можливостей. Люди з інвалідністю опиняються ізольованими від світу в багатоповерховій квартирі без ліфта. Тим часом, в урядових кабінетах активно (або не дуже) мізкують над ти, як підвищити соціальну допомогу або пенсію на кілька гривень. Натомість, крадуть у людей з інвалідністю право на соціалізацію та реалізацію планів на рівні з іншими громадянами. Всупереч цьому, є сильні духом люди з інвалідністю, які все ж намагаються знайти роботу, друзів і жити на повну без обмежень.

Знайомтеся, це Настя, їй 22 роки.

«Живу як можу і беру від свого життя усе, що можу. Якісь нові емоції, не впадаю у відчай. Не люблю людей, які увесь час депресують. Є навіть повністю здорові люди, заходиш до них на сторінку, а там усе в сльозах. Все так погано… ніготь зламався або хлопець не відповідає. Я не нудьгую, завжди намагаюся знаходити те, що мене би зацікавило. Не люблю довго роздумувати над сенсом життя, нав’язувати собі якісь погані думки. Це не про мене».

Зараз дівчина працює диспетчером в одній із чернівецьких фірм. Робота займає  6-7 годин на день. Працювати Настя може не виходячи з дому: «Я вже це освоїла, буду старатися й надалі. Мені пощастило, бо в Інтернеті роботу важко знайти, там немає вибору. Я вже пробувала багато чого, але тут я хоча би можу заробити реальні гроші». 

Минулого року дівчина стала дипломованим географом. Вона любить дивитися програми про подорожі, але самій побачити дива світу, які навіть із заплющеними очима може знайти на карті, дуже складно: «Вчилася на географічному факультеті. За кордоном я ще не була, а у Києві – часто, коли їздила на лікування».    

Часто люди з інвалідністю, шукають рідну душу серед тих, хто опинився у такій самій ситуації. А можливо це тому, що суспільство відокремлює їх від себе і боїться впустити у своє життя людину, яка чимось відрізняється від інших? І як тоді розірвати це коло несправедливості і знайти собі справжніх друзів?

«Я завжди підтримую зв’язок зі знайомими і легко знаходжу спільну мову з новими людьми. А от з дружбою важче. Серед одногрупників не було людей, які могли би мені стати справжніми друзями. Ми у гарних стосунках, але не друзі. У них свої проблеми, у багатьох є власні сім’ї. Усі мої друзі – онлайн. У 2011 році я познайомилася в Інтернеті з дівчатами мого віку, і ми досі спілкуємося. Я думаю, що ми скоро зустрінемося. Одна дівчина – у Румунії, одна – у Москві, третя – в Азербайджані. У мене є друзі з дитинства. Але ми періодично спілкуємося».     

А це Галина Величко, їй 35 років. 

Вона домогосподарка, разом з чоловіком виховує 15-ти річного сина. Будинок Галини неможливо знайти по навігатору, він знаходиться далеко від проїжджої частини і навіть фізично здоровим людям туди дістатися важко. 

На порозі Галина зустрічає нас із усмішкою і великим сірим котом на руках. Вдома у Галини пахне свіжою випічкою та кавою. Жінка дуже любить готувати для своїх рідних, адже за освітою вона технолог громадського харчування. Трагедія, через яку Галина втратила здатність ходити, трапилася 14 років тому. Із тих пір вона пересувається на візку, але продовжує займатися активною громадською діяльністю для людей з інвалідністю в організації «Мрія». 

Окрім цього, Галина займається хендмейдом та має свій інтернет-магазин: «Зараз я займаюся вишивкою весільних аксесуарів – весільних фат. За спеціальністю я працювати не можу, бо ні в одному кафе чи ресторані немає пристосованих робочих місць. Уже після травми я почала шукати щось інше, і знайшла себе у вишивці бісером. Спочатку був попит, справа йшла добре, а потім все якось притупилося. Стало важкувато після 2014 року, коли почалася війна на Сході». 

Замовлення припинилися і Галині довелося шукати нову роботу. За порадами знайомих вона влаштувалась на роботу у кол-центр: «Працювала трішки, але там платять копійки. Графік нестабільний, треба працювати і зранку, і вночі. Зарплати не вистачало, бо Чернівці – дороге місто. Потім хотіла відкрити магазин на Калинівському ринку. Але мені для цього потрібна допомога. Одного дня я знайшла в Інтернеті міжнародний сайт для хендмейдерів. Відкрила там свій інтернет-магазин. Це зайняло у мене дуже багато часу, але усе запрацювало. Зараз вже є 200 замовлень. Більшість – із Америки та Європи. Вишивкою я займаюся з 2004 року, і тільки зараз можу сказати, що працюю сама на себе».

Жінка бере участь у різних конкурсах і любить подорожувати. Проте це на завжди легко зробити: «До того, як ми побудували власний будинок, ми жили на 7 поверсі. Якщо ліфт не працював, то всі мої плани руйнувалися. Тут сходинок немає. Раніше у чоловіка була машина, потім він її продав, щоби ми побудували свій будинок. А так, є родичі, знайомі, знайомі-таксисти, можна когось попросити».   

На законодавчому рівні в Україні люди з інвалідністю мають рівні права з усіма громадянами. У тому, що це не так, їм доводиться переконуватися щоразу, коли треба спуститися в інвалідному візку з будинку, де немає ліфта і пандуса на сходовому майданчику. Громадським транспортом Галина користуватися не може через високі сходинки. Тому долати кілометри доводиться за власні кошти на таксі: «Дуже велика проблема з транспортом. На таксі грошей вже не вистачає. Нам потрібне спеціальне таксі, з компетентними водіями. Бо звичайні таксисти деколи лякаються і відмовляють обслуговувати людину з інвалідністю».

Та як виявилося, не тільки таксисти відмовляють надавати послуги людям з інвалідністю. У Чернівцях є досить популярний заклад, в який людину можуть не впустити тільки тому, що вона прийшла туди не на своїх ногах, а приїхала на інвалідному візку: «Мене не пустили в ресторан «Sorbonne». Це був мій День народження. Ми з подружками посиділи в кафе і вирішили піти на дискотеку, бо там доступний вхід. Там нас зустрів охоронець і сказав, що зараз дискотека і я не пройду. Я запитала, чому. Він відповів: «Тому, що вас там затопчуть». Ми покликали поліцію, вони склали акт, нас пустили, але настрій вже був не той. Більше я ніде із таким не стикалася».  

Некомпетентність працівників ресторанного бізнесу добротою та співчуттям доводиться компенсувати простим чернівчанам: «Коли я жила в районі заводу «Гравітон», то користувалася послугами громадського транспорту. Сідала в маршрутку, мене туди заносили, а потім виносили. Люди рідко відмовляють у допомозі. Мені ніколи не відмовляли».  

Контролювати роботу в місті по забезпеченню  сприятливих умов проживання для маломобільних чернівчан має комітет забезпечення доступності при виконавчому комітеті міської ради. У жовтні цього року члени комітету презентували електронну мапу, яка допоможе маломобільним верствам населення швидше знайти найбільш сприятливий маршрут. 

Над створення проекту мапи доступності працював Андрій Жук, який три роки входив до складу комітету: «На мапі зображені зелені, жовті та червоні точки доступності. Активісти промоніторили місто та визначили, які ділянки доступні, які середньодоступні, а які недоступні для маломобільних людей. Бо не завжди можна зрозуміти, доступний пандус чи ні. Візуально він виглядає нормально, але насправді людина самотужки не може ним піднятися. Для перевірки пандусів ми кликали жінку віком до 30 років на візку, і якщо вона самостійно могла піднятися, тоді цей пандус вважався справним. Ось як було з кінотеатром «Чернівці». Вони хотіли зробити все гарно, щоби був пандус з двох сторін. Потім дивлюся документи, а там кут підйому не 8 градусів, як має бути, а цілих 20. Тобто самостійно людина на візку не зможе піднятися. Норми такі, якщо сходи – 1 метр у висоту, то пандус має мати щонайменше 12 метрів».

Нещодавно Артем склав повноваження заступника голови комітету: «Набридло битися головою об стіну, а для мене забезпечення доступності – це дуже принципова справа. Ми проводили зустрічі, забудовники кажуть «так, ми все зробимо», а потім просто не беруть слухавки. Тому я не бачу сенсу боротися. Це приниження. Потрібно постійно дзвонити, просити, але ніхто не може вплинути на недобросовісних забудовників. Напевно, є інші механізми вирішення проблеми, але я ще не знаю які».