В ісландській мові слова «тупий» (в значенні обмежений чи недалекий) та «дім» - слова спільнокореневі. Такий каламбур можна сприйняти як чергове незрозуміле дивацтво остров’ян, чий так романтизований нами, жителями континенту, побут і без того встиг обрости різноманітними міфами та перебільшеннями. Та варто нагадати собі, що до того, як стати об’єктом глобальних інстаграм-любувань та закріпитися на верхніх позиціях «must visit» списку кожного, хто хоча б раз на тиждень виїжджає із рідного райцентру, Ісландія була домівкою для загартованих життям вікінгів, яким суджено було народитися на застиглому шматку лави, що стирчить із крижаного моря та обвивається пекучими вітрами.
І, погодьтеся, при такому розкладі, варіантів, чим же зайняти себе по досягненню зрілого віку, не так вже й багато. І серед усіх можливість відправитися на дракарі у безкрайні води, видається далеко не найгіршою.
Таким чином, кожен поважаючий себе та свій народ вікінг, вважав за потрібне покинути батьківщину заради того, щоби колись, якщо пощастить, повернутися додому із не лише матеріальними благами, а й безцінними знаннями, що так важко давалися в умовах острівної ізоляції.
Сьогодні в ХХІ столітті серед нащадків вікінгів менше бороданів, ніж серед клієнтів столичних барбершопів, та й у плавання вони ходять все рідше, надаючи перевагу літакам. Проте викарбувана роками традиція і надалі живе серед острівної молоді, яка вважає за честь покинути країну по закінченню школи або ВНЗ і вирушити на один із світових континентів, аби з часом повернутися і, користуючись набутим там досвідом, зробити свій дім краще.
Тепер туман довкола етимологічних тонкощів, з яких ми розпочали, поступово розсіюється, а зв’язок між «тупим» та «домом» стає цілком очевидним. І, якщо розглядати мову як носій ментальності того чи іншого народу, то стає зрозуміло, що ісландці вже на мовному рівні із певною зневагою ставляться до тих, хто вирішує замкнутися у власному маленькому світі без бажання приймати те, що за його межами. Як у прямому, так і в переносному значенні. При цьому пильно оберігаючи свою мову та традиції. Ісландська мова майже не змінилася за останню тисячу років, а традиційні ісландські светри «lopapeysa» - елемент щоденного гардеробу.
Приблизно так пояснив колись філософію свого народу мій товариш Рагнар - музикант з Ісландії. Щоправда, він був менш поетичний і більш п’яний, ніж я зараз.
Тепер, після всієї вилитої вище води, можна перейти до речей більш конкретних і, сподіваюся, цікавих. До речей, яких і нам не завадило б навчитися у ісландців. І я зовсім не претендую на всеосяжність чи унікальність інформації, так як віртуальних гідів по Ісландії в інтернеті не менше, ніж відео з котиками. Я, просто, поділюся тим, що бачив на власні очі або чув від місцевих жителів, деякі з яких стали моїми хорошими друзями.
Мені здається, що любов до своєї країни, культури та співгромадян починається не з розмахування прапорами чи срачів у FB-коментарях, а з поваги до землі на якій тебе народили, до кожної травинки та комашки, що населяє її. І саме такої філософії притримуються і острів’яни. З медіа ви можете знати про демонстрації проти будівництва заводів чи прокладання доріг, що періодично відбуваються в країні. Та хотілося би звернути увагу не на них, а саме на повагу до природи та на рівні щоденного життя. Так, наприклад, за автомобільний сигнал в адресу овець чи коней, що вийшли на дорогу, можна отримати штраф.
Коли я запитав у свого товариша на ім’я Свавар, чим це аргументовано, то отримав відповідь: «Хіба ж вони (звірі) винні, що ми тут доріг понабудовували. Нехай собі спокійно ходять, де хочуть».
Так само, один з основних моментів, на який нарікають місцеві, говорячи про навалу туристів на острові (лише за минулий рік Ісландію відвідало понад 2 мільйони чоловік), це те, що в гонитві за враженнями та пейзажами, гості країни дуже часто забувають дивитися під ноги, витоптуючи і без того не чисельні рослини. Або ж їдуть на позашляховиках у важкодоступні місця, не зважаючи на нанесену довкіллю шкоду.
А тепер розповім вам короткий ісландський анекдот-загадку! Що робити, якщо ти загубився в ісландському лісі? – Встати з колін! Дійсно, рослинність на острові досить бідна і дерева тут здебільшого нагадують кущі. То ж, країна функціонує здебільшого на відновлюваних джерелах енергії: сонці, вітрі, течії річок та термальних водах, які так широко застосовують на острові.
Гейзери та гарячі джерела – не лише туристична принада та осередки рекреації, а й один з основних способів добування енергії. Так, наприклад, гаряча вода в кранах у будинках ісландців подається безпосередньо звідти. То ж не дивуйтеся запаху тухлих яєць, приймаючи душ чи чистячи зуби. Це лише сірководень, вміст якого у воді дуже високий.
З її ж допомогою, крім помешкань, підігрівається і центральний міський пляж у Рейк’явіку, що дає змогу ісландцям насолодитися оточуючим їх морем, вода якого навіть влітку не надто придатна для купання. Тож в країні використовують менше п’яти відсотків невідновлюваної енергії.
Звісно, доля нас нагородила однією із найбагатших ресурсами країн Європи, та це не означає, що практику Ісландії переймати не варто і продовжувати в тому ж дусі залишатися невдячними сучими дітьми, які скоро каменя на камені тут не залишать.
Ісландці дійсно люблять свій дім і піклуються про оточуючу їх природу, яка в свою відповідь віддячує їм взаємністю. Ісландія посідає одне з перших місць у світі за середньою тривалістю життя. Не зважаючи на те, що острів’яни люблять добряче випити. Настільки добряче, що державі доводилося неодноразово вводити різноманітні обмеження на алкоголь. Наприклад, пиво до 80-х років було на острові забороненим напоєм і молодь обходилася своєрідним коктейлем із березової горілки та чогось на кшталт квасу. Сьогодні ж будь-який алкоголь є у вільному доступі, проте лише у спеціально відведених для нього магазинах, які замикаються о 17:00. Хочеш випити ввечері – ласкаво просимо до бару, де ціна на і без того не дешеве пійло буде ще більшою.
Я пам’ятаю свій шок, коли за перші своїх два пива (до слова, це був звичайнісінький розливний лагер) я вивалив близько 50 доларів і вирішив перейти на віскі, за порцію якого згодом заплатив суму, за котру зміг би придбати в Україні цілу пляшку аналогічного.
Помітивши мій шок, місцеві заспокоїли мене, що такі ціни на алкоголь не дешеві і для них, а тому перед виходом в бар чи паб, прийнято пройтися по гостям. І коли, після домашніх почастунків, настрій вже добряче підігрітий, можна йти до закладу і догулювати ніч. Хоча, я був в Ісландії у «не сезонний» березень, подеколи, аби потрапити до бару, потрібно було відстояти чергу у 30 – 40 хвилин. Мої супутники розповідали, що у вихідні дні влітку це може тривати до півтори години, а тому інколи встигаєш добряче напитися, очікуючи в черзі, і до бару так і не заходиш.
Повертаючись до теми гостей, це також одна з рис, що придалася б і нам. Ісландці, як ніхто інший, вміють заповнити своє дозвілля. Вони те й діло збираються разом, щоби грати у настільні ігри, дивитися кіно чи слухати вінілові платівки. У місцевих пабах функціонують так звані «пабові хори», учасники яких періодично збираються на репетиції і розучують пісні, щоби потім позмагатися із колективом іншого пабу.
У віддалених від міста районах, де на кілька кілометрів магматичних полів може знаходитися лише одна ферма, функціонують так звані соціальні будинки. Це щось на кшталт наших будинків культури, де жителі довколишніх ферм та селищ збираються для спільного дозвілля, так як величезні відстані та сувора погода не дозволяє їм особливо ходити по гостям.
Люди різного віку ставлять спектаклі для свого оточення, збираються у музичні колективи чи проводять літературні читання. Тобто все для того, щоб не нудьгувати.
Я пам’ятаю, як після одного з концертів, у мене зав’язалася розмова із випадковою бабусею, яку я зустрів на перекурі біля входу в паб. Ми довго розмовляли про музику та фестивалі. При цьому рівень її володіння англійською був нічим не гірший від мого. Потім вона почала розповідати мені про ісландських коней, яких вони із чоловіком розводять, а вона їх об’їжджує. Про її точний вік мені залишається лише здогадуватися, та лише додам, що в кінці нашої милої розмови, пані із ностальгією в голосі, сказала: «Ех, коли мені було 60 і я була молодою, от тоді я по фестивалям їздила. Зараз вже вибираюсь все рідше».
На моїх концертах була подеколи шокуюча кількість людей похилого віку, які випивали, слухали музику та спілкувалися із молоддю на рівних, додаючи один одного до знайомих у Facebook. Острів’яни надзвичайно активні в соцмережах.
Щодо рівності, то мене вразило те, з яким спокоєм Ісландці ставляться до знаменитостей чи високопосадовців. У свою першу годину перебування у Рейк’явіку я випадково опинився за сусіднім столиком із вокалістом відомого гурту Gus Gus, який спокійно випивав у невеличкому місцевому барі, без жодної зайвої уваги в свою адресу.
Аналогічно і будинок Bjork знаходиться серед безлічі інших подібних будиночків «простих смертних». І ніхто не супроводжує її з камерами, криками та плакатами, коли вона у піжамі йде через дорогу в невеличкий овочевий магазин за картоплею.
В першу ніч по прильоту в Ісландію нас запросили до одного з місцевих барів зіграти у покер. Ставки були по-ісландськи символічними – в розмірі 40-50 доларів. Коли я поцікавився, чи це легально, то мої ісландські друзі глянули на мене як на ідіота, зі словами: «А хто ж може нам заборонити програвати наші власні гроші своїм же друзям?». Досить логічно, погодився я.
Так от серед гравців за столом був один чувак, який зовнішньо та повадками нагадав мені героя Джефа Бріджеса з фільму «Big Lebowski» і який в результаті мене обіграв. Лише згодом я дізнався, що свої п’ятдесят баксів я продув депутату ісландського парламенту.
Я думаю наведених вище прикладів достатньо для ствердження, що в ісландському суспільстві не прийнято будувати з регалій та статусів якісь невидимі паркани. Принаймні, так мені здалося і це підтвердили мої острівні друзі.
Також прийнято вважати, що Ісландія – справжня кузня митців. І частково це так і є. Те що жителі країни буквально ростуть пліч-о-пліч із мистецтвом в побуті, дає свої плоди. На триста з лишком тисяч мешканців в країні можна нарахувати кілька десятків всесвітньо відомих артистів. Та навіть невідомі широкому загалу ісландські митці, повірте, мають що показати. Особисто я не чув жодного поганого музиканта-ісландця. А мені пощастило добряче вивчити їх сцену.
Аналогічно і в школах та дитячих садках, в першу чергу, малеча отримує необмежений доступ до різного роду музичних інструментів, фарб та глини для ліплення. Вміння пластично та креативно мислити – перший основний «скіл», якому навчають молоде покоління острів’ян.
Чесно кажучи, мені здалося, що Ісландія – справжній рай для батьківства. Для дітей тут зроблені всі можливі умови. Дитячий куточок знайдеться в кожному, подеколи навіть зовсім не дитячому місці. Хоча й залишати дітей без нагляду тут особливо не бояться. Рівень злочинності в країні настільки низький, що ісландці майже ніколи не закривають двері будинків, а в машинах можна частенько побачити залишені в запалі ключі. Тут навіть поліція зброї не носить.
Ще одне приємне спостереження – це любов ісландців до літератури. На острові дійсно багато читають і люблять розмовляти про книжки. Лише по поверненню звідти я випадково зустрів інформацію, що підтвердила мої здогадки – Ісландія виявилась однією з найбільш читаючих країн світу. Думаю, це можна вважати ще однією рисою вартою наслідування.
Ми вже згадували про повагу до природи, а тепер час згадати і про людську взаємоповагу, якій теж можна сміливо повчитися у дружелюбних вікінгів. Можливо це й спричинено тим, що майже всі один одного знають, та те, з якою обережністю і симпатією ставляться до оточуючих ісландці, змушує тебе закохатися в цю країну по вуха, відвідавши її хоча би раз.
Кажуть, кожна жаба хвалить своє болото. З приводу цього можу посперечатися, та от те, що кожна жаба своє болото добре знає – факт! Тому наведу приклад зі свого водоймища.
Мені безліч разів доводилося перебувати в чисельних компаніях музикантів, де зазвичай після першої - другої чарки, не уникнути розмов про те, хто і що не так грає. Про те у кого тексти тупі, голос паршивий чи руки не з того місця ростуть. І повірте, цим грішать не лише українські митці.
Якось, сидячи в одному з Рейк’явікських барів в компанії ісландських музикантів мені довелося почути наступне: предметом розмови став негативний FB-коментар одного з їхніх земляків-артистів щодо творчості іншого. Не знаю, що здивувало мене більше: те з яким обуренням ділились цією інформацією одні, чи те, з яким гірким подивом про це дізнавалися інші.
Коли ми розпрощалися та покинули бар у супроводі нашого товариша ісландця, я вирішив перепитати, в чому ж був предмет такої запеклої дискусії і тоді отримав пояснення, що у них не прийнято говорити комусь, що його творчість тобі не до вподоби, бо це ж його внутрішній світ, і такі слова можуть глибоко ранити людину. А тим паче, як же ж їхній колега міг написати подібну річ у соціальних мережах. Я уважно вислухав і не став розповідати про те, що з цього приводу думають в Україні, щоб не травмувати тонку ісландську натуру свого товариша.
Музична сфера – надзвичайно дрібний і вузькопрофільний приклад, та можу запевнити, що подібного роду поняття розповсюджуються і на повсякденне спілкування.
З чого, напевне, випливає і наступний пункт – толерантність. Поки ти не загрожуєш своїми діями життю та здоров’ю інших, ніхто не кидатиме в твою сторону каміння чи навіть осудливих поглядів. Звісно, до узаконення одностатевих шлюбів, за прикладом Ісландії, Україні ще довше, ніж до хороших доріг, та однозначно варто повчитися менше критично оцінювати чуже життя і більше займатися власним.
Не можу не згадати, що ісландці – невиліковні оптимісти і нарікати на життя у них не прийнято. Тож і я не обмежуся лише повчаннями, а й відмічу те, що об’єднує нас – інтерес до пісенного конкурсу Євробачення. На відміну від решти європейських країн, ісландці стежать і обговорюють «сонг контест» , не менш серйозно ніж українці. Тому, не дивуйтеся, коли дізнавшись про країну вашого походження, вам одразу скажуть, що знають Руслану чи Джамалу.
Ще під час свого перебування «на краю світу» я, не в змозі стримати захоплення від культурного контрасту у який потрапив, ділився своїми спостереженнями з туру, публікуючи на своїх сторінках в соціальних мережах короткі нотатки про найбільш вражаючі моменти. Серед коментарів до одного з перших дописів була фраза: «ну то якщо там так добре, то там і залишайся!». Можливо, людина яка залишила його тоді, прочитає цей текст і в її свідомості стане хоча б на крихту менше «дому» і на крихту більше бажання пізнавати щось нове та ставати трішечки добріше. Чого особисто мене неабияк навчила ця магічна країна, в якій живуть люди без прізвищ.
Фото: Sasha Boole
