За два – тижні кінець 2020-го. Цей рік приніс багато змін. Зрештою, як і кожен із прожитих мною років. Просто цього року змінили сценариста. Він вирішив діяти трохи по-іншому. Напевно сидів десь у забитій кімнаті зі старими постерами «Rolling Stones» та марив ідеями, як би це краще довести кожній людині про мізерність та водночас важливість усіх цінностей та принципів.
От і я зараз сиджу в забитій кімнаті, правда без постерів. Сиджу і думаю: на якій ноті завершиться мій 2020-й. Перший семестр навчання в Братиславі добігає кінця. Дещо незвично. Усвідомлюєш якусь швидкоплинність часу. Ніби зовсім нещодавно я сидів на ізоляції після перетину кордону, а вже зараз я сиджу на ізоляції через те, що в одного з моїх сусідів по кімнаті – підозра на клятий COVID-19, який вже встиг надокучити, мабуть, всім. Іронія долі. Хтось може згадати мимоволі про циклічність цього світу. Правду кажучи, я й сам цим займався, коли отримав ключ від нової кімнати та запрошення здати ще один тест. А зараз замість того, щоб готуватися до завтрашніх іспитів, я сиджу і стукаю по клавіатурі не усвідомлюючи, що завтра на мене чекає.
Взагалі, завтра для мене якийсь «тестовий» день. Необхідно здати два університетських тести, щось на кшталт фінальних екзаменів, а вже після них, бігти на ще один, цього разу антигенний. Завтрашні букви на результаті останнього будуть вирішувати, як я зустрічатиму свята: в окремій квартирі, на самоті, або ж у гуртожитку, разом з іншими студентами. Як би то не було, це будуть перші різдвяні, які я святкуватиму не вдома. Від цього починається якась внутрішня боротьба двох думок.
Перша з них каже, що це сумно, оскільки, щось, що набувається з роками: якась періодичність, стабільність, – мало би й так існувати. Мені вже зараз важко уявляти домашній стіл без однієї тарілки, перевірені роками різдвяні страви, походи в гості до рідних та просто близьких людей. У цьому є певний шарм, це, так би мовити, твоя самоідентичність, тільки на глобальному рівні. Свята вдома минають за душевними застіллями, збереженням традицій. У ці дні, справді, існує магія, яка об’єднує все навколо. Та магія, що змушує забувати старі негаразди та образи.
Проте друга думка говорить, що все нове – хороше. Бо будь-яка нетипова ситуація, будь-яка зміна, завжди призводить до певного досвіду, який карбується в пам’яті та дає змогу зрозуміти цінності деяких речей чи, скажімо, тих же традицій.
Добре там, де ти стараєшся. Ця фраза стала путівником моїх останніх декількох місяців на території вже не такої чужої для мене держави. Щоправда, цей час для мене проминув ніби швидкісний потяг, який і не думав зупинятися на цьому пероні. Ця фраза стала путівником, бо більше путівників я не потребував. За цей незрозумілий період, ніби в американських гірках: то локдаунів, то дедлайнів, – я встиг не багато. Інколи дні минали з небаченою швидкістю. Я прокидався, снідав, двічі кліпав в особистий ноутбук, двічі в робочий, вечеряв, курив та падав в ліжко з надією, що завтрашній день буде хоч чимось відрізнятися від сьогоднішнього.
Навчання здається доволі легким. Чи це перехід на режим он-лайнів, чи воно, справді, таке, я мабуть не дізнаюся. Проте мені воно здалося доволі простим і зрозумілим. На 6-му курсі, мені дають якісь базові економічні терміни, задачі, проекти. Щоб ви краще розуміли, це ті проекти, на які ти не зважаєш в українських університетах, а якщо припече, то починаєш їх робити в останні дні й успішно з ними справляєшся. Навчання в онлайні дає величезні привілеї у вигляді сну на лекціях. Не буду вдавати із себе ідеального студента, я зовсім мало слухаю словацьких лекторів. Інша справа – практичні заняття, там ми всі сидимо на сторожі, ніби охоронці, які отримали попередження про злочин. Усі ми в страху чекаємо, коли крізь екран пролунає наше прізвище і нам доведеться щось відповідати.
Хоча навчання тривало лише три дні на тиждень. Перший з них був у вівторок, коли пари о 7:30, коли перша лекція, коли варто просто прокинутись, авторизуватись в онлайн платформі, щоби система зафіксувала твою присутність, і можна далі йти спати. Завжди було цікаво, як самі словаки ставляться до цієї системи навчання. Здається вона їм важкою чи вони також розуміють усі радості цього студентства.
Перший місяць навчання зустрів нас жорстким локдауном, який впровадила місцева влада, посилаючись на незручні, для їхнього міністерства охорони здоров’я числа щодо кількості позитивних результатів тестування. Сумно, але я так і не дізнався, як це відвідувати європейський університет, як це виходити курити між парами, як це спілкуватись про неадекватного викладача, як тягнути свої ноги до чергової зупинки, щоб нарешті телепортуватися в гуртожиток. У цьому завжди будуть існувати плюси та мінуси. З одного боку, хотілося більше спілкування, якихось стандартних розмов не рідною мовою про культуру та цінності таких близьких та водночас несхожих народів. З іншого боку – це допомогло утворити своєрідне коло спілкування серед людей гуртожитку. Можна сказати, у нас не було вибору, але ніхто особливо й не сперечався. Ми збиралися групами в окремих кімнатах, разом навчалися, здавали тести, випивали, та разом сумували за чимось різним, але для кожного – рідним. Декілька разів навіть вибиралися на пікніки: в гори чи інше місто. Такі вихідні розбавляли картину буденності. До того ж, на початку навчання я отримав студентський квиток, так званий ISIC, який я використав лише раз, але він вже дозволив мені перетнути цілу країну та наблизитися на небезпечно близьку відстань до рідної домівки.
Справа йде про місто Кошице, що знаходиться на краю Словаччини, поряд із кордоном України. Там проходять свою практику декілька наших студентів. Власник компанії, де проходить практика, зняв непогану квартиру для своїх студентів. Усі ми спочатку затамовували подих, коли переглядали апартаменти після стандартизованих, із запахом ще далекого СРСР гуртожитку. Ця подорож, як і більшість моїх, почалася спонтанно. Ми зависали в кімнаті, обговорювали якісь студентські деталі, обурювались через відсутність змоги дібратися до Відня чи якогось іншого європейського міста за межами Словаччини. Раптово виникла думка, що можна подорожувати, не виїжджаючи за межі країни.
Десять хвилин на роздуми, вагання, і вже наступного дня ми збирали рюкзаки та реєстрували квитки. Дорога зайняла близько 7 годин. Перше, що кинулось в очі, – це зручність місцевих потягів. Я б сказав, що можна порівняти з українськими інтерсіті. Проте й була негативна сторона – потяги непристойно запізнювалися. Сама поїздка із Братислави у Кошице нам обійшлась рівно у два євро. Ми могли й не платити нічого, проте вирішили обрати конкретні місця, що обійшлося якраз по одному євро в кожну сторону.
Цей потяг бачив цих егоїстичних студентів, які порівнюють табуретку на кухні із троном, а відсутність першої пари із шансом напитися вночі. Бачив ще малих, повних сподівань, дітей, які не розуміли, куди прямує цей потяг і яка зупинка може стати останньою. Бачив бомжів, циганів і всяку різну нечисть місцевих вокзалів. Усі вони знають, що виграш – це тоді, коли програв хтось інший.
Кошице зустріло непристойною кількістю цих представників кочового народу Європи. Стільки ромів я не бачив навіть в Ужгороді, хоча там ти швидко звикаєш триматися за гаманець та час від часу відповідати перехожим, що в тебе немає грошей на проїзд чи випивку. Місцеві вокзали нагадували якісь східні ринки, де збиралися різні національності, кожен з яких хотів тобі «впарити» свій товар під назвою «Прояви слабкість і вкинь кілька монет». Проте, як би сказав мій знайомий: хоча вокзали розкажуть багато про місто, це ще не все. Воно час від часу нагадувало то Ужгород, то Львів, то Чернівці. Може це якась приємна ностальгія навіяла мені цих 10 відмінностей між містами, а може й дійсно було щось схоже між архітектурою цих будинків та вулиць, що розкидалися на горизонті. Саме місто було на диво спокійним. Здавалося, тут люди навіть спілкуються пошепки, аби ніхто не порушив цю мелодію тиші. Ми обійшли весь центр за кілька годин. Сюди варто було їхати.
Такі от подорожі завжди перезавантажують. Дають стимул рухатись далі, очікуючи нові поїздки, нові міста, нові розмови в дорозі. У цілому, якби нас завантажувало тільки навчання, було би доволі сумно в карантинних обставинах. Вільного часу було би багато. Проте, як я вже писав, нас очікувала практика в компаніях. Мені дісталася цікава робота, якою я раніше не займався. По плану ми працювали близько 80 годин на місяць. Натомість у перших етапах ми чемно слухали інформацію про роботу самої компанії та наші майбутні обов’язки. Не скажу, що це було не корисно, проте будь-яка теорія видається нудною, якщо не підкріпляти практикою. Спочатку нам було невесело, хоча й ми розуміли всю послідовність цих процесів. Чому «нам»? Тому що на проекті нас було двоє студентів з України. Я та ще одна дівчина з Харкова. Пізніше ми будемо чудово ладнати, йти на компроміси та прикривати спини один одного як це годиться для добрих колег по роботі.
Наша команда складається близько з 15 людей різних національностей. У цьому є якийсь свій шарм, коли всі починають спілкуватись і ти розумієш, що сигнали лунають з усіх кутків цього світу. Вже ближче до кінця цього року, ми почнемо обговорювати різні традиції, ментальності та унікальності наших країн. Це заворожує. У компанії завжди ставилися до нас із якоюсь особливою увагою. Ніби ми діти, яких ще потрібно оберігати та у всьому допомагати, хоча й не приносимо зараз особливої користі. Згадався один момент, як я бідкався відсутністю навушників для того, щоб зручно сидіти в гуртожитку і спілкуватися з колегами по роботі. За деякий період мене набрав шеф, та повідомив, що знаходиться біля мого житла з двома парами нових навушників, які мали би додати нам зручності. Їхня зацікавленість у створенні комфорту для своїх робочих вабить. Якщо коротко, мені подобається працювати в цій компанії. Кожен період дедлайнів формується відносно твоїх можливостей, кожен провал має шанс на адекватне пояснення. Напевно, щось таке я й очікував від міжнародної компанії.
Зараз у Братиславі – період свят. Я дуже здивувався коли побачив перші святкові упаковки в супермаркетах ще в кінці листопада. Якось надто швидко це все починається. Хоча в цьому є свій шарм – місто затамовує подих перед святами, аби вибухнути тисячами гірлянд, прикрашених домівок та святковим настроєм. Для нас почалося усе 6 грудня, коли представники університету вирішили познайомити закордонних студентів з їхніми традиціями. На День святого Мікулаша, або святого Миколая, в гуртожиток принесли кілька упаковок новорічних іграшок, штучну ялинку та гірлянди. Увімкнувши щось із новорічного (для прикладу: «Wham! – Last Christmas»), ми почали наряджати гуртожитську ялинку. Після чого кожен із нас отримав пакунок із солодощами. Було трохи дивно, коли поміж шоколадок та мандарин в пакеті ми виявили також цибулю. Дехто казав, що це тому, що неможливо бути чемним весь рік, хтось жартував за профілактику від корони. Місто виблискує сотнями святкових вогнів, гуртожитська ялинка сяє. Єдине чого не вистачало – це сніг. Прогнози погоди постійно відтерміновували нашу зустріч зі справжньою зимою. Ми не могли так довго чекати і вирішили піти їй назустріч.
Діло було одного грудневого ранку, я ще солодко спав. У моїй кімнаті з’явився один знайомий із єдиною фразою: «Пішли в гори!» Хіба можна взагалі відмовитися хоч колись від походу в гори? Тієї ж миті я побіг закидати в рюкзак усе необхідне. Ми вирушили на окраїну Братислави і звідти почали свій шлях дрібними горами, що носили назву «Malé Karpaty». «Карпати… Ніби вдома», – подумав я. Ми трохи заблудили закинутими стежками і врешті вийшли на рівну дорогу. У якийсь момент ми досягли тієї висоти, де верхівки дерев вже були покриті льодом, хоча на землі досі зеленіла трава. Було цікаво спостерігати за цією «ватерлінією» місцевої природи. Трохи поблукавши, ми знайшли закинуту метеостанцію. Вхід туди був перекритий, але хіба звичайні ворота зупинять українського туриста? Врешті снігу ми не знайшли, хоча були дуже близько.
До речі, мій тест на COVID виявився позитивним. Тож пишу я цю колонку в орендованій університетом квартирі, і починаю розуміти, що байдуже на цю відсутність снігу. Добре, коли хтось турбується про тебе, коли є з ким зустріти новорічні, різдвяні чи просто теплі вечори. Тому бережіть себе та будьте щасливі!
Текст та фото Віталія Данищука
